Олександр Карпік та Сергій Федорук готові рятувати людські життя навіть під свистом куль та снарядів.

Усе має свою позитивну сторону. Навіть війна. Втрати нас вчать цінувати життя, а крізь призму сміливості і героїзму наших воїнів зміц-нюється віра в Україну. Бійці державної пожежно-рятувальної частини №8 Каменя-Каширського Олександр Карпік та Сергій Федорук — одні із сотень тисяч героїв цієї війни.

Правда, вони не стріляли у ворога, а протягом трьох місяців у зоні проведення антитерористичної операції прокладали дороги та мости, будували загороджувальні споруди та бліндажі, в яких рятували свої життя українські воїни. А ще ці рятівники копали ями, військові називають їх капонірами, в яких переховувалися українські танки від артобстрілів. При цьому ці мужні чоловіки, як і звичайні солдати, бачили жахіття кровопролиття.
Із мешканцем Раків-Лісу Олександром Карпіком ми знайомі вже давно. Адже саме він у плавучим гусеничним транспортером, якого нині можна бачити біля пожежної частини нашого міста, вивозив постраждалих із підтоплених районів Закарпаття. А ось 2015-го його відкомандирували вже на неоголошену війну. Згодом до свого товариша долучився і його колега — старшина служби цивільного захисту Сергій Федорук з Каменя-Каширського. В зоні АТО кожен із них пробув більше трьох місяців.
Сергій — невисокий, міцної статури молодий чоловік. Олександр — навпаки, худорлявий та сивочолий. Спілкуємося із ними у пожежній частині під час їхнього спільного чергування. Олександр Карпік демонструє на моніторі комп’ютера фотографії так званого “БАТА” — шляхопрокладач на базі радянського моторизованого тягача, на якому чоловіки працювали в зоні проведення антитерористичної операції.
— Звір, а не машина, окопи копає за лічені хвилини, — розповідає Олександр Карпік про потужну техніку. — Війна показала всі недоліки українського війська, в якому дуже бракує різного роду технічних спеціалістів. Аби хоча б якось залатати цю прогалину, і був сформований зведений загін із працівників державної служби надзвичайних ситуацій. Адже практично більшість із нас проходили службу в інженерних військах.
— Олександра командирували у зону АТО у квітні 2015-го, — додає Сергій Федорук. — Там він пробув десь півтора місяця і приїхав додому у відпустку. А вже через той самий час після цього ми вже разом із ним поїхали в зону бойових дій. Наш зведений загін дислокувався поряд із аеродромом у Краматорську.
Жили рятівники у звичайних військових наметах. Звідти виїжджали на передову, в населені пункти поряд із окупованими територіями, виконували різного роду інженерні роботи.
Хлопці трудилися майже у польових умовах. Особливо їм допікала спрага, адже майже вся питна вода була привозною.
— Позиційна віна — клопітка праця, — говорить Сергій Федорук. — Тут перемагає той, хто краще замаскується. Чи не щодня над нашими позиціями літали ворожі безпілотники. Якщо вони пролетіли, наприклад, над захованим танком, то це означало, що незабаром у це місце прилетять снаряди. Тому ми мусили копати нові позиції для військової бронетехніки.
За три місяці герої нашої розповіді встигли понюхати, як говориться, справжнього бойового пороху.
— Одного разу ми тягачем наїхали на залишену гранату, коли розчищали відвойовані у сепаратистів позиції, — говорить Олександр Карпік. — Добре, що ніхто не постраждав. Взагалі там майже вся територія всіяна мінами. Безпечно можна рухатися лише асфальтівкою, звертати на узбіччя дуже ризиковано, кругом розтяжки і протитанкові міни. Мені запам’ятався випадок, як диверсійна група сепаратистів натрапила на мінне поле. Їх помітили вночі наші бійці, але не стали забирати відразу. Прийшли вранці, а ці горе вояки, як зупинилися на місці, так і стояли до приходу українських воїнів. Там багато цікавого. До речі, я ніколи не знав, що у нас є реактивні безпілотники. Їх практично неможливо збити і запускаються вони прямо із машини. Правда, ця розвідувальна техніка має один недолік: інформацію із неї можна отримати лише після повернення на базу.
Сергій Федорук також неодноразово їздив на передову — прокладав дороги, які давали можливість військовим просуватися в об’їзд основних транспортних шляхів. Зізнається, що водити армійську техніку його навчив Олександр Карпік.
— Не всі місцеві жителі ставляться лояльно до української армії, — з якоюсь гіркотою розповідає Олександр Васильович. — Навіть хлопці із Сєвєродонецька, які працювали з нами, спочатку говорили нам, що ми прийшли завойовувати їх. Але після короткої дискусії всім ставало зрозуміло, що після закінчення цієї війни лише всім нам разом під силу відбудувати зруйновані території.
Олександр Карпік та Сергій Федорук розповіли, що вони приємно вражені тим, як змінилися за останні роки наші Збройні сили. Дуже тим пишаються. Зараз обидва вони знову працюють у пожежній частині. І наостанок нашої зустрічі запевнили:”Буде потреба, і ми підемо туди знову…”.
Олесь Федорович.