Війни ніхто не жде, вона приходить, як правило, раптово. У вересні 1939-го почалася найстрашніша — Друга світова. А в червні 1941-го збройний конфлікт перекинувся і на територію Радянського Союзу. І таким чином розпочалася найкривавіша бойня в історії людства.
Ця війна принесла багато горя і раківлісцям. В 1942 році десятки молодих жителів села було вивезено на роботу до Німеччини. Досліджуючи невільниче життя цих людей, їхнє поневіряння на чужині, розумієш, що гітлерівська влада перетворила роботящих поліщуків на рабів, використовуючи їхню працю в сільському господарстві, на заводах і фабриках нацистського Рейху. І хоча за роки незалежної України багато з цих людей отримували грошові компенсації від Німеччини, проте ніхто їм не поверне втраченого на чужині здоров’я, не відшкодує моральних мук.
Одним із таких був житель нашого села Федір Пилипович Козік, який, на жаль, відійшов уже у вічність. Досліджуючи його життєву долю, розумієш, скільки цьому звичайному чоловікові судилося пережити. Його спогади, переказані вустами його дітей, вражають і, можливо, дійдуть до свідомості тих молодих читачів, які й досі уявляють війну як таку собі романтику, забавку у стрілянину.
Народився і проживав Федір Козік у Раків-Лісі, його батько Пилип — місцевий житель, мати Мотрона — з хутора Присоння, що був біля Залазька. Батька не стало, коли Федору виповнилося всього 5 років. Згодом його мати вийшла вдруге заміж.
Федір Пилипович закінчив 4 класи у польській школі, збудованій у 1917 році в селі. Односельці всієї гміни здавали по 10 грошей на будівництво приміщення.
Федір Козік служив у Польській армії у м.Освєнціум. Так судилося, що у роки війни цю військову частину і околиці німці пристосували під концентраційний табір, який називали “Табором смерті”.
Одружився Федір Пилипович ще до початку війни, нажив із дружиною у шлюбі семеро дітей – 2 сина і 5 дочок. Діти часто любили розпитувати про ті страшні події і, затамувавши подих, уважно слухали розповіді батька. Ось як і що розповіла про долю свого батька його донька Віра.
— Тато розповідав, що 22 червня 1941 року жителі нашого села прокинулися від великого шуму й гулу. З передчуттям недоброго повибігали на вулиці й не розуміли, що ж діється. Це німецькі літаки почали скидати бомби на Камінь-Каширський, – розповідає Віра, менша дочка Федора Козіка. – Вже на ранок батька викликали в Камінь-Каширський військкомат. І 23 червня він був вже на фронті. Їх частина стояла під Ковелем. Його підрозділ був дуже погано озброєний, їм видавали гвинтівки, але набоїв дали дуже мало.
За місто Ковель, яке мало статус залізничного вузла, точилися бої. Так, як засобів для ефективної оборони в загоні, де ніс службу Федір Козік, не було, то бійці змушені були переховуватись в окопах у лісі. Їх командир наказав перебути там, щоб уникнути відкритого бою із німцями.
Солдатів видало куриво. Деякі із них запалили цигарки, а німецькі мотоциклісти, які проїжджали повз, помітили вогники від цигарок. Так батько попав у полон. Він завжди із сумом згадував цей страшний епізод свого життя, як страшне переживання — голод. Пригадував, що радянських полонених годували погано, їсти хотілося. Ми того не пережили, і слава Богу. А йому прийшлось. Але Бог його милував, зостався, як бачите, жити. Спочатку його тримали під Ковелем, за огорожею з колючих дротів під відритим небом. На полонених світило пекуче сонце, дув сильний вітер та падав дощ.
Місцеві жителі приносили полоненим солдатам харчі, які перекидали через огорожу. Німецькі вартові бачили цих людей, одні виганяли їх, а інші дозволяли передати принесене. Потім полонених вивезли у місто Хелм. Їдучи вже на території Польщі, батько кинув з вагона поїзда записку, в якій вказав адресу, ім’я та прізвище своєї дружини — Козік Дарія Тихонівна, та сповістив про те, що він в полоні й куди його доправляють. З Хелма тата вивезли до Німеччини в концтабір. Щоправда, його записка таки дійшла до мами. Спочатку її привезли у Краснилівку, де мешкали наші родичі, вони й передали цей лист дружині. Так мама дізналась про долю свого чоловіка.
Прибувши до Німеччини, радянських полонених відправили у спеціально побудовані бараки, охороняли їх німецькі есесівці. Полонених морили голодом. Вони змушені були збирати коріння рослин, харчувались помиями. Військовополонених поділили за національностями. Радянських солдатів тримали в одному блоці табору, а болгар, поляків, чехів – у інших. Їх розділяла висока огорожа з дротів під напругою.
Так співпало, що радянські полонені жили біля болгарського бараку. Тато потоваришував з одним із них, який був лікарем. Спілкуючись, болгарин повідав: “Федоре, не їж коріння, не їж тих відходів. Їж те, що тут тобі дають, бо інакше помреш”. Батько його послухав і вижив, а військовополонені, які харчувались відходами, повмирали від дизентерії. В німецькому концтаборі батько поневірявся 2 роки.
Деякий час Федора Козака змусили працювати на німецького фермера. Вдень він трудився у хазяїна, а увечері під конвоєм його повертали назад у барак.
Потім батька забрали працювати у підсобне господарство гітлерівського генерала, в якого був єдиний син. В той час німці вели бої за Сталінград, але взяти місто їм не судилося. В битві було розгромлено армію генерала Паулюса та вбито сина цього генерала. Німці часто брали полонених на роботу у поля в’язати снопи з жита. Так, як вміли в’язати наші люди, ніхто не вмів. І німці дивувались, як вправно українці справлялись з цією роботою.
В кінці 1944 року американська армія наблизилася до концтабору, де тримали Федора Козіка. Перелічивши всіх, під конвоєм з собаками німці погнали полонених до лісу. У цей момент в голові Федора Козіка закрутився план втечі, яким він поділився з одним із товаришів. Запропонував: “Давай спробуємо втекти”. Але той каторжанин, змучений таборним життям, завагався. Федір Козік на той час вже вивчив німецьку. Проходячи повз зарослі кущів, він попросився “до вітру”, а німецький офіцер відпустив. Федір Козік присів під кущ і тихенько шмигнув у лісопосадку. Так і вибрався з того пекла. А решту полонених німці відвели на міст і підірвали.
У 1945 році батько пішки прийшов з Німеччини у Львів та відразу відправився у комендатуру, надіючись, що його відправлять додому. Але тоді Сталін видав указ: “хто побував у полоні, той зрадник”. Тому і на батька теж повісили таке клеймо. Осудили і заслали на Донбас працювати в шахті. Трудився він там більше року. І лише в 1947-му його відпустили додому.
Цікаво, що за зв’язки з націоналістичним підпіллям згодом було осуджено сина Федора Козіка — Йосипа. Він навчався в педагогічному училищі в місті Камені-Каширському. З товаришами копіював, переписуючи антирадянські листівки. Згодом Йосипа Козіка викрили та заарештували. Його тяжко катували, вибивали зізнання, щоб він розказав, де взяв націоналістичні матеріали. Він сказав, що дав батько. Співробітники органів держбезпеки провели обшук в батьківському домі. Федора Козіка врятувало лише те, що він мав довідку, що в той момент вдома його не було, бо відбував покарання на Донбасі.
Батька відпустили, а Йосипа запроторили на 7 років у Казахстан.
До речі, ці націоналістичні брошурки було знайдено 1965 року під стріхою будинку, коли Федір Козік перекривав дах.
Тетяна Совальська,
вчитель історії ЗОШ села
Раків-Ліс.
