Коли мова заходить про голод, голодомор, то в людській уяві ці страшні явища асоціюються як правило передусім із 1932-1933 роками, що були найпоширенішими у той час на теренах східної України. Втім вже у післявоєнний період примара голодної смерті через ряд чинників накрила і західні області. Пропонуємо читачам спогади очевидиці, уродженки села Кримне Олександри Кондратович, яка не з розповідей знає про це страшне лихо, а особисто його випробувала і пережила.
Голод у 1946-1947 роках добрався і до мого рідного села Кримне та деяких інших, хоч, щоправда, наслідки його були не такими тяжкими і трагічними, ніж в інших регіонах України. І для цього були певні причини та передумови.
Фашисти пограбували. А партизани спопелили сільську вулицю, забрали коней
влітку 1943 року Кримне й Броницю зусібіч оточили окупанти, поставивши на всіх дорогах кулемети та своїх солдатів, і не випускали нікого із сіл. Перелякані люди, пам’ятаючи про Кортеліси, не знаходили собі місця та шукали хоч якогось порятунку. Задум окупантів став зрозумілим, коли почали повертатися додому пастухи з худобою. Німці вилучали з кожної череди найкращих тварин і відганяли вбік. Коли пройшла остання черідка, облогу зняли. З реквізованої худоби окупанти сформували табун і погнали до Каменя-Каширського. За одними спогадами, забрали тоді 80 голів худоби, за іншими – 100. Хоч би яка була цифра, головне в тім, що було пограбовано практично кожну сім’ю. У нас, наприклад, забрали дві телички-дворічки. Деякі багатодітні сім’ї залишилися без молока. Крім того, поліські села дуже потерпали від нападів червоних партизан, які грабували немилосердно, забираючи останнє. Та, либонь, найбільше таки дісталося Кримному і нам, зокрема. І ось чому.
Увечері наприкінці зими 1944 року в село зайшов загін повстанців. Вояки попросилися на нічліг. Люди щиро їх прийняли, нагодували вечерею. Дали нічліг. Над ранок село почали обстрілювати запалювальними кулями та з міномета червоні партизани, що підійшли з боку лісу, й пішли в наступ. Повстанці, щоб не накликати небезпеку на населення, відстрілюючись, залишили село. При цьому втратили одного вояка, якого селяни похоронили наступного дня.
Розлючені тим, що не вдалось зненацька захопити супротивника, так звані народні месники кинулись палити нашу вулицю Діброву. Діяли швидко, злагоджено та вміло, – видно, не вперше. Підпаливши хату, виривали зі стріхи палаючі снопки, йшли з ними до клуні та до хлівів і підпалювали їх. Ні сльози, ні благання господарів не діяли. А щоб господарі не спробували погасити хоч щось із будівель, залишали на подвір’ї одного бандита з автоматом. Дозволили тільки вигнати з палаючих хлівів худобу. В цьому пеклі мої батьки забули про овець, бо саме в цей час у наш двір забіг переляканий Юрко Мацик, малолітній син сусідів через дорогу, і помчав на город за клунею.
– Стой! – кричить бандит.
Юрко не чує та біжить далі. Вже минає клуню.
– Стой! – і автоматна черга.
Малий, розкинувши руки, падає на сніг і не піднімається.
– Та він же дитина! – вигукує в розпачі матуся.
– А мне какая разница. Сказано стоять, – значит стой, сволочь! Мне ведь человека убить всё равно что муху. Так в ту ещё надо попасть, гы-гы! – і підняв автомат над головою, мовби попереджуючи.
Ця нагла Юркова смерть відібрала в батьків пам’ять, а бідні тварини, рятуючись від вогню, що насувався від дверей, скупчилися коло протилежної стіни, видирались одна на одну, згораючи живцем, та утворили при цьому жахкий чорний монумент зі своїх спалених тіл.
На щастя, бандити натішилися тільки нашою вулицею і не зачепили Воюту, Шахни та Подмовський куток.
Мешканці Діброви залишилися босими й голими. Згоріло зерно, продукти. Знайшовши хоч якийсь притулок у рідних та знайомих, через день чи два були до тла пограбовані новою бандою червоних, що налетіла на село. Потім прийшов Ковпак. Його бійці примусово-добровільно вимінювали своїх коней-доходяг на хазяйські. Замість нашого красеня Кошика нам дали сліпеньку кобилку, що ледве трималась на ногах. Пригадую, як плакав наш коник, поклавши голову батькові на плечі. Так учинили й з іншими селянами. А згодом червоноармійці взагалі забрали всіх коней.
Однак, попри всі випробування, погорільці не склали руки та кинулись заготовляти деревину для відбудови. Але з приходом весни і радянської влади через виникнення загрози проходження лінії фронту нашою місцевістю Кримне разом із сусідніми селами Воєгоща, Ворокомле, Соснівка, Пнівне, Волиця, Фаринки та деякими іншими були примусово виселені в населені пункти понад Стоходом. Заготовлені під будівництво бруси армійці реквізували та вистелили ними дорогу для кращого проходження воєнної техніки. На щастя, фронт оминув нас і покотився далі, забравши з собою всіх чоловіків призовного віку.
Батька закатували і відрубали голову
осиротілі, пограбовані, налякані, мої земляки лише на початку літа повернулись на свої порослі бур’янами згарища та кинулись орати, сіяти, садити, аби виростити хоч якийсь урожай, і, зрозуміло, втратили на врожайності. А тут запрацювала державна машина: податки, позика, всілякі побори. Усім було важко, але спаленій Діброві – найважче.
Та нашій родині було важко понад міру. На початку травня батько, затятий курець, не витримав безділля на висилці й вирішив навідатися до села, скопати грядку та насіяти тютюну. Мамині вмовляння не робити цього через небезпеку в дорозі на нього не діяли. “Та що тут боятися – 12-15 кілометрів хутенько пробіжу і ще до вечора повернусь назад”. Не повернувся ні до вечора, ні наступного дня. А десь через тиждень хуторяни з Хмелівки переказали, що знайшли в лісі тіло закатованого батька з відрубаною головою, там же і поховали та поставили березовий хрест.
Про причину батькової смерті повідомив нас далекий родич аж через сорок років, коли сам перебував на своїй останній дорозі. Того далекого трагічного ранку його брат пас корів і побачив на підводі, що рухалась від хутора у напрямку села, нашого тата, що сидів позаду в оточенні двох військових. На передку, поруч з візником, сидів знайомий хлопець з хутора Забрище Анатолій К. Думається, саме він і видав нещасного, – мовляв, син подорожнього перебуває в бандерівцях. Цим пояснюється і жорстоке катування. Вочевидь, діставшись до Хмелівки, батько втратив пильність, і це стало причиною його поневолення та жорстокої смерті. Осиротілі, ми повернулися з виселення у Соснівку до сестри, яка залишилась з двома дітьми без чоловіка, котрого мобілізували до армії. Тут ми прожили три роки. А коли прийшов швагро з армії та демобілізувався навесні 1947 року також брат Федір, ми вирішили перебратися до рідного села.
Повернення на попелище
на старанно випаленій доблесними федорівцями вулиці вже повиростали нові хати, більш чи менш облаштовані, і тільки на нашому подвір’ї – попелище, поросле бур’яном. Дай, Боже, і нам побудуватися! Бо ж своя стріха – то своя й утіха.
На першу ніч ми чомусь попросили притулку в дядька Гриця, сусіда через дорогу, батька Юрка, що загинув на нашому подвір’ї від кулі червоного партизана. Не відмовили. Та коли довелось лаштуватися до сну, стало зрозуміло, що в єдиній, хай і немалій, кімнаті і своїм місця не вистачає: як-не-як п’ятнадцять чи шістнадцять душ. На примості, на печі, на лавах – люду, як огірків у бочці. Вечір. Пізно шукати іншого прихистку. “Ми з донькою переночуємо в сінях”, – заспокоїла мама бідкання господині тітки Варки. Cіни були необлаштовані. Мама простелила ряденце прямо на піску, поклала подушку, і ми, притулившись одна до одної, спробували заснути. Проте наша затія не вельми, точніше, зовсім не вдалася: дошкуляв холод, а напади бліх, здавалось, зведуть нас з розуму, випивши перед тим усю нашу кров. Брати знайшли притулок десь в іншому місці.
Тільки-но ніч повернула на світанок, як ненечка пішла готувати сніданок. Попередньо брат Федір склав із цеглин, видобутих із обгорілого муру, щось на зразок пічки. Нашу плиту хтось видер. Тож братові довелось добре помудрувати, аби скласти щось придатне для приготування їжі. Не пригадую, чи ми привезли з собою хоч дещо з харчів. Напевне, що так. Але тільки на кілька днів. Як кажуть, ні хати, ні лопати, ні крихти хліба. Розпочалось немилосердне випробування голодом. Однак десь попереду засвічувались вогники надії.
Від пісного борщу із зілля пух живіт
того літа, та й року, ми дуже набідувалися, наголодувались. Запасів ні жита, ні картоплі ми не мали. Тож перебували, так би мовити, на підножному кормі. Пригадую наш щоденний харчовий раціон. Ранком на прилаштованих під плиту цеглинах мама варила великий баняк пісного борщу, в якому не було жодної картоплинки. Основні його складники – щавель, лобода, щириця, заяча капуста та всіляке інше зело, якого вдавалось назбирати в полі, бо в селі його майже не було, адже голодували не тільки ми, хоча, мабуть, не так тяжко: у людей хоч корови були. А ми позбулися своєї годувальниці ще на Соснівці. За щавлем ходили на болото за 3 км, зілля збирали по полях. Цей обов’язок через хворобу мами покладався на мене. Я вирушала в поле зі старшими жінками, які пильнували за моїми діями. Тільки-но я налаштуюсь зірвати ту чи іншу зелинку, як хтось із них притримує мою руку: “Сєї, доцю, не рви, бо гірка, як полин, а від сєї язик у роті дубом стає і т. д. і т. ін.” Та я все ж нишком брала заборонене до рота й намагалась розпізнати суть заборони. Тому й зараз пам’ятаю смак багатьох рослин. Другий баняк призначався для затірки. У киплячу воду мама кидала кілька жмень житнього борошна й старанно розмішувала. То теж була вода, але дещо густіша за звичайну, і в ній інколи, як пощастить, можна було впіймати маленьку галушечку та отримати від того незвичайну насолоду.
Їли ми тричі в день, але я ні на хвилинку не відчувала себе ситою. Тому й донині пам’ятаються окремі випадки, коли тебе хтось наділяв шматком хліба чи ще чимось їстівним, як-от цей.
Ми з мамою огортаємо картоплю на Кацинисі. Маленький клаптик поля внизу, з боку Бродків. Картопля закисла, тоненька, мов цибулька, в бур’янах, в основному в костереві1. Робота ледве рухається: мама стара, а я мала, і обидві голодні. Вже полудень, час піти посьорбати остогидлого борщу та затірки, після яких ще більше хочеться їсти, незважаючи на повний живіт.
Ми ледве порпаємось у мокрій багнюці. Мама, сама безсила, намагається мені допомогти: то прополе якийсь кущ на моєму рядку, то обгорне. Це ніби додає сили. І я намагаюсь прискорити працю, але мокрі, в грязюці руки мерзнуть і не дуже слухаються. Аж тут якась жінка з кошілкою2 через плече, що поспішала кудись дорогою, кличе неньку. “Доцю, ти помаленьку порай свій рядок. А я скоро повернусь, і ми, дасть Біг, закінчимо роботу”, – каже вона. Я намагаюся полоти та огортати картоплю на своєму та маминому рядку, однак робота ледве рухається, а жінки говорять, здається, вічність. Я вже й не дивлюся в їхній бік та воюю з бур’янами, наче з ворогами.
– Дивися-но, що я тобі принесла, – каже ненечка й простягає велику партичку3 хліба, товсто намазану старим пожовтілим внутрішнім салом. Витираю об сукенку руки й беру несподіваний дарунок. Запах свіжого хліба та старого сала п’янить мою голову ледве не до запаморочення. Я вдихаю ці такі жадані, але майже забуті пахощі, ділю скибку навпіл і простягаю шматок матусі. Вона відмовляється, а я плачу й кажу, що не буду сама їсти. Ми стоїмо, поволеньки пережовуємо хліб, приправлений сальницею4, намагаючись якомога довше протримати їжу в роті, а вже тоді ковтати.
Щирість людей допомогла вижити
ту скибку житнього хліба з пожовтілим, наче віск, салом я пам’ятаю й донині та із сердечною вдячністю згадую жінку, якої я не знала (вочевидь, була з дальнього кутка). Зрозуміло, їхня сім’я не голодувала, а той кусень хліба, либонь, був її обідом: поспішаючи до роботи, вирішила поїсти в дорозі. Але – щира душа – віддала свій обід нам. Пізніше, коли ми з мамою відгодували перше порося, я попросила зробити рулет з внутрішнього сала, аби навесні чи влітку можна було поласувати ним. Проте так, як тоді, воно вже не смакувало. Років за два-три я вже й відмовилась від його споживання влітку, однак і зараз, через шістдесят з лишком років, в моїй уяві зринають Бродки, наша закисла картопля і та жінка з кошілкою через плече, і непрохані сльози самі застилають очі. Та це сльози світлої пам’яті і вдячності.
Згодом ця жінка, коли мама пошила їй спідницю та блузку, принесла нам невеличку торбинку жита. Ми змололи його в жорнах, і наша затірка хоч на якийсь час погустішала. До того ж ненечка на радощах ще й спекла кілька перепічок. То вже було свято.
Нині частенько згадую тітку Домініку, яку прозивали в селі Козою. Чоловік її не повернувся з війни, і вона залишилась удовою з двома дітками. Якоїсь неділі, чи на свято, коло церкви вона запропонувала мамі давати нам щодень по півтора літра молока, якщо брати скосять її сіножать, згребуть сіно та складуть у стіжок. Федір і Мишко швидко впоралися з роботою. А коли тітка Домініка домовилась про підводу, привезли сіно їй додому та скинули на вишки. Так у нас і до цього часу називають горища над хатою, клунею або хлівом.
Приносити молоко доручили мені. Першого разу я прийшла до неї з невеликим чорним збаночком. Вона якраз повернулася від корови й заповнила мою посудинку запахущим молоком.
– Я трішки надіп’ю, щоб дорогою не розлити, – кажу. Відпила крапелину, подивилась і вирішила, що розхлюпаю дорогоцінний напій, і ще надпила. Як я це робила, не пам’ятаю, але наступного вечора на мене чекав повний кубочок5 дорогоцінного напою.
– Випий, доцю, – каже вона до мене та при цьому також вщерть наливає глечик. Я випиваю таке жадане, ще тепле молоко й щаслива повертаюсь додому.
Оте щовечорове пригощання дуже мені допомогло, не дало впасти на силі. Тепер уже й наша чорнява, точніше, бурувата затірка набрала білуватої барви.
Матусю любили в селі, зважаючи на її нелегке сімейне життя, за те, що гарно шила та брала за це символічну плату, що нікому не відмовила, коли потрібно було щось покроїти, і робила це задарма. Тож дехто приносив то клинчик сиру, то грудочку масла. Проте це траплялось рідко, адже люди, що ледве побудувались після того, як “доблесні захисники народу” – федорівці пустили з димом півсела, змушені були ще й здавати молоко, яйця, масло державі, платити податок та позику, продаючи останнє, аби виручити хоч якийсь гріш.
Кисіль з … гнилої картоплі
у Пнівному розкопали великі кагати з гнилою картоплею. Її заготували ще для німців, однак ті не встигли її використати. В перші повоєнні роки ніхто до цих сховищ не звертався. Чоловіків масово забрали до армії, а населення у зв’язку з можливим проходженням лінії фронту вивезли в села понад Стоходом. Коли повернулися додому, кинулися сіяти, садити картоплю, городину.
Про ці кагати згадали аж голодного 1947-го, бо ж голод – не тітка, мусиш шукати будь-яких засобів для виживання. Хтось викопав скраєчку кілька картоплин, але то вже була не картопля, а мішечки з крохмалем. Дощі, талі води вільно проходили крізь зернистий пісок, вимили з бульбин гниль, залишивши крохмаль. Люди кинулися до кагатів, набирали якомога більше шкарубких сухих мішечків, приносили їх додому, розривали та висипали їхній вміст у корита з водою. Крохмаль осідав на дно, його промивали, висушували та використовували для харчування.
Сестра Ганна теж дещо намила й принесла нам невеличку торбинку з дорогоцінним продуктом. Матуся варила з нього на розведеному водою молоці ріденький киселик, таку собі білувато-синювату рідину, що вже не була водою, але й повноцінним молочним киселем теж не була. Однак мені він видавався надзвичайно смачним. Саме це й призвело до неприємності, про яку я й донині згадую з болем.
Ми з мамою полемо на Воюті, власне городі, а не полі, просо, посіяне не в рядок, як зробили би це в наш час, а врозсип. Тож слід було ополоти кожну просинку, не залишаючи бур’янів, тим паче, що саме на просо покладались наші надії. То була надзвичайно марудна робота. Матуся, на додачу до недоїдання, ще й захворіла. Коли прийшов час обідати, запропонувала: “Ти, доцю, побіжи додому, поїж борщу та киселику, а я побуду тут, щоб не томити ноги, дещо сполю, а мені ти принеси тільки киселю”.
То тільки так сказано “додому”. Наша дома ще була недобудованою, і нас тимчасово прихистив близький сусід дядько Кіндрат, перебравшись із сім’єю в стару хату, в якій жила його мати з дочками Марфою та Христею. Дядько Кіндрат з тіткою Луцею зглянулися на наше бідування, хоча й самим було непереливки: стара батьківська хата загрожувала завалитись: вікна разом зі стінами почали осідати в землю, протікала покрівля. Та все ж це був дах над головою. Розмірковую: хто б нині так учинив, рятуючи сусіда?
Я трішки посьорбала того остогидлого борщу, маючи на оці киселик. Потім чесно розділила вариво: мамину частку відлила в німецький котельчик. Швидко випивши свою долю, побігла до мами. Але той котелик не давав мені спокою, хтось ніби нашіптував на вухо: “Нічого не станеться, якщо ти вмочиш губи в киселик”. Вмочила, крапельку взяла до рота. Дорогою ще разів зо два зупинялася все з тієї ж причини. Коли прибігла на місце й зазирнула в середину посудинки, мамина порція помітно зменшилась, і я розплакалась. Ненечка почала мене переконувати, що вона стара (51 рік!) і не хоче так їсти, як діти, бо вони ростуть, тим більш вона трохи підживилася суволокою6. “Ось покуштуй, яка вона солодка та пахуча”, – сказала і, намагаючись втішити мене, зірвала травинку, пожувала й проковтнула, кволо посміхаючись. З висоти своїх поважних літ я не раз аналізую цей епізод і не осуджую ту голодну дитину, розумію й високо ціную поведінку хворої матусі, та все одно щоразу якось мулько робиться на серці. А вона ж, як могла, рятувала мене від голодування.
Пригода на сільській дерев’яній греблі
одного разу мама порадила піти в гості до хрещеної матері Домініки та вигадала якусь причину для відвідин. Нині я розумію, що то була лише приключка, щоб піти туди, де мене нагодують. Жила хрещена за Запіллям. Приходжу, а вона саме виймає пампушки з печі та вкладає в макітру з маслом, пахтить – аж у голові морочиться. Коли господиня посадила хліб у піч, сіли обідати. Здається, я ніколи не їла такої смакоти. Навіть не хотілося повертатися додому: так тут було добре – пахтів хліб і хата була затишною й теплою. На дорогу мені дали з десяток пампушок. З цим дорогоцінним дарунком я летіла назад, мов на крилах: хотілось якнайшвидше пригостити матусю. Дорогу через Кримно, як було мовлено раніше, для зручності проїзду військового транспорту під час війни накрили дерев’яними брусами, заготовленими людьми для будівництва і які були реквізовані владою для потреб армії. З часом верхня частина цих брусів пошкодилась та почала становити загрозу для босих ніг. Старші попереджали дітей про небезпеку, але я про це тоді забула й бігла, підстрибуючи. Раптом мою праву ногу пройняв гострий біль, і я вже ледве дісталась додому. Виявляється, я загнала в стопу правої ноги величезну скалку, мабуть, сантиметрів зо три завдовжки. Вона ввійшла в ногу біля безіменного пальчика та вийшла аж у вигині стопи. Мама спробувала її дістати за допомогою голки, але не змогла. Тоді за справу взявся брат Федір. Мене переконали, що підошву потрібно розрізати вздовж скалки, і тоді її буде легко вийняти. Я дуже боялась, але погодилась. Уражене місце змазали гасом, і брат, затиснувши ногу в своїх колінах, розрізав бритвою підошву й дістав скалку. Дійсно, все вийшло так, як і казали. Щоб не так боліло, мама дмухала на рану. Це мало допомагало, проте я терпіла. По завершенні справи розріз ще раз змазали гасом, приклали якесь зілля й замотали полотнинкою. На диво, рана швидко загоїлась.
Урок маминої щедрості
здається, на тому мої пригоди й закінчилися. Нарешті ми дочекалися і свого хліба. Вийшло так, що мама спекла його не ранком, а в обід. Я колами ходила коло хати і по хаті. І от запахущі омріяні паляниці викладені на лаві. Вони кличуть, ваблять до себе. Ненечка просить трішечки зачекати, аби теплий хліб не зашкодив дитячому шлункові, що натерпівся від голодування. Аж тут біля двору зупиняється великий лісовоз, і до хати заходить високий чолов’яга та просить напитися. Я подаю йому квартинку з водою, проте він лише пригубив її й просить: “Може, дасте хоч трохи хліба, бо з учорашнього вечора нічого в роті не мав”. Мама прикладає до грудей паляницю й відрізає великий шматок, подає йому й вибачається, що до хліба не може нічого запропонувати, хіба тільки помідора. Коли він пішов, я дорікнула ненечці: “Ми самі ще того хліба не бачили, а ви йому так багато відрізали”. – “Доцю, хіба ти не бачиш, який він голодний?”. У тій фразі – вся її щедра душа: поділитися останнім.
Ми недовго тішилися хлібом. Нивка під житом була невеликою. Зібраного зерна ледве вистачило на посів. Може, місяців зо два чи зо три ми ще пекли хліб, решту залишили для затірки. Та й той запас швидко закінчився. Отже, попереду нові випробування.
Добувати пшоно з проса — заняття не з легких
минуло нелегке літечко. Вже й осінь відраховує свої останні дні. Насувається зима. І вона не обіцяє легкого життя. Десь із листопада вже не те що не вистачало жита на хліб, але й ні з чого було зварити затірку. До того ж і картоплі було мало. Мама залишила для харчування всього кілька мішечків, решту прикопали в скопчик на насіння. Рятувало нас просо, яке добре вродило того року, і ми зібрали його мішків зо два чи зо три. Тільки потрібно було його перетворити на пшоно. Ця місія, звичайно, покладалась на мене. Мама спробувала допомогти, але від кількох ударів товкачем її серце калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Вона задихалась, а я молилась про себе, аби все минулось. І відтоді заборонила їй навіть думати про таку роботу.
Товкти просо я ходила до сусідів Чубариків, у яких була ступа. З моїм приходом її вкочували до хати, і я бралася до праці. А була вона важкою й марудною. Товкач у два чи три кілограми для малої напівголодної дитини видавався майже непідйомним. Але обов’язок примушував: життя ненечки було дорожчим. Щоб добути дві мірки пшона, доводилось витрачати цілий вечір. Коли я втомлювалась, сідала коло господині, тітки Юстині, яка за кужілкою надзвичайно зворушливо співала старовинних народних пісень. Я спочатку тільки слухала, а потім ми вже співали їх удвох. Моя праця по добуванню пшона хоч і забирала багато часу і втомлювала, та все ж була потрібною і корисною. По-перше, я не перемерзала в нашій холодній хаті, по-друге, з голосу господині осягала поліські пісенні скарби. Крім того, вносила і свою скромну лепту в наше харчування: додавши до крупи кілька картоплин, мама готувала супи, висівки використовувала як добавку до борошна, випікаючи коржики для брата Михайла, який працював у лісі на заготівлі деревини для донецьких шахт, за що отримував по 10 кг борошна на місяць. Деколи хтось робив ненечці замовлення на пошиття й віддячував торбинкою жита. Так у напівголоді ми дотягнули до Нового року, а там, не інакше як з Божої милості, брат Федір, що влаштувався в Камені-Каширському на роботу, десь дістав та привіз два мішки соняшникової макухи. Вона була тверда, наче камінь, і її доводилось розбивати обухом. Шматочки я брала до рота, смоктала й дуже швидко втамовувала голод. Розсмокчеш два-три куснички, зап’єш водою – живіт повний, і їсти не хочеться. Ми терли макуху на тертці й одержану муку додавали до тіста. Перепічки з нього відрізнялися від тих, що випікалися з додаванням просяних висівок. Були смачнішими та набагато поживнішими. Недоїдали також і деякі наші сусіди: осиротіла сім’я Чумаків, багатодітна родина дядька Остапа, на весну дехто з її членів почав пухнути. На щастя, ніхто не помер. В багатьох сім’ях випікали хліб, додаючи до житнього борошно з дубових жолудів, цвіт вересу.
Не очерствіли душею
мої односельці, перенісши стільки випробувань, не очерствіли душею. В одному класі зі мною навчалась дівчинка Юля Кошманова з Курської області. Узимку 1946 року її батько, знесилений, змарнілий, рятуючись від голоду, ледве живим дістався до Кримного. Люди зглянулися на його біду, назносили хліба, зерна. Щоб насушити сухарів, він на кілька днів затримався на Подмовському кутку. Відрекомендував себе як вправного кравця, розпитав, чи не міг би попрацювати в селі за спеціальністю. Отримавши позитивну відповідь, поїхав зі своїм добром на батьківщину. Там віддав зібрані припаси голодуючим родичам і швидко повернувся назад разом з дружиною та двома доньками – Юлею й Марійкою. Він дійсно виявився вправним майстром. Працював цілими днями й вечорами, без перепочинку. А що гарно шив, в тім числі і верхній одяг, від замовлень не мав відбою. Велось йому некепсько. Старша донька вчилась непогано, однак з арифметикою мала проблеми. Тому частенько прибігала до мене, щоб я допомогла їй з розв’язком задач. Вряди-годи на знак вдячності вона дарувала мені 20 копійок, і то були мої єдині гроші. Ранньою весною Юлин батько замовив мамі сплести йому вовняний светр за зробленою ним самим викрійкою. За роботу ми з мамою взялись удвох, і замовлення було виконано швидко. За це він дав нам великий, відра на два чи й більше, кошик гарної картоплі. І то було нам відчутною підмогою, бо своя бульба в нас уже вийшла. Мама відрізала чубчик з вічками на насіння, а решту використовувала для приготування їжі. Наша корівка-першинка Жучка принесла телятко, і ми вже тішилися власним молоком. Деколи мамі вдавалось зробити трохи сиру, зібрати сметани, сколотити масла. Жити стало легше, але дуже хотілось хліба. Та й картоплі також.
Голод відступав, хоча, треба сказати, він не раз переслідував мене, проте таким тяжким, як у 1947 році, не був. То було лише недоїдання.
Кошманови виїхали з нашого села влітку 1948 року, коли Юля закінчила четвертий клас, а десь усередині 1950-х господар навідав Кримне, яке колись порятувало його з родиною від голоду. Його сердечно зустріли, пригостили й так само радо провели, обдарувавши гостинцями. Він був хорошою людиною. Якщо видавалась вільна хвилинка, допомагав господарям. Ми випадково зустрілись. Розпитавши про моє навчання в педучилищі, пошкодував, що його дівчатка обмежились семирічкою та чекають на женихів.
* * *
Нині Росія вбиває наших патріотів на Донбасі, забувши, що ми вміємо ділитися останнім і з росіянами, якщо вони не вороги.
Олександра Кондратович,
почесний краєзнавець України
1 Костерева (місц.) – гостролистий бур’ян з розгалуженим мичкуватим корінням, біологічна назва – мишій.
2 Кошілка (місц.) – квадратний кошик, виготовлений шляхом переплетення липового лика чи тонкої дубової дранки. Носили за плечима.
3 Партичка (місц.) – скибка.
4 Сальниця (говірк.) – внутрішнє свиняче сало.
5 Кубочок (від кубок – говірк., заст.) – висока глиняна чашка.
6 Суволока – місцева назва пирію.
