Галина Приймак: «Без докорів сумління забирають посадовці у людей вистраждані пенсії»

Вмерти з голоду –  незначна подія, 

а втратити мораль – значна.

                                                     Конфуцій.

Інваліда, переможця соціалістичної праці Терентія Пугача, який двадцять років прожив на крайньому  північному  сході Росії у місті Петропавловськ-Камчатський, також позбавили “північної” пенсії.

Як розповідає його дружина Галина Приймак, звістка про те, що забирають 800 гривень пенсії, стала стресом для пенсіонера з інвалідністю. За її словами, таке рішення Пенсійного Фонду України у Камінь-Каширському районі ще більше підкосило здоров’я чоловіка.

Поріг кабінету директора школи переступила жінка похилого віку. З першого погляду  було зрозуміло: в людини горе – весь одяг був чорного кольору. Привіталася і почала тиху неквапливу розповідь.

Навіть не знаю, з чого почати. Прочитала вашу статтю в газеті про Ганну Дем’янчук і прийшла просити, щоб розказали людям і про моє горе. Напевно, мій Терентій не може заспокоїтися і на тому світі: сниться часто. Коли був живим, то останні два тижні кожен день повторював: “Як вони могли так поступити зі мною?” А після того, як повідомили про те, що забирають 800 гривень “північної” пенсії, то лежав у стресі три дні і не вставав. Не міг повірити у те, що гроші на лікування в старості буде просити у дітей. Я ніколи не бачила, щоб він раніше плакав.

Помер мій Григорович на другий день після свята Покрови  Пресвятої Богородиці. Не витримала душа. Мені здається часом, що його шлях до Бога міг би бути довшим. “Допомога ” чиновника прискорила цей відхід в інший світ, вбила морально. Кожного дня, як на сповіді, розказував Терентій про своє таке нелегке життя.

Перебиваю жінку і пропоную познайомитися. Вибачається:

– Вас я знаю від людей. Прізвище моє Галина Мартинівна Приймак, а чоловіка покійного – Терентій Григорович Пугач – називає своє прізвище і далі веде розповідь, – Одружилися ми у 1980 році і прожили разом 36 років. Дай, Боже, кожному такого чоловіка. Господар був хороший і батько добрий. До поганого батька діти б не їздили з Камчатки майже кожного року. Прийняв мого сина від першого чоловіка, як рідного. А його Надійка і Андрійко стали моїми, хоча проживають на Колимі.

– Терентій мій, – продовжує Галина Мартинівна, – родом з Винімка. У їхній сім’ї, виховувалося восьмеро дітей. Мама його померла у сорок років. Бідота була страшна. У 1956 році призвали мого Терентія в армію і направили служити у м. Петропавловськ-Камчатський на півночі. Прослужив він три роки. Одружився там і прожив двадцять років. Оскільки служив у танкових військах навідником  добре знав техніку. Тому й пішов працювати трактористом у місцевий радгосп “Заозерний”.

Галина Мартинівна показує з десяток грамот, якими був нагороджений чоловік як переможець соціалістичної праці, депутат районної ради. Плаче жінка.

– Мені б ще хоч рочок пожити з ним. Добрий був. Розповідав, якою важкою працею давалась йому та “північна” пенсія. Взимку бригада працювала у тайзі. Цілий місяць були відрізані від світу. Всі дороги позамітало. Закінчилися харчі. Їли одну просолену рибу і сніг, поки не прийшло визволення. Там, на Колимі, відрізали моєму Терентію ногу і вставили протез. Не захотіла дружина доглядати каліку. Повернувся Терентій в Україну і пристав до мене у прийми. Я тільки світу побачила з ним. Хоча разом все життя працювали важко. Він з протезом не поступався в роботі здоровим чоловікам. Копійки не потратить, все для дітей старався. Мене любив. А в останній тиждень повторював одне: “Як вони могли так поступити зі мною?”

“Всім зрозуміло, що держава-агресор не чекає на калік, а підтвердження архівне не є повним. Це добре розуміє пан Должко В.Ю., як і те, що не поїду я в Петропавловськ-Камчатський у радгосп “Заозерний” збирати довідки. Не знаю, чи й існує досі той радгосп. Якою повина бути мораль чиновника, щоб в інваліда, каліки на восьмому десятку років відбирати 800 гривень? По суті, відібрали наші ліки. Їх сьогодні на просту пенсію не купити. Прости мене, Галинко, не думав, що буду на твоєму утриманні,” – передає слова свого чоловіка Галина Приймак.

Заспокоювала його, як могла.  А в душі плакала разом з ним і обурювалась відповіддю пана В. Ю. Должка на статтю Ганни Дем’янчук  “Хіба можна назвати це захистом?” Виявляється,  справу Ганни Дем’янчук тримають на контролі у пенсійному фонді.  Для чого? – обурюється жінка. – Адже в надісланих архівом довідках, як пише пан В. Ю. Должко, чітко роз’яснено: “10.05.2016 року надійшов лист з управління Пенсійного фонду  Російської Федерації в м. Якутськ, яким ще раз повідомлено, що архівна довідка  про заробітну плату за період роботи в комбінаті. “Індігірзолото” з 1970 по 1975 роки видана вірно і немає причин її перевіряти, а також повторно повідомлено, що даних про роботу та заробітну плату за сумісництвом на гр. Дем’янук Г.А. не знайдено”.

Я запитую Вас, пане Должко В.Ю., чого тримаєте на контролі справу Дем’янчук Г.А., чого вичікуєте? Всі ми під Богом ходимо. Можна і не дочекатися. Люди добрі, згадую слова мого Терентія і не можу зрозуміти вчинків працівників пенсійного фонду. Людям з протезами на вулиці подають. А в інвалідів дитинства, калік з протезами відбирають вистраждані ними гроші, залишають без ліків, морально вбивають їх без докорів сумління. Не віриться, що наше суспільство настільки хворе, щоб так поступати з людьми похилого віку.

Федір Мельницький,

депутат районної ради, голова Радикальної  Партії Олега Ляшка в районні.

Від автора:

За останій тиждень отримав десятки дзві-нків від читачів  “Полісся”. Люди звертаються з різними проблемами. На жаль, це переважно пенсіонери,  які  шукають допомоги і часто її не знаходять.