Незалежна громадсько-політична газета

Трагічна доля отця Олександра Білецького

OLYMPUS DIGITAL CAMERA75 років тому священика застрелив у  1943-му    26 квітня, на другий день Великодня, під час служби прямо у церкві села Хотешів  партизан  -вбивця з Видерти на прізвисько “Чухрій”.

Минуле століття, напевно, залишиться одним із найбільш насичених на суперечливі та втаємничені події відтинком у людській історії. І мова тут не лише про величини світового масштабу, котрі впливали на долі тисяч, а подекуди мільйонів мешканців планети Земля, таких, скажімо, як війни, вибори правителів, зародження нових релігійних або соціо-культурних рухів, а й про звичайні, буденні життєписи тогочасних сучасників. Хоча у випадку героя даної публікації Олександра Білецького слово “звичайний” вживати буде трохи недоречно. Офіцер армії УНР, військовий, який пройшов через горнило реальної війни, бачив смерть на власні очі, раптово кардинально змінює життя і стає священиком. Здавалося б, в чому причина такої переміни? Таємниця… Однак цей вибір ще можна пояснити простим бажанням відійти від побаченого жаху та заспокоїти душу. Цікавить інше: чи дійсно патріотичні погляди отця Олександра стали причиною його вбивства? І що відомо про негідника, котрий зважився випустити ту рокову кулю? Це ми й повинні з вами з’ясувати.

Поміняв військовий мундир на рясу, а замість гвинтівки взяв до рук Біблію

Розпочнемо нашу оповідь з території сучасної Житомирщини. Саме в цьому лісовому краї далекого 1900 року народився хлопчик, який у майбутньому став духовним наставником для багатьох поколінь наших краян, насамперед жителів села Хотешів. Батьки назвали нащадка Олександр, підсвідомо визначивши всю його подальшу долю – “захищати людей”. Через двадцять років старшина Армії УНР Олександр Білецький прикривав ряди бойових товаришів, що пліч-о-пліч стояли із ним на полі бою піч час борні за незалежність України. Такі ж юнаки як і сам Олександр ще так мало знали життя. Та почуття обов’язку переважало над страхом бути пораненим чи навіть загинути, що і змушувало їх щораз сміливо кидатися в атаку проти червоних московських загарбників. Так тривало кілька років, поки ослаблені залишки патріотів з гіркотою усвідомили, що перемогти “орду” їм поки не під силу. Багато колишніх вояків подалися шукати щастя за кордоном, але ще більше залишилося тут, на своїй Батьківщині, без засобів для існування, але з вірою, що згодом знайдуть власне місце в новому “мирному” світі. Тисячам із них вдалося потрапити на службу в польські державні установи. Хтось, як і Олександр Білецький, вирішив присвятити себе служінню Богу. 1924 року він висвятився у священики. Тоді ж, в жовтні, одружився з Неофілою Буйницькою. А через рік молоде подружжя тішилося народженням першої дитини – доньки Ліди, ще через два Господь подарував їм красуню Ольгу. Життя налагоджувалося. Білецькі потрохи облаштовувалися на новому місці проживання в селі Більська Воля, що на Рівненщині, де отримав парафію голова родини. Потім — за 100 кілометрів звідси в селі Тинне сучасного Сарненського району, в котрому отець Олександр служив на початку 1930-их, духовно піклуючись про прихожан місцевого храму Святої Параскеви. Тоді ж він приєднується до проукраїнського релігійного товариства імені Петра Могили, що діяло на теренах Великої Волині, зокрема мало філіал у Сарнах. Головним чином його учасники займалися поширенням релігійної літератури, вихованням українців у православному національному дусі. Серед засновників і братчиків не бракувало доволі відомих особистостей, насамперед з числа колишніх військовослужбовців армії УНР, а ще близьких, чи навіть родичів керівників української держави. Чого варте ім’я Степана Скрипника – майбутнього Патріарха Української автокефальної православної церкви Мстислава, до того ж племінника головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри, який займав не останнє місце в товаристві. Чи мав Білецький особисті контакти з верхівкою, зокрема Скрипником, сьогодні сказати важко. Однак про те, що його патріотичні настрої лише міцніли, красномовно свідчить наступна подія. 1935 року надто активного батюшку за вимогою польської влади спроваджують на Полісся, аби не збурював українськими ідеями місцеве населення. Доказів для цього було достатньо, адже отець Олександр щиро переймався долею свого народу і церкви, постійно провадив богослужіння рідною мовою. Зважаючи, що у ті роки на окупованих українських землях тривала активна полонізація, такого йому точно не простили б. Звичайно, мова про фізичне знищення не йшла. Влада пам’ятала попередні військові заслуги Білецького, котрий, як і десятки тисяч його побратимів, свого часу спільно з поляками воював проти більшовиків. Тому священика вирішили без зайвого галасу спровадити куди подалі. Ось так останній і опинився в селі Хотешів. До фатального пострілу залишалося вісім років…

Постраждав за віру і свій народ

Великдень 1943-го жителі Хотешова зустрічали в страху. Війна гуркотіла і зростав лік її жертвам. Але, на щастя, масштабні бойові дії поки минали хотешівців стороною. Хоча доводилося миритися з партизанами, які нерідко навідувалися в селянські оселі, аби “розжитися” продуктами харчування, одягом, возами чи кіньми. Ще й досі пам’ятають старожили, як в той час залишали своєрідний оброк для нічних візитерів на дерев’яній хлібній лопаті, котру задля безпеки, і аби зайвий раз не зустрічатися віч-на-віч із лісовими гостями, виставляли просто в прочинене вікно. Не бракувало контактів і з учасниками національного підпілля. Чимало місцевих юнаків взяли до рук зброю, аби боротися за вільну Україну. Проте вистачало і тих, хто підтримував радянський лад, як і локальних конфліктів на побутовому рівні. Тому селяни не надто тішили себе ілюзіями “мирно” перечекати війну та завжди були готові до найгіршого.

Однак те, що трапилося 26 квітня, на другий день пасхальних свят, вжахнуло навіть бувалих. Коли у храмі саме тривало богослужіння, а прихожани мирно молилися Господу та просили прощення за свої гріхи, туди безцеремонно, верхи на коні, в’їхав партизан Василь Наумік (чи Наумик) на прізвисько “Чухрій” і здійснив кілька пострілів у бік отця Білецького. За розповідями очевидців, батюшка ще встиг забігти у ризницю, де й помер. Того дня від куль нелюда загинув і прислужник. Після кривавої розправи (назвати інакше це вбивство неможливо. У наших краях Білецький теж проявив себе відданим патріотом, займався духовно-просвітницькою роботою (за деякими джерелами, очолював єпархіальну раду), а ще доклав немало зусиль до створення у Хотешові повстанського руху. Можливо, навіть провадив військовий вишкіл новобранців, що, цілком логічно припустити, коли згадати про його попередній бойовий досвід), червоні кати ще й познущалися над ріднею вбитого їхніми руками отця, поцупивши деякі речі з їхнього дому. Потому вони вчинили значний грабунок у селі. Не залишили Білецьких у спокої і після завершення війни. 1947-го року матінку Неонілу разом із дітьми, як “членів родини активного учасника націоналістичного руху”, арештовують та згодом відправляють до Сибіру.

 

Звідки вигулькнув “Чухрій”?

Що нам відомо про убивцю Олександра Білецького і яким чином він потрапив до лав партизанів? Загалом не так і багато. Вважається, що родом він із Видерти. Саме тут у 1942 році був утворений партизанський загін ім. О.В.Суворова, бійцем котрого і був Наумік. На початках загін не проявляв себе надто активно. Деякі його члени “відзначилися” у цей час лише грабунками місцевого населення та в більшості зводили особисті рахунки зі своїми противниками. Як такої постійної бази дислокації вони не мали. З листопада цього року фактичне керівництво загону перебирає на себе Борис Михайловський – учасник оборони Бреста та один із організаторів партизанського руху на території Білорусі і Поліських районів України. Тоді ж починаються й перші серйозні “операції” суворовців. Одна із них — вже відомий рейд у село Хотешів, під час котрого партизани не гребували забирати у людей не лише коней, вози, харчі, а й навіть одяг зі скринь. Хоча у тутешніх лісах діяли повстанські загони, однак у прямі сутички з ними червоні вступали рідко. Переважно зганяли свою лють на активістах, які підтримували націоналістів: катували, розстрілювали без суду і слідства, привселюдно вбивали. Як у випадку з отцем Олександром.

Приналежність до згаданого загону “Чухрія” підтверджує в своїй докладній записці від 12 серпня 1943 року (тобто через три місяці після вбивства Білецького) також радянський розвідник Шелехов. З попередніх документів довідуємося, що до цього суворовці здійснили кілька операцій, спрямованих проти УПА. Тобто набіг на Хотешів не був випадковою акцією. Напевно, як і вбивство Білецького. А ось отримав Наумік такий наказ від керівництва, чи це його особиста ініціатива, на жаль, поки залишається таємницею. Від Михайловського — так точно ні, адже командир загинув найвірогідніше за кілька місяців до цього. Тоді — від кого? Питання без відповіді.

Щоб пам’ятали…

Але колись правда вийде на поверхню і вчені нарешті поставлять крапку в справі загадкового вбивства Олександра Білецького. Головне те, що як не хотіли вороги стерти пам’ять про цього достойника, вона жива через роки: у його нащадках, у видимих символах, котрі залишив для нас усіх отець Олександр.

Сьогодні таким символом є могила Тараса Шевченка у Хотешові, котру насипали за рік до смерті священика молоді патріоти. Отож, коли вам трапиться побувати тут, не забудьте відвідати її та пом’янути хвилиною мовчання гідного патріота України. А ще не забудьте завернути на сільське кладовище, де похований Олександр Білецький, і вклонитися його світлій пам’яті.

P.S. Принагідно доречно висловити щиру подяку директору Камінь-Каширського районного краєзнавчого музею Наталії Пась, досліднику, краєзнавцю, заслуженому працівнику культури України Івану Сидоруку, вчителям школи села Хотешів, колегам-журналістам за їх неоціненний вклад у справу пошуку та збереження відомостей про життя Олександра Білецького. 

Олександр ПРИЙМАК.

 

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *