Прокидаючись вранці або готуючись до сну, зайшовши до храму чи звично сідаючи до обіднього столу, справжній християнин обов’язково схилить чоло і перехреститься. Далекі від релігії люди скептично називають такий прояв благочестивості “банальним ритуалом” і не більше, адже, на їх погляд, видимої користі від усіх цих “махань” руками жодної, то навіщо займатися дурницями. Однак для щиро віруючого просте на перший погляд хресне знамення вважається чи не найбільш дієвим способом уберегти себе від всякого зла, адже воно освячує людину всередині і все, що довкола неї. Більше того, сьогодні навіть науковці підтверджують його велику силу, яка дивним чином пригнічує шкідливі бактерії, покращує самопочуття та зцілює від хвороб. Отож про те, що означає “осінити” себе хрестом, і навіщо, а головне, як звершувати це священодійство належним чином, говоримо з нашим постійним співрозмовником – настоятелем Свято-Петро-Павлівського храму села Підцир’я, протоієреєм Сергієм Михалюком.
– Слава Богу, отче Сергію!
– Слава навіки! Мої вітання всім братам і сестрам у вірі.
– Кажуть, правильно та неспішно звершене хресне знамення відганяє бісів і прикликає до людини Божественну благодать. Чи так це насправді, навіщо потрібно хреститися та коли саме з’явився такий звичай?
– Використання під час молитви хресного знамення походить від часів апостольських. Про це достатньо свідчень і у святих отців перших віків християнства. До того ж, коли ми хрестимося, то теж молимося. І одночасно сповідуємо свою віру і перед Господом, і перед людьми.
Склавши три пальці правої руки разом, ми сповідуємо свою віру в Трійцю Єдиносущну та Нероздільну. Тримаючи разом два інших пальці на долоні, ми одночасно сповідуємо свою віру у два єства у Христі: Божественне і людське, а також у два Пришестя Христові: перше, яке вже було, і друге, на яке ми чекаємо.
Коли ми торкаємося лоба (по-слов’янськи – “чола”), то просимо у Бога освятити наші думки. Коли торкаємося живота, то просимо освятити все наше життя. Коли торкаємося спочатку правого, а потім лівого плеча, то просимо у Бога сил нести свій хрест. Одночасно ми робимо зображення хреста на собі й таким чином сповідуємо свою віру у Христа Розіп’ятого і Воскреслого, а також не зрікаємося власного хреста.
В який би час ми не хрестились, ми промовляємо: “В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” – і на завершення молитви – “Амінь” (що означає – істинно, дійсно так), цим прикликаючи на себе (або на іншу людину) Божественну Благодать. Благодатна сила пов`язана з великою жертвою Ісуса Христа, який прийняв смерть заради спокутування гріхів всього людства. Адже він загинув на Голгофському Хресті, саме йому і здійснюється поклоніння. Тому, осіняючи себе Святим хрестом, ми свідчимо про те, що готові позбутися гріхів і просимо Божої милості. Ось таке велике значення для православного християнина має проста і всім відома церковна дія – хресне знамення.
Дійсно, сила хресного знамення надзвичайна. Читаючи Житія святих, ми неодноразово знаходимо розповіді про те, як, осінивши себе хрестом, людина долала найтяжчі перешкоди, знаходила порятунок у мить найбільшої небезпеки. Пригадуєте фільм “Іван Васильович змінює професію”, де цар перехрестив двері ліфту і вони відчинилися. Звісно, в дусі того часу, даний епізод подано комічно. Але для віруючого це справді духовний ключ, який при потребі може відчинити будь-які двері. З хрестом і молитвою до Бога перед праведниками відчинялися в’язничні брами, спадали з рук окови; перехрестивши отруєну ворогами їжу чи напої, ті вільно споживали їх і залишалися живими.
– Зрозуміло. Але якщо, до прикладу, взяти православних і католиків, то кожен із них звершує по-своєму хресне знамення. Зокрема, католики хрестяться усією долонею правої руки, зліва направо, тоді як православні – справа налiво, трьома пальцями, з’єднуючи в пучку великий, вказівний i середній пальці. Чому існує така відмінність та хто правий в цьому разі?
– Перше тисячоліття свого існування християнство було єдиним. Однак у 1054 році, в силу певних історичних обставин, Римський архієпископ (папа) відійшов від єдності з іншими ієрархами християнського світу: Константинопольським, Єрусалимським, Александрійським і Антіохійським архієпископами (патріархами).
Майже за тисячу років, що минули з того часу, сформувалися певні відмінності в багатьох аспектах духовного життя, в тому числі і в здійсненні хресного знамення.
Спочатку в Західній (Католицькій) традиції хресне знамення звершувалося майже так само, як і в Східній (Православній): справа на ліво, трьома пальцями правої руки. Свідчення цього можна знайти в тексті енцикліки папи Інокентія III “De sacro altaris mysterio”. З часом ця практика в католиків видозмінилася, і хресне знамення стало робитися зліва направо відкритою кистю руки. Після Тридентського собору (XVI ст.) ця традиція була зафіксована документально.
Варто зауважити, що католики Східного обряду (греко-католики) звершують хресне знамення так само, як і православні християни.
– Отче Сергію, з раннього віку нас привчають, що, проходячи повз церкву, хрест-фігуру чи інше святе місце, слід обов’язково хреститися. Хтось щиро дотримується цього правила, інші – соромляться, “бо, що скажуть оточуючі?” Тож потрібно звершувати хресне знамення, чи все ж це пережиток минулого, данина традиціям?
– Це – древній благочестивий звичай. Таким чином людина віддає належну повагу Богу та місцю Його особливої присутності.
Священне Писання говорить: “Серцем ми віруємо для праведності, а устами сповідуємо для спасіння” (Рим.10:10). А Христос прямо каже: “Хто посоромиться Мене… у роді цьому… (тобто серед людей), того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого” (Мк.8:38).
До того ж придорожні хрести чи накупольні хрести храмів, що видніються здалеку, спонукають нас до молитви. А молитва діється не тільки внутрішньо, але й зовні.
А наша зовнішня молитва, коли ми благоговійно осіняємо себе хресним знаменням без виклику для оточуючих, є своєрідною проповіддю та свідченням про православну віру.
Але варто зауважити, що це лише благочестива традиція, а не правило, яке потрібно обов’язково виконувати.
– А якщо людина фізично не може здійснити хресне знамення – це гріх?
– Господь найперше бачить внутрішній стан людини. Тому дуже добре, коли зовнішні прояви благочестя відповідають внутрішньому духовному змісту. Коли ж людина через певні життєві обставини чи тілесні немочі не має можливості зовнішньо проявити свою віру – вона завжди може звертатися до Творця в своєму серці.
Бувають випадки, коли через фізичну хворобу православний християнин не може осінити себе хресним знаменням. В такому випадку це ні в якому разі не можна вважати гріхом. Така людина може навіть подумки перехреститись, з терпінням несучи свій життєвий хрест і не нарікаючи на Божу волю.
Спілкувався
Олександр ПРИЙМАК.
