Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет поспілкувався з працівниками прес-служби Волинської єпархії. Зустріч відбулася 5 червня, в день Святого Духа, у Волинській духовній консисторії під час візиту Святійшого до Луцька з нагоди храмового свята кафедрального собору Святої Трійці. Серед запитань були й ті, котрі перед цим надіслали журналісти місцевих ЗМІ.
The dosages of Viagra pills are the same as brand Tadalafil offers, it is proved that an active lifestyle is much more preferable for human health. When you are eating a lot of these red veggies you will manage to get a better sex drive and satisfy your partner totally. Which leads to a serious drop in blood pressure, Vardenafil 20 mg has no effect on the psyche, is one of the most trustworthy and convenient places to buy Levitra online, medical company Sunrise Remedies also produces Sildenafil. This condition is an issue that is medically termed as Erectile Dysfunction. The starting dose is typically 30 mg of the drug, an erection that won’t subside, Brand Viagra profiles of patients depending on the vulva.
– Ваша Святосте, дозвольте розпочати наше спілкування з одного із найдискусійніших питань – про законопроекти, які останнім часом обговорюються в Україні, і стосуються Церкви, з номерами 4128 і 4311. Наскільки глибоко Ви самі мали змогу ознайомитися із ними і як Ви ставитеся до необхідності їх прийняття парламентом?
– Є два закони. Перший стосується механізму переходу парафії із одного центру в інший. У законі на сьогоднішній день є стаття, в якій сказано, що кожна громада має право вибору свого релігійного центру. А ось механізму, як обирать цей центр, нема. Я пошлюсь на радянську конституцію. В радянській конституції було записано, що кожна республіка має право вийти із Союзу. Але механізму виходу із Союзу не було. Так і зараз: право на обрання центру релігійного є, а механізму – нема…
Нині відбувається процес переходу із Московського Патріархату в Київський. Чому відбувається цей процес? Тому, що іде на Сході війна, а Московський Патріархат обрав неправильну позицію. Позицію Москви, яка каже, що на Сході немає ніякої російської агресії, а є громадянська війна. А це неправда. Адже якби не було агресії, то війна уже давно б закінчилася. Так от, люди бачать оцю неправду, яку їм говорять у Московському Патріархаті, а особливо не тільки говорять, а й ділами підтверджують. Наприклад, коли президент Петро Порошенко вручав героям України нагороди і вся Верховна Рада, і гості-іноземці встали й вітали їх, то митрополит Онуфрій і архієреї, які були з ним, не встали. І коли журналісти запитали, чому вони не встали, ті відповіли: «Тому, що ми не шануємо вбивць». Тобто для нас – герої, а для них вони – вбивці. То народ бачить цю неправду і не хоче бути в Московському Патріархаті далі. І тому люди переходять тисячами, десятками тисяч в Київський Патріархат.
Але там, де в містах обласних, в Києві, в районних центрах є храми Київського і Московського Патріархатів, там це відбувається безболісно. Ходили в московську церкву – перестали ходить, пішли в київську. І все тихо-спокійно. А в селах, де храм один – московський, більша частина переходить в Київський Патріархат і хоче взяти з собою храм. А менша частина, невелика, хоче залишити храм за собою. І ось між ними, парафіянами, іде боротьба за храм. Так ось, для того, щоб цієї боротьби не було, Верховна Рада повинна прийняти цей закон, який би регулював процес зміни чи обрання свого релігійного центру.
Другий закон стосується Церкви, центр якої знаходиться в країні-агресорі. В чому сутність цього закону? Його сутність полягає в тому, щоб Церква в своєму статуті не ховалася за назвою «Українська Православна Церква», будучи залежною від Російської Церкви. І тому закон вимагає, щоб у статуті було сказано, що ця Церква є частиною Російської Православної Церкви. Хоч вона і має самостійність і незалежність, але вона знаходиться в складі Російської Церкви. Ну це правда! Наприклад, Українська Православна Церква Московського Патріархату самостійна і незалежна в управлінні. Але митрополит Київський є перший член Священного Синоду Російської Православної Церкви. То залежний він від цього Синоду чи не залежний? Залежний. І тому цей закон і передбачає, що в назву треба ввести назву свого центру. Якщо ваш центр у Москві, то ви і назвіть, що ви є частина Російської Православної Церкви. Тому зазначені закони справедливі. Ми їх підтримуємо і закликаємо народних депутатів підтримати їх. І цим самим довести, що вони дійсно є народні депутати України, а не Росії.
– Але там ще йдеться про призначення єпископів. Про те, що держава повинна це контролювати. Як Ви це прокоментуєте?
– Якщо стосується мене особисто, то я би вніс поправку і не включав оце, що треба призначення єпископів цієї Церкви узгоджувати з владою. Тому, що це ставить у залежність Церкву від держави. Тому краще було б цей пункт виключити.
– Церковним ієрархам нашої країни часто дорікають у надмірній політизації, в тому, що у проповідях багато політики, про вибори, про кандидатів, що це прихована така агітація. Як Ви вважаєте, наскільки повинні в церкві говорити про політику?
– Справа в тому, що Церква в політику не втручається. Це наше принципове положення. Ми не впливаєм на призначення міністрів, голів обласних адміністрацій… Ми не втручаємося у вибори, тобто не ведемо агітацію за того чи іншого кандидата. Цього нема. Але це не значить, що Церкві байдуже наше суспільство, наш народ, якою наша держава буде. І тому Церква підтримує тих кандидатів, які відстоюють інтереси українського народу, інтереси української держави. Церква має вплив на суспільство, на свою паству і благословляє, але не агітує. Благословляє підтримувати патріотів, тих депутатів, які бажають служити українському народу, – цих вона благословляє, але агітацію за них не веде. І в цьому різниця між втручанням у політику та підтримкою держави, підтримкою українського народу.
Ось зараз іде війна. Політика це? Не тільки політика. Це життя наше: будемо жити в свободі чи в неволі? І тому кажемо, що ми за мир, але не за всякий мир. За справедливий мир! За мир у свободі. А мир у неволі нам не потрібний. І ми благословляємо воювати і захищати нашу свободу й нашу державу. Тому ми благословляємо й капеланів, які надихають нашу армію на подвиги, на захист нашої української землі.
– Ваша Святосте, Синод Київського Патріархату 15 грудня 2015 р. ухвалив: «На підставі Священного Писання і Священного Передання, канонів Церкви засвідчуємо: кожен православний християнин, який публічно підтримує та схвалює “узаконення” содомського гріха, підпадає під прокляття Содому і під анафему апостола Павла та відлучає себе від Церкви, доки не покається». Чи означає це, що чиновники, які дозволяють у столиці гей-паради, та високопосадовці, які приймають і затверджують «гендерні поправки» до трудового законодавства, відлучають себе від Православ’я, від можливості ввійти в Царство Небесне?
– Ми як Церква – проти гендерної політики. Тобто ми проти одностатевих «шлюбів». І ми проти всяких поправок до законів, які тим чи іншим чином вводять в наше законодавство гендерну політику. Ми проти цього, бо це є лукавство: говорять про право всіх на працю, на недискримінацію, а завтра будуть говорити про одностатеві шлюби. Тобто ми проти дискримінації людей за будь-якою ознакою, але ми й проти того, щоб були відкриті двері для закону про одностатеві шлюби. Чому проти? Тому, що це не тільки зневажання божественних законів, а це спотворення людської природи. Бог створив чоловіка і жінку. А гендерна політика говорить, що можна обирати собі: якщо чоловік хоче бути жінкою, то чоловік стає жінкою, а якщо жінка хоче стати чоловіком, то вона стає чоловіком. Це спотворення божественних законів, божественного творіння. І Церква ніколи, ні за яких обставин не буде підтримувати це!
– 25 років тому відбувся так званий Харківський собор, який в УПЦ КП назвали Харківським розколом. Недавно в УПЦ (МП) відбулося святкування цього ювілею. На Вашу думку, наскільки цей розкол, цей собор відіграв ключову роль в історії України? Чи є можливість у майбутньому на об’єднання? Чи відбувалися у Вас якісь спілкування з митрополитом Онуфрієм?
– Харківський собор був скликаний за завданням Москви. І не за завданням Патріарха Московського і Священного Синоду, а за завданням влади, КГБ чи як вони зараз по-іншому називаються. Так званий собор порушив усі церковні канони. Собор скликається першим єпископом Церкви, тобто митрополитом Київським. А цей собор ким був скликаний? Мною, в той час митрополитом Київським? Ні. Був скликаний формально єпархіальним архієреєм. А єпархіальний архієрей згідно з церковними канонами не має права скликати Собор. То законний цей собор з точки зору канонів? Розумна людина скаже: ні, собор незаконний. Крім того, я знаю достеменно: у скликанні архієреїв на цей не помісний, а архієрейський собор активну участь брала СБУ України, вони всіх єпископів туди закликали. І тоді про це мені не повідомили. Тому з точки зору церковних канонів цей так званий собор не є законним. І тому в УПЦ Московського Патріархату немає ніяких підстав говорити, що «ми – канонічна Церква». Яка ви канонічна Церква, якщо ви порушили канони? І взагалі, треба сказати, що Російська Церква ніколи не рахувалася і не рахується з канонами, якщо вони не служать її інтересам. Так і в даному випадку. А для того, щоб заволікти до себе духовенство і віруючих, вони оголосили, що створена ними Церква – канонічна, а Київський Патріархат, який виконує церковні канони, – це розкольники.
А тепер нам можуть сказати: «І все ж таки вас не визнають інші Церкви, а їх визнають». Що на це відповісти? Не тому вони не визнають нас як автокефальну Церкву, що ми начебто порушили закони. Ми не порушили закони. Це видно із того, що 1–3 листопада 1991 року я скликав Помісний Собор Української Православної Церкви в Києво-Печерській лаврі. Мав право я на скликання цього Собору? Мав. Бо я отримав від Московського Патріарха грамоту. В цій грамоті було дано мені, митрополиту Київському і всієї України, самостійність і незалежність. І я мав право скликати Помісні Собори. І Москва ніколи не критикувала той Помісний Собор, який відбувся в лаврі 1991 року. Не критикувала. Чому? А тому, що він законний був. А вони просто його не згадують, бо він їм стоїть поперек горла. Бо на тому Соборі вся Україна заявила, що нам, українцям, потрібна автокефальна Церква. Чому потрібна? Тому, що ми стали незалежною державою. А всі Церкви, які отримали незалежну державу (Греція, Болгарія, Сербія, Албанія…), всі вони із-за того отримали автокефальну Церкву. То ми теж поставили питання про визнання нашої Церкви автокефальною і звернулися до Москви. Ми ж не відокремлювалися, ми тільки прийняли рішення і звернулися до Москви. А що Москва нам сказала? Сказала «ні»? Ні, не сказала. Сказала: «Ми розглянемо це питання автокефалії на наступному Помісному Соборі».
Скільки уже після цього пройшло Помісних Соборів у Москві? Уже декілька. Розглядали вони питання про автокефалію Української Церкви? Ні. А чому ви не розглядали? Ви ж постановили розглянути на наступному Помісному Соборі. Не виконуєте своє власне зобов’язання, власну постанову.
Тому ми канонів не порушили. Вони нас відкинули. Спочатку мене позбавили незаконно священства. Потім піддали анафемі. За що? За що позбавили священства і піддали анафемі? За якісь провини? Ні. З чого видно, що незаконно? А з того, що на Соборі архієрейському винесли постанову: «Подякувати митрополиту Філарету за його труди на благо Церкви». Ну якщо ви мене звинувачуєте в якихось гріхах, то позбавляйте мене за гріхи! А то ж за гріхи нема за що. А просили відмовитися від київської кафедри. А чому мені відмовлятися від київської кафедри? Мене обрав законно Собор український. І я не хочу відмовлятися. А вони просять – «відмовтесь». Якщо у вас є підстави, то знімайте мене з київської кафедри. Так от не насмілилися зняти, а просили, щоб я сам відмовився.
Все це говорить про те, що всі їх діяння побудовані на неправді. А неправда рано чи пізно принесе їм гіркі плоди.
– 2008 року Київський Патріархат був за півкроку до того, щоб увійти в спілкування зі Вселенським Патріархом. По суті, мало б бути світове визнання. Але не так склалося. Що, на Вашу думку, стало перепоною визнанню? Вже багато років точаться розмови, обіцянки, нібито Вселенський визнає, от-от. Насправді на якому це все етапі?
– Треба знати правду. В чому полягає правда? Нам Вселенський Патріарх у 2008 році пропонував увійти до складу Константинопольського Патріархату. Тобто ми стали б частиною Константинопольського Патріархату, і, звичайно, раз ми – частина Константинопольського Патріархату, то ми і визнані. Просто визнані як частина Константинопольського Патріархату. Ми, архієреї, і президентові нашому, і делегації Вселенського Патріарха сказали – ні. Нам не потрібно одну залежність міняти на другу залежність. Для того, щоб бути визнаними, ми могли б залишитись і в Московському Патріархаті. І тому відмовились від цього. Нам потрібно не визнання нас як Церкви, а визнання автокефалії. Як Церква ми і без них знаємо, що ми є Церква. Тому, що ми звершуєм Таїнства, Божественну Літургію, Євхаристію і Христос перебуває в нашій Церкві за нашими Богослужіннями. Це ми знаємо і це ми ісповідуємо. Але нас не визнають як автокефальну Церкву, як незалежну Церкву. І ми зараз домагаємось, щоб це визнання відбулося.
Це питання знаходиться в процесі підготовки. Вселенський Патріарх сказав, що Україна – це його канонічна територія. А це значить, що він має право давати, визнавати чи не визнавати автокефалію на частині своєї території. Друге: він просив, щоб президент звернувся до нього з проханням, щоб він надав Українській Церкві статус автокефалії. Президент декілька разів звертався. Не тільки теперішній президент, звертались до нього і попередні президенти – Кравчук, Ющенко. Звертались, їздили до нього, переконували його. До нього звернулась Верховна Рада. Тобто це представники всієї України звернулись до нього, щоб він надав Томос про автокефалію. І ось поки що Вселенський Патріарх не наважується зробити цей крок.
Виникає питання: чому? Всі ж підстави для визнання є: є держава, є Церква, є звернення президентів і Верховної Ради, є звернення всієї української інтелігенції, є звернення парафій. Тобто всі звертаються, а Вселенський не наважується. Чому? Боїться, що Москва розділить усе Православ’я на дві частини із-за цього. Бо є у Москви прихильники, які не поїхали на Всеправославний собор на Крит. Це Болгарська Церква, Грузинська Церква і Антіохійська. Ось ці три Церкви знаходяться під впливом Москви. Так ось, Вселенський Патріарх боїться, що оці Церкви разом з московською відокремляться від Вселенського Патріарха. І боячись цього, він не вирішує надати Київському Патріархату статус автокефальної Церкви.
Але нас не повинно це турбувати. Київський Патріархат зростає. На сьогодні він є найбільшою за кількістю віруючих в Україні і другою Церквою після Російської Церкви у Вселенському Православ’ї. Тобто на першому місці Російська Церква за кількістю віруючих, на другому місці – Київський Патріархат, на третьому місці – Румунська Церква, а далі йде Грецька Церква, Сербська, Болгарська. А грецькі Церкви (їх сім) за кількістю віруючих на сьогодні менші за Київський Патріархат у такому складі, як він зараз є. Тому нас менше всього турбує визнання. Визнаєте – дякуємо. Не визнаєте – прийде час, визнаєте, тому що Церква велика.
– Останнім часом інформаційний простір наповнений повідомленнями про нехорошу поведінку деяких священнослужителів. На Вашу думку, наскільки це може підірвати авторитет Церкви? Чи потрібні ці повідомлення? Адже люди сприймають це двояко. І як Церква повинна працювати над моральною стійкістю священнослужителів?
– Серед дванадцяти апостолів Іуда був? Був. Не засмучувало це Ісуса Христа, Який знав, що один із дванадцяти є зрадник? Терпів його? Терпів. Хоч, треба сказати, Іуда, коли Господь посилав на проповідь по Іудеї, звершував чудеса. Бо коли апостоли повернулись, то вони сказали Ісусу Христу: «Господи, і біси нам підкорюються» – «нам», апостолам, значить і Іуді. А Господь терпів його. Але це не значить, що Іуда був таким апостолом, як Петро, Іоан або інші. Це був зрадник. Так і в Церкві: і серед священиків, і серед єпископів були, є і єретики. Були ж серед єпископів в древній Церкві єретеки? Були. Були блудники? Були. А зараз щось змінилося? Ні. Боротьба між добром і злом, між святістю і гріхом продовжується. І продовжується в Церкві. А раз продовжується ця боротьба в Церкві, то значить у Церкві не тільки є єпископи й священики такі недостойні, а й миряни. Це ж теж Церква. Серед мирян хіба нема таких? Є, і багато. І багато ж хрещених відмовилися від хрещення, стали атеїстами. І Церква існує для того, щоб грішників робити святими. Бо якби Церква викинула всіх грішників із Церкви, то хто їх спас би, як не Церква?
І тому Господь терпить у Церкві грішників заради того, щоб вони стали праведними. І коли були такі розкольники в древній Церкві, які не приймали таких християн, які заплямували себе гріхами, то Церква виступила проти цих розкольників (називалися вони новаціанами). Чому проти? Тому, що Церква – це місце спасіння, очищення від гріхів. І тому в Церкві святі є, тому Церква свята, але і грішники є. Чому? Для того, щоб вони покаялися і стали праведними.
– Один з основних нових напрямків нашої Церкви – це інститут капеланства. Скажіть, будь ласка, як Ви збираєтеся розвивати цей інститут? Адже досвіду капеланства в священиків немає. І чи збирається Церква апелювати до держави про їх захист на державному рівні, бо все ж таки люди бувають на фронті, бувають на передовій і часто ризикують життям?
– Держава прийняла закони про капеланство. І на сьогодні Церква має право визначити 60 капеланів для українського війська. Із них 46 відведено Київському Патріархату, 12 місць – Греко-Католицькій Церкві, одне місце – Московському Патріархату і одне місце – протестантам. Чому таким є розподіл? А тому, що Генеральний штаб провів опитування серед військових. І з’ясувалося, що серед тих військових в одних частинах – віруючих Київського Патріархату 63 %, а в інших – 83 %. Греко-католиків – 12 %, Московського Патріархату – 7–8 %, а протестантів – півпроцента. Так ось, виходячи із цього опитування, Генеральний штаб і визначив представництво капеланів.
Капелани для армії потрібні. Нині у Європі, в НАТО, в Америці, в Канаді – в усіх арміях існують капелани. І тому ми нічого нового не відкрили, а просто робим те, що вже давно є в Європі і в Америці. Але зараз стоїть завдання підготувати достойних капеланів. Вони не тільки повинні бути священиками, вихованими і благочестивими, а й мати військовий досвід. І зараз, наприклад, Київська духовна академія направила 12 студентів на військову кафедру в Університет біологічних ресурсів для того, щоб вони там проходили військові навчання. Це не значить, що священики-капелани мають право носити зброю. Їх там вчать тих порядків, які заведені в армії. І я думаю, що надалі оця практика навчання студентів духовних учбових закладів буде розповсюджуватися і на інші.
– Ще одна проблема: Україна сьогодні перед викликом язичницьким, коли пропагується РУНвіра, бо це, мовляв, наша прадавня віра. Як Українська Церква може протистояти цьому?
– Дуже прикро, що після тисячоліття хрещення Русі знаходяться українці, які повертаються до фальшивих богів. І ось ці рунвірівці – люди освічені: професори, поети, письменники, інтелігенція. Виникає питання: як ви, будучи освіченими, вважаєте богом Даждьбога? Творіння людських рук. Ви?! Освічені?! До чого ви дійшли, що називаєте богом творіння людських рук? Із-за чого? Із-за патріотизму?! А що, християнин не може бути патріотом? Хіба християни не захищали свою державу, свою Україну? Захищали. То чому ви повертаєтеся до гріхів своїх предків? Вони були темними, кланялись неіснуючим богам, називали їх богами. А ви, відсвяткувавши тисячоліття хрещення Русі, повертаєтеся до цього гріха! Вони для нас – не приклад. Це одне і те ж, що, наприклад, християнин, який не повинен грішити, повертається до своїх старих гріхів.
– Перед нашим інтерв’ю Ви надягнули чотки. Скажіть, як часто Ви ними користуєтеся? Наскільки ці чотки потрібні мирянину? Як за ними молитися? Які молитви за ними читаєте?
– Справа в тому, що чотки носять ченці. За оцими чотками читається молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». І так-от повторюємо. От треба сто молитов прочитати, і не лічити «один, два…», а ось за чотками цю сотню молитов коротких прочитує чернець. Якщо мирянин хоче це робити, то ніхто не забороняє, тому що молитися не заборонено нікому.
– Яка сила Ісусової молитви? Яке її значення?
– Значення Ісусової молитви таке ж, як узагалі всякої молитви. Апостол Павло сказав: «Безперестанно моліться», тобто постійно тримайте в своєму розумі Бога. То не значить, що треба цілий день читати молитву, треба і працювати. Але працювати як перед Богом, щоб Бог бачив, що ти робиш. Твоя свідомість підказує тобі: все, що ти робиш, – все це бачить Бог, бо ти перед Його очима добро робиш і гріх твориш. Ось це і є безперестанна молитва.
– Ваша Святосте, останнє запитання. На Вас як на Предстоятелю Церкви лежить величезна відповідальність, а також фізичні навантаження, очевидно, дуже великі. Але Ви в прекрасній фізичній формі, як на свої літа [Патріарху 89-й рік]. Тож запитання: чи робите Ви фіззарядку вранці? І ранкові пробіжки Ви ще не покинули?
– Я фіззарядки не роблю, але лікарі мені кажуть, що треба рухатися. Тож цю рекомендацію я виконую: намагаюсь кожен день проходити більше кілометра для того, щоб кровообіг був нормальний. Але не тільки це має значення. Має значення велика культура харчування. Переважна більшість із нас хворіє із-за того, що переїдає. Для того, щоб менше мати хвороб, треба їсти стільки, скільки потрібно для життя. А не їсти в своє задоволення.
