Кривавою громовицею прокотилася війна по житті 102-річної Софії Приймак із села Великий Обзир. Перша – гнала її в далекі степи Росії. Друга – усіювала бомбами вже в рідному домі. Не гадала жінка, що призначено долею застати ще й третю, котра щомиті розриватиме старече, зболене серце.
Бабуся стиха дрімає на такому ж давньому, як і сама, ліжку. Здається, життя ледве тріпотить в її кволому тілі. Та, зачувши про відвідувачів, вона швидко схоплюється. Погляд віддалений. Вже кілька років старенька нічого не бачить. Але ще й досі в її нечутливих до світла очах горить ледь вловимий вогонь тих, давно минулих, часів, про котрі більшість знає лише з підручників історії. Жива машина часу, що з сьогодення у мить переносить тебе на століття назад. І ось ти вже у звичайній поліській хатині, а на дворі 1914 рік.
– Народилася я 14-го року – розпочинає свою оповідь Софія Якимівна. – Батьки мої – селяни, займалися сільським господарством. Мала ще трьох сестер. Жили тихо-мирно. Та негадано і нежданно в наше життя увірвалася війна. Прийшла раптово зі сльозами, пострілами, окриками та страхом. Батька забрали на фронт, а ми, разом із сотнями інших односельчан, змушені були втікати аж до Росії.
Пригадує старенька, як за кілька місяців зуміли пройти більше тисячі кілометрів, тягнучи за собою нехитрі пожитки. Лиха доля закинула їх у Курську губернію. Думали, що будуть тут бажаними гостями. Та в Росії їх чекала ворожість, антисанітарія і брак питної води.
– Багато людей наших погинуло від хвороб, – мовить далі. – Води не вистачало, то часто пили навіть з калюж. Не було дров для того, щоб зготувати їжу і обігрітися. Спали, де прийдеться. Добре, що тут жили наші родичі, вони і прихистили. Довгих сім літ пробули ми на чужині. Під кінець війни приєднався до нас батько. Слабкий він повернувся із фронту, труєний газом. Надіялись, що вже тут і залишимось.
Та це були 1920-ті роки. У Росії саме вирувала громадянська війна. Безліч невідомих бандитів ночами, а часто й у світлу пору, грабували та вбивали місцевих людей. Тож родина пані Софії вирішує повернутися на Батьківщину.
– Забрали з собою коня, корівчину, сякі-такі пожитки, що здобули важкою працею, тай поїхали додому. Ціле літо забрала у нас дорога, дісталися у село аж на Покрову. Що тут, дітоньки, творилося. Небуло нічого, лише одні окопи, цементові дзоти, загорожі з колючого дроту та безліч останків загиблих солдат. Наша хата не вціліла, то жили в залізному вагончику, котрий виділив батьків брат Пилип. Треба було виживати. Батько ходив до Луцька, працював у євреїв. Мати перебивалася будь-якою роботою, що вдавалось відшукати, шила одяг. Так і заробляли копійчину. Такі бідові були, що навіть сіна не мали де худобині взяти. То батьки ходили на річку, різали очерет, тим і годували.
На все життя запам’ятала Софія Якимівна ті походи за очеретом. Як семирічною тулилася ночами до вікна, виглядаючи батьків. Як босоніж по снігу бігла зустрічати їх, зморених, після важкої праці. Як боялася кожного шелесту, бо сусідів поряд не було зовсім.
Що важка праця, а ще нелюдські умови життя та хвороби вкоротили віку її молодим батькам. І в свої неповні 10 років пані Софія залишилася круглою сиротою. А ще добре пам’ятає криваву Другу світову війну, яка знову ввірвалася в її життя.
– Ой, дітоньки, то страшна війна: танки їхали, самольоти літали, – пригадує. – Важко було жити. Німці вже підходили до Ковеля, а тут ще стояли наші. То втікали, хто на чому міг. Забрали і мого чоловіка. Залишилася сама, з трьома дітьми на руках. Коли почали бомбити, то в хаті вікна так тряслися, що не можливо було всидіти. Але, мабуть, щиросердні пілоти трапились, бо бомбили лише за селом, людських осель не зачіпали. Згодом прийшли німці, облаштувалися в школі. Нашим людям вони нічого не робили. Лише один був випадок. Їхала німецька колона і один чоловік став втікати, то його забили.
Розповідає жінка, що не легше жилося їй і після війни. З маленькими діть-ми доводилось тіснитися в напівзруйнованій хатині. Їжі бракувало, а ті крихти, які отримувала в колгоспі, давались дуже тяжкою працею.
– Бувало, що за цілий день споживали лише трохи молока, решту харчів берегли для дітей. А ще мусила платити різні побори. Масло здавала, яйця, хліб. Ото закутаєш найменше дитя в хустку і йдеш піша до Каменя. Тяжко жилося, що казати.
Проте, з роками усе облаштувалося. Дорослі діти підросли, вибилися в люди та стали самі допомагати своїй змореній неньці. Вона ж годувала онуків-правнуків і стиха дякувала Богу, що нарешті роки горя позаду. Та біда знову постукала в двері через століття.
2014-го Україну сколихнула нова війна. Серце старенької щеміло від кадрів побачених крадькома на екрані. Коли ж на схід забрали правнука, стало геть кепсько. Осліпла Софія Якимівна, не всилі витерпіти такі знайомі та знову близькі жахіття.
– Бог мене тримає на цім світі, то так і живу, – мовить бабуся. – Усе село, всі мої знайомі давно повмирали. А я от ні. Знаєте, всяка слабість у мене була, але швидко проходить. Раніше взагалі не лікувалася. А зараз приймаю ліки від серця та тиску.
Каже, що секрет її довголіття простий: праця, обмеження в їжі, не вживання алкоголю, а ще добрий сон.
Як пояснила 74-річна Віра Іванівна Приймак, котра зараз доглядає бабусю, проблема №1 для 102-річної старожилки – ліки.
– Баба стара, я каліка, ходити не можу, – бідкається жінка. – Аптеки в селі немає. Дякувати Богу, що ще добрі люди нас не забувають. Та цього не завжди достатньо. Щиро надіємось на розуміння місцевої та районної влади, можливо вони допоможуть в нашій біді.
Олександр Приймак.
