Минулої п’ятниці в сесійній залі Камінь-Каширської районної ради за участю влади району, трудових колективів міста відбулася година пам’яті, присвячена Дню пам’яті жертв Голодомору. Перед присутніми виступив голова райдержадміністрації Валерій Дунайчук. Він закликав усіх задуматися над нашим минулим, без чого ми в майбутньому не зможемо постати як повноцінна нація. І хай подібне не повториться ніколи. До глибини душі проникливими словами до загалу звернувся декан Камінь-Каширського благочиння УПЦ КП отець Володимир Мицько, який нагадав присутнім ціну, заплачену українським народом за політику комуністичної нелюдської влади. Її плоди, за словами батюшки, ми й нині пожинаємо на сході країни, де ведуться бойові дії.
Директор районного будинку культури Алла Глущук, ведучий Олег Павлович та працівниця центральної районної бібліотеки Руслана Приймак зачитали спогади свідків голодомору, зокрема, й мешканців нашого району Івана Шведа та Василя Іванищика. Ось що, зокрема, пригадував Василь Єремійович, який в 1932-1933-му мешкав у селі Станилівка Погребищенському районі Вінницької області:
“1933 мені виповнилося 7 років. Я вже добре усвідомлював, що відбувалося. Пам’ятаю, коли прийшли “комнезами” — озброєні чоловіки, які насильно заганяли людей у колгоспи, батько, будучи віруючим чоловіком, відповів їм: “Записатись у колгосп — віддати чортові душу!”. Через це вони забрали у нас коней та реманент. Вони приходили знову і знову, батько завжди відмовляв, а вони, натомість, забирали корову, свиней, гусей, курей і, навіть, насіння. Якось мати напекла з останньої муки п’ять буханців хліба і поклала на поличку. Та коли побачила у вікно, що йдуть “комнезами”, два буханці сховала у колиску до мого маленького братика. Коли вони зайшли до хати, одразу почули запах свіжоспеченого хліба. Металевими штирами почали розбивати лежанку, бо думали, що там заховані буханці. Врешті-решт, знайшли хліб і на поличці, і в колисці. Проте одного разу батько не витримав і здався, коли совєти прийшли здирати дах. Батько записався у колгосп, але їсти вже все одно було нічого. З голоду померли два моїх маленьких братики. Смерть у селі стала буденним явищем. Люди вмирали просто на дорозі, на своїх подвір’ях, у хатах. Дід Арсен їздив і збирав небіжчиків, яких потім вивозив за село, де був викопаний глибокий рів. Там він їх і закопував”.
Ще страхітливіший епізод закарбувався в пам’яті Івана Никифоровича Шведа, жителя села Пнівне. У 1932-1933 роках він мешкав у Вінницькій області. Ось що він розповів:”Того року хліб вродив. Однак сталося так, що Москві забракло того податку і раз-по-раз до хати вривалися представники радянської влади і забирали усе, що можна їсти. Це були нелюди. Їх обличчя й досі стоять у мене перед очима — товсті, пихаті, ненажерливі… Мати, щоб врятувати нас від голоду, заховала за образами святих декілька мішечків зерна на “чорний час”. Знову прийшли… Перевертають усе… І тут сталося найстрашніше — мамин сховок знайшли. Зірвали зі стіни образи, кинули їх в землю. А я малий вхопив жменю зерна і до рота та раптом — удар… Зерно аж випало з рота, а по щоках покотилися сльози… Одного разу я почув схлипування матері, тому, що сили плакати не було. Помер мій братик. Його похоронили без труни разом із п’ятьма сусідськими дітьми. Кинули в яму трохи соломи, поклали тіла, а на могилі з’явилося п’ять кілочків… Коли я попросив взяти жменьку землі, щоб занести її додому, то дядько Вергила (так його називали тому, що в землю людей загрібав) сказав: “Скоро і ти підеш в цю землю”.
Присутні на заході вшанували пам’ять заморених голодом хвилиною мовчання. А наступного дня ввечері у вікнах домівок жителів райцентру, підприємств, установ і організацій засвітилися свічки пам’яті за душами людей, які померли через геноцид у 1932-1933 роках.
Олесь Федорович.
