Небагато знайдеться в наш час людей, котрі не знали б про футбол. За останнє століття він став дійсно грою мільйонів, що єднає всі верстви суспільства. Поганяти “шкіряного” сьогодні полюбляють як мешканці бідних нетрів, так і заможних кварталів, бізнесмени та священики, жінки і чоловіки. Можливо, саме тепер, поки ви читаєте ці рядки, на вулицях одного із світових містечок розігруються справжні баталії, де призом за перемогу є зазвичай не кубок чи медалі, а позитивні емоції.
Давно і надовго “підсів” на футбол і Петро Дмитрук із Каменя-Каширського. Незважаючи на свій поважний, майже столітній вік, чоловік не пропускає жодної телевізійної трансляції матчів, особливо активно вболіває за свої улюблені команди “Волинь” та “Динамо”. Раніше він залюбки відвідував також і зустрічі місцевих майстрів м’яча, однак через стан здоров’я вже десяток років на стадіон не ходить, адже погано чує.
Своє захоплення футболом Петро Григорович називає не інакше, як справжнім коханням всього життя. Малим хлопчаком він разом із ватагою бешкетників-товаришів полишав усі справи і чимдуж біг на щойно збудовану в Камені-Каширському спортивну арену. В середині тридцятих років минулого століття вона була місцем, де відбувалися запеклі поєдинки між командами “Родина урядовців” (поляки) та “Збірна Каменя-Каширського” (українці). Найчастіше гору у футбольних двобоях брали саме українці, можливо цим показуючи гоноровим “ляхам” хто в домі господар.
– Футбол я завжди любив, – провадить пан Петро. – Хлопчаком, як і всі, бігав за м’ячем. Правда, справжнього, шкіряного ми не мали – це була розкіш, та все ж із сяким–таким м’ячем грали затято. Коли у тридцятих поляки побудували стадіон, там почали проводити різні змагання, зокрема і футбольні матчі. У цю пору зорганізувалися і перші футбольні команди: Польська – “Родина урядовців”, українська – “Збірна Каменя-Каширського” та єврейська “Хосмонея”. Вболівав, звичайно ж, за своїх, – посміхається, – за “Збірну”.
Виявляється, тодішні футбольні матчі аж ніяк не поступалися за напругою і видовищністю сучасним. Як пригадує Петро Дмитрук, команди-суперники змагалися з усіх сил, ніби це було не футбольне поле, а якась арена бойових дій. Хоча таки найвірогідніше, що причина саме в останньому, адже до побудови стадіону тут і справді були окопи часів Першої світової війни.
– Атмосфера на полі була неймовірною, – продовжує дідусь. – Ми з хлопцями ще не мали власних коштів, а тому пробиралися на стадіон “зайцями” (через дірку в огорожі – авт.). Для нас це був своєрідний азарт. Бувало, що доводилось ховатися десь за трибунами, аби не схопив контролер. Та гра того вартувала.
– Найсильнішою командою, звичайно ж, була наша “Збірна Каменя–Каширського”. Коли наші футболісти вигравали у поляків – це було щось, ми не могли стримати радості, кричали, підтримували своїх. Хоча поляки були достойними суперниками, здолати їх вдавалося не так просто. Пригадую, в ті часи за “Урядовців” грали брати Бобровичі, брати Костинські, брати Балаї, учитель Панвольський, Бьялек – хороші футболісти.
Проте склад української команди теж не нагадував хлопчика для побиття, правда, свого воротаря вони не мали, а тому запрошували професійного з сусіднього Ковеля. Можливо, саме це часто і ставало причиною перемоги.
– Коли наших явно засуджували, то судді добряче діставалося від вболівальників. Кричали традиційне “суддю на мило”. Футболістів у жодному разі не займали. Тоді публіка шанувала гравців більше, ніж тепер. Пригощали їх фруктами, напоями різними.
А найбільше пану Петру запам’ятався матч між “Збірною” та командою “Залізничників” з Білорусі. Гра була надзвичайно видовищною. Наші з усіх сил намагались обіграти професіоналів–білорусів, випробовували хитрі комбінації, та зась, “залізничники” виявились майстернішими. В результаті українці програли білорусам з рахунком 5–0.
Олександр ПРИЙМАК.
