(Продовження)
Жити по-новому
Аборигенам Поліського краю споконвіку жилося тяжко. Анастасія Оксентіївна Тараканець, 1927 р. н., у батьків якої було 12 дітей, розповідає про убозтво життя простих людей. Більшості багатодітних сімей хліба до нового врожаю не вистачало. Гнітило душу усвідомлення неможливості заробити на прожиток. Наймит міг заробити за рік 17 пудів жита (272 кг), 12 злотих; крім того, пан дозволяв випасати на своїх угіддях 2 корови та відпускав 0,5 га ріллі для посадки картоплі. Під час жнив можна було заробити за день праці 1,2 злота або півпуда жита (8 кг). Одягалися в основному в домотканий одяг, взувалися в постоли з лика липи або лози. Вироби ж фабричної роботи коштували для простолюду дорого. Наприклад, галіфейні штани анкер коштували 7,2 злота. На придбання їх старшому синові збиралися всією сім’єю. Так само й на чоботи. Молодші діти доношували одяг після старших. Ще на початку ХХ ст. хлопчикам до 12 років не шили штанів. Вони ходили в сорочках, підперезаних шнурком. Робились винятки лише для тих, кого батьки віддавали до школи, причому удостоювалися такої честі тільки хлопчики, бо дівчаток до школи не посилали, вважаючи освіту для них зайвою. Матері щодо цього керувалися єдиним принципом: “Прєсти (прясти) треба!” Такі переконання змалечку закладалися у свідомість дівчаток, і вони самі не рвалися до книги.
ХХ століття все ж внесло свої корективи в усталене, тихе життя поліського селянина. На селі з’являються хазяї, які не хочуть жити по-старосвітськи та намагаються втілювати в практику передові методи господарювання, обробітку землі, щоб досягати більших врожаїв. Значною мірою цьому посприяли Столипінська реформа та комасація, що передбачали переселення селян на хутори. Чимало з них зголосилося її підтримати. Одержавши більші наділи землі порівняно з тими, якими володіли на селі, певні ділянки лісу, сіножаті, люди не тільки поліпшили своє становище, але й почали пошук нових засобів для кращого забезпечення своїх родин.
Старші люди й донині з повагою згадують Малафіїв, як прозивали в Кримні Ходаковського Пилипа Івановича з родиною, що проживала на хуторі Вузькова. Добротний будинок на кілька кімнат під жерстю, просторі господарські приміщення, огороджена садиба, невеликий садок, вгодована худоба, вівці, дорідні врожаї – усе це викликало повагу сусідів і забезпечувало добробут сім’ї, де підростало троє синів та дочка Агафія. Але вдумливий і працьовитий господар прагнув більшого, хотілось забезпечити достойне майбутнє своїм нащадкам. Тому в родині зайнялись пошуком ремесла, яке б принесло додатковий прибуток. Вибір припав на ковальство. І до цього часу, майже через сто років, старші односельці переказують, як після прийнятого на сімейній раді рішення середульший Яків прямо через ліс подався до Нових Червищ в науку до коваля. Виявився надзвичайно здібним учнем. За кілька місяців повернувся на хутір з необхідними знаннями та навиками. Незабаром на обійсті Малафіїв виросла кузня. Придбали потрібне устаткування та приладдя, і кузня запрацювала. Виготовляли здебільшого речі, необхідні в сільському побуті, різноманітний сільськогосподарський реманент: плуги, рала, борони, драпаки, серпи, мотики, а також ножі, клямки, засувки для дверей тощо. Замовлень не бракувало. З’явились кошти, а з ними і віра в майбутнє.
Дружна працьовита родина доводила, що й на Поліссі можна жити заможно, та виношувала нові плани на майбутнє. З приходом радянської влади змушена була розпрощатися з нажитим такою нелегкою працею та надією на краще прийдешнє. У воєнні роки роботу кузні вдалося відновити, однак у час повоєння довелося попрощатися і з кузнею, і з хутором. Обов’язкова колгоспна поденщина поховала назавжди мрію зажити вільно, заможно і щасливо.
У той час у Кримні відзначався також Роман Іванович Шахно, на прізвисько Парфельчик. Мав чимало землі, сіножаті. Під час жнив та косовиці наймав сезонних працівників, розраховуючись за їхню працю зерном.
Заслуженою шаною односельців користувалась працьовита родина Демидюка Прокопа Гавриловича, яку прозивали в селі Міляни. Мешкали на хуторі Гумнище. Голова сім’ї був неординарною особистістю: хоробрий, кмітливий, під час Першої світової війни був відзначений двома Георгіївськими хрестами. Демобілізувавшись з армії, вирішив хазяйнувати по-новому. За позичені в односельця Ліодора Мартинюка, що повернувся з Америки, гроші, купив млин. Досить швидко повернув борг, придбав молотарку, крупорушку, разом із синами власноруч було виготовлено олійницю. У дружній працьовитій родині врожаїлась нива, приносило прибуток тваринництво. Знали тут і ціну освіті. Міляни слугували за приклад односельцям. Сам Прокіп Гаврилович був взірцем як для власних дітей, так і сусідів, приходив на допомогу іншим.
Успішний поступ родини перервав прихід у 1939 році радянської влади. Під час війни мукомельне виробництво, виготовлення круп, олійництво було відновлено, ще й налагоджено чесання вовни. У повоєнні ж роки від усього цього довелося відмовитись. Однак, як мовиться, помер козак, та не померла слава. Пам’ять про цих неординарних людей бережуть нащадки, односельці, ті, хто шукає нових шляхів у житті.
Як про мудру, далекоглядну й працьовиту родину згадують Микиту Йосиповича Балицького, який знав грамоту, був дбайливим і успішним господарем, мав багато землі, ліс; раціонально та з розумом використовував кожну ділянку, нові форми та засоби обробітку ґрунту, ретельно дотримувався сівозміни, а відтак отримував і кращі врожаї порівняно з іншими селянами. Він же був на Брониці в числі перших християн віри євангельської – п’ятидесятників.
Син Микити Йосиповича Карпо за прикладом батька також уміло вів господарство, успішно займався тваринництвом, був ветеринаром-самоучкою, охоче допомагав іншим. У його дружній родині шанували освіту, розуміли її значення. Усі його сини успішно закінчили повний курс польської школи. На жаль, Василь та Іван загинули на війні, Лук’ян повернувся додому інвалідом. Але не схилився перед долею, досконало оволодів професією шевця. Тривалий час завідував у селі швейною майстернею від Камінь-Каширського районного побутового комбінату. Трохим Карпович у перші повоєнні роки очолював Кримненську початкову школу, згодом працював у ній учителем математики, діловодом.
Усіляко шанували в сім’ї старших, дослухалися до їхніх порад. Онук Карпа Йосиповича, син Лук’яна Василь зізнається, що його життєвий шлях визначив дідусь, який змалку прилучив його до математики, пропонуючи розв’язувати цікаві задачі, які вимагали не лише вміння оперувати числами, а найперше – мислити. Науку предків не забув, став кращим учителем фізики в районі, нині — на пенсії. Його вихованці постійно перемагали на районних та обласних олімпіадах. Діти Василя – Наталія та Микола – також здобули вищу освіту, користуються авторитетом у колективах своїх співпрацівників. Здобув вищу освіту й Павло Лук’янович. Його троє дітей — Оксана, Ольга та Василь — успішно продовжують традиції роду. Недарма кажуть: “Яке насіння, таке й коріння”.
Знали в Кримні Грицаків як родину хорошого роду. Їх поважали, на них рівнялися. Були роботящими, чесними, тягнулися до грамоти. Усе найкраще, що давало результат у повсякденному побуті та господарюванні, знаходило тут застосування. У 30-х – 40-х роках минулого століття в Грицаків був один з двох найкращих у селі сад. Господар Степан Йосипович експериментував, шукав найбільш придатні для нашого краю сорти плодових дерев. Тому на одній яблуні, наприклад, дозрівали плоди різних сортів. Про це в роки мого дитинства говорили в селі як про казку. Сини Степана Йосиповича стали поважними людьми: Йосип успішно практикував як невропатолог у райлікарні, певний час був її головним лікарем; Володимира знали як талановитого педагога, який чимало років очолював місцеву середню школу.
Другий сад розкошував на обійсті Кондратовичів. Мій батько Павлин Федорович разом з мамою Надією Антонівною доклали чимало зусиль, щоб саджанці прийнялися. Вони збагатили його ягідником (смородина, аґрус, малина), що було новиною для наших земляків.
Грицаки й Кондратовичі, всупереч М. Теодоровичу, який писав, що біля хат наших краян зрідка можна побачити тільки 3–5 кволих вишень або слив через непридатність поліських ґрунтів для садівництва, довели, що й на Поліссі можна з успіхом вирощувати плодові дерева. Вони сказали нове слово і в селянському домобудуванні, звівши будинки з ґанками, на кілька, а не на одну кімнату, через що в селі характеризували їх як панські хати.
Родина Кондратовичів також вписала кілька помітних сторінок в історію рідного Кримне. З легкої руки прапрабабусі Надії Антонівни, моєї матері, семеро її нащадків здобули вищу освіту, четверо – середню спеціальну, усі інші – загальну середню. Онука Людмила Мельницька, нині пенсіонерка, 39 років очолювала сільський фельдшерсько-акушерський пункт; у прямому значенні цього слова врятувала не одне людське життя, нікому не відмовила в медичній допомозі. 36 разів здавала кров і є заслуженим донором України та матір’ю п’яти дітей. Успішно працюють на освітянській ниві онука Галина Фарина, правнучка Надія Гупалик, доньки Людмили Тетяна Врублевська, Світлана Рудчик.
(Закінчення буде)
Олександра КОНДРАТОВИЧ.
