Що там і говорити, за два з половиною року українці звиклися з тим, що на Донбасі йдуть постійні бойові дії. І, будьмо об’єктивні, якщо в перші місяці АТО наше суспільство згуртувалося перед загрозою російського вторгнення, то сьогодні патріотичний жар в більшості дещо охолонув. Цю прикрість визнають і військові на передовій, і волонтери, які постійно їм допомагають. Про це та інше сьогодні з журналістами спілкувалися волонтер Сергій Шумік та в минулому учасники АТО, а нині волонтери Андрій Чурак і Валентин Мельник.
— Хлопці, розкажіть, скільки разів цьогоріч ви, як волонтери, побували на Сході і що найбільше потрібно воїнам на передовій сьогодні?
— В цьому році ми були на Донбасі лише разів вісім-дев’ять, — говорить Сергій Шумік. — Причиною цьому є те, що тепер з кожним разом стає все складніше збирати вантажі на фронт. Люди нині більше зосереджені на своїх клопотах. У нас же буває навіть таке, що не завжди є змога здобути те ж таки дизпаливо на дорогу. А його треба немало. Але є й такі люди, які ніколи не відмовляються допомогти і на яких ми завжди можемо розраховувати. У січні хочемо знову поїхати одразу на двох автомобілях, але не впевнені, що зможемо назбирати стільки речей, щоб заповнити два “буси”.
— В перший рік воїнам АТО не вистачало в буквальному сенсі всього — не було ані бронежилетів, ані касок, ані форм, — ділиться Андрій Чурак. — Потім ситуація із забезпеченням амуніцією, медикаментами значно покращилася. Пригадую, коли ми тільки приїхали в зону АТО, то бійці з перших трьох хвиль мобілізації дивилися на нас трохи здивовано. Бо на відміну від них, вже в той час ми були більш-менш екіпіровані. Тоді зима була і ті, хто вже давно воював, одягали куртку на куртку в декілька шарів, і штани таким же чином. Бо ж зігрітися треба було. Уявляєте як в цьому воювати, якщо й рухатися важко. А вони воювали, витримували такі атаки, що дай Боже… Тоді якраз битва за Дебальцеве велася. Тепер ситуація трохи краща, втім, як людина, що воювала, знаю, що й проблем немало. Там зимою дуже потрібні теплі речі. Звісно, видається стандартний набір армійського обмундирування, але якщо в ньому кожного дня жити в бліндажах та окопах, то він швидко зношується. Та на скільки може вистачити комплекту форми, якщо ремонтуєш вантажівку чи БМП? А тому на передовій завжди потрібні звичайно, тілогрійки, теплі светри, ватні штани, зимові шкарпетки, різноманітні підштанники. Верхній одяг може бути й зашитим, непривабливим ззовні, таким, що давно не носять вдома, але придатним для носіння. Там, на фронті, байдуже до моди чи зовнішнього вигляду, головне, аби не замерзнути. Також потрібні звичайні гумові чоботи. В мокру погоду, коли розкисає глинистий чорнозем, вони в окопах незамінні.
— Буває, що не вистачає засобів особистої гігієни, — посилаючись на свій бойоий досвід, розповідає Валентин Мельник. — Просто не завжди є можливість поїхати та їх придбати. Так, хлопцям часто потрібне мило, вологі серветки, які там в буквальному сенсі на вагу золота. Вода ж привозна, її там використовують тільки для пиття. Також потрібні приправи для їжі. Та й домашні закрутки дуже добре смакують, бо ж що там говорити: домашня їжа завжди апетитніша за армійський сухпайок.
— Зі свого досвіду знаю, що там часто не вистачає звичайних ліків від застуди, — продовжує Андрій Чурак. — Вони є в армійській аптечці, але це стандартний набір і його недостатньо. Також дуже потрібні різноманітні антисептики, перекис водню. Самі знаєте, з гігієною на війні скрутно, а воювати доводиться кожен день. Буває, пораншися злегка, подряпаєшся, а в таку-от осінньо-зимову сирість заживають подряпини та порізи дуже довго. Треба на “передку” й кровозупинні препарати. Їх не вистачає завжди. Пригадую, недешевий “Целокс” мені доводилося купувати самотужки. Він у мене лишився, тож, повертаючись додому, його я лишив своїм хлопцям…
— Цьогоріч, наскільки нам відомо, завдяки зусиллям волонтерів та небайдужих на передову було відправлено черговий позашляховик…
— Так. Нам демобілізовані бійці АТО повернули джип “Опель Монтерей”, який ми колись придбали для саперів , — розповідає Сергій Шумік. — Йому ми зробили косметичний ремонт, замінили підвіску та ще деякі вузли. Після ремонту знову передали авто в зону АТО під Дебальцеве. Допомогли нам в ремонті джипа священнослужителі Камінь-Каширського благочиння, які зібрали на це 5 тисяч гривень. Долучилися до даної справи і підприємці Віктор Мисік, Віктор Власюк, Микола Сотник, Валентин Гапонюк.
— Розкажіть, хто постійно надає підтримку вашій волонтерській діяльності?
— В основному це одні і ті ж люди, — продовжує Сергій Шумік. — Коли б я не їхав, мене завжди підтримували підприємці Володимир Лисов, Анатолій Бусько, Анатолій Сверба, Сергій Сельвесюк. Допомагали також Віктор Мисік, Валентин Гапонюк, Ігор Каденчук. Гріх не відзначити й маму Андрія Чурака Ганну Яківну, активність та цілеспрямованість якої багато разів допомагала нам завантажити “буси” та виїхати на Схід. Також активно сприяють у зборі необхідних речей та коштів настоятелі храмів Камінь-Каширського благочиння. Наприклад, на одну поїздку туди й додому потрібно приблизно 300 літрів дизпалива. А ще ж завжди мають бути гроші про запас, бо ж і колесо може “вилетіти” чи щось гірше трапитися з автомобілем. Ламалися наші автівки в дорозі неодноразово і, що особливо приємно, завжди знаходилися люди, готові виручити нас. Так, наприклад, ми познайомилися з Юрієм Попсуйком, у минулому нашим земляком, а нині жителем Дніпропетровська, який у скрутній ситуації допоміг нам запчастинами та коштами.
— Я вам скажу відверто, — каже Андрій Чурак, — і це не лише моя особиста думка, а думка 99 відсотків бійців АТО, особливо тих, хто воювали у перші три хвилі мобілізації. Якби не такі хлопці, як Сергій Шумік, Олег Ліпич, Адам Дем’яник та інші волонтери з нашого району, області, всієї України, то війна ця скінчилася б у перші місяці АТО не на нашу користь. Відзначу, що навіть сьогодні дуже велика проблема із запчастинами до техніки. Надзвичайно багато автомобілів, я не говорю про тяжку бронетехніку, їздять лише завдяки волонтерам або ж на тих запчастинах, які купують самі солдати.
— На жаль, з постачанням на фронті не все налагоджено так як слід, — продовжує думку Андрія Валентин Мельник. — Інструменти, зварювальні апарати — все це волонтерська допомога. Часом хлопцям не вистачає елементарних інструментів для ремонту. І все це привозять волонтери за свої кошти.
— Сьогодні ми тісно співпрацюємо з волонтерською організацією “БО ПЛІЧ-о-ПЛІЧ”, — підводить підсумок Сергій Шумік, — що нині працює у місті Бахмут. Восени ми відвозили для них продукти, а також одяг та інші необхідні речі для школярів-першокласників. Дитячі форми, одяг, рюкзаки були передані у селище Зайцеве. Сьогодні їм надходить дуже потужна підтримка з-за кордону і гріх не відзначити, що вони активно нам допомагають. Таким чином ми, згуртувавшись, можемо зробити більше. Однак все ж хотілося б, щоб і жителі району були більш активними. Бо ж сьогодні, на жаль, до волонтерів звертаються лише ті люди, в котрих рідні на війні в зоні АТО.
— Війна ще не закінчилася і крім нас її не зупинить ніхто, — додає Андрій Чурак. — А тому ми не повинні складати руки, бо ми з Валентинтом з власного досвіду знаємо, що хлопці там на нас надіються та чекають нашої підтримки. Історія доводить, що без підтримки народу перемогти неможливо. Тож гуртуймося, бо від цього залежить наша перемога, наше з вами майбутнє…
Сергій Шиліпук
