Героїня нашої сьогоднішньої розповіді хоч і не мешкає нині в Камені-Каширському, а в самому серці США — Вашингтоні, проте ми вважаємо її нашою. Бо тут народилася, зросла, тут проживають її батьки і родина… Це — Ірина Матвійчук — справжня донька матері-України. Попри те, що змушена жити за тисячі кілометрів від рідної землі, вона завдяки професії журналіста розповідає світові правду про Україну і українців. Такі люди є окрасою і гордістю нашого міста.
Хоч як би пафосно це не звучало, та все ж незаперечною є істина, що «нашого цвіту по цілому світу». І в цьому суцвітті – наша землячка, нині жителька міста Вашингтон у Сполучених Штатах Америки Ірина Матвійчук.
Ірина народилася в Камені-Каширському, тут отримала атестат зрілості, в цьому місті проживають її батьки й родина. Педагогічну освіту здобула в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки.
Молода, енергійна, сповнена креативу й рішучості, Ірина знайшла себе в журналістиці. Перший досвід роботи в засобах масової інформації набула на Радіо «Свобода» в Києві й Празі, працюючи там упродовж восьми років. Ірина ділиться спогадами про створення багатьох цікавих і пізнавальних ефірів, з-поміж яких були й незвичні творчі вирішення, скажімо – щоденне шоу “Ранкова Свобода”: будучи ведучою прямого радіо-ефіру, вони з колегами рано-вранці несподівано телефонували до відомих українських політиків і обговорювали з ними, ще напівсонними, серйозні державні й суспільні події.
А згодом – переїзд у США. Чужа й незнайома країна не зруйнувала її молодечої мрії, швидше навпаки: представила можливість розкрити й зреалізувати талант й інтелектуальний потенціал творчої українки.
«Дорогу долає той, хто йде», – це гасло завзятих і цілеспрямованих. Щоб досягти мети, Ірина трудилась багато й наполегливо.
Нині вона працює в команді відомої потужної мультимедійної компанії «Голос Америки», яка транслює новини, інформацію і коментарі для міжнародної аудиторії в більше, ніж 60 країн світу. Українська служба «Голосу Америки», очолювана Мирославою Гонгадзе, щоденно повідомляє про основні події в Україні та США, українсько-американські відносини, огляди англомовної преси про Україну, життя української діаспори в світі та безліку іншої корисної інформації. Робота в компанії такого штибу вимагає широких знань і навичок, володіння багатьма вольовими якостями, бути комунікабельним і відповідальним. Це все Ірина давно опанувала і нині в її робочому архіві містяться численні репортажі про взаємовідносини між державами світу й інтрерв’ю з політиками найвищого рангу.
Приміром, лише за останні дні вересня вона готувала репортажі про підсумки поїздки президента США на саміт держав Південно-Східної Азії, про те, чи стануть членами НАТО Україна та Грузія, про оцінку експертів стратегії США щодо звільнення України від російського впливу, про приватні благодійні організації, які допомагають жінкам-іммігранткам тощо.
Маючи власну думку і позицію щодо сучасних подій в Україні, вона підтримує та пропагує «ідею мирної України в достатку», переймається її майбутнім, бо вважає, що «журналіст не може бути нейтральним, коли бачить відверту несправедливість чи зло». Вона не була байдужою, коли дізналась, що військовому капелану отцю Валентину Серовецькому, православному священику, батькові 5-х дітей, який два місяці пробув у полоні в сепаратистів, потрібна була термінова операція: не роздумуючи, зробила вагомий фінансовий внесок для його лікування. За благодійність громадська організація “Всеукраїнське об’єднання “Країна” нагородила Ірину Матвійчук медаллю «За благодійність». Варто зауважити, що вона не бажала розголошувати про цей вчинок, однак у теперішній час інтернету будь-яка інформація стає доступною для загалу.
Життєва позиція Ірини охоплює й активну громадську діяльність. Свого часу з друзями вона двічі брала участь у марафонах з бігу в Австрії; організація вимагала внесення певних коштів, які згодом передавали для лікування онкохворих дітей у “країнах третього світу”. Нещодавно разом із колегами-волонтерами працювала над благоустроєм сиротинцю у Ворзелі, що недалеко від Києва.
А загалом українська діаспора у США досить численна. Гуртуючись, вони розповідають світові правду про Україну, поширюють українську культуру далеко від її кордонів і впевнено творять імідж своєї Батьківщини. Ірина робить це з любов’ю, бо тільки «Любов має велику силу. Навіть маленька любов може закінчити війну, перемогти стихію чи врятувати життя». Ірининої любові вистачає й для колег та друзів. Вони ніжно називають її Яринкою, Ярочкою, Ярою. Відкрита і щира, вона навзаєм отримує найкращі почуття і приязне ставлення до себе.
Та все ж чи не найбільшу долю своєї великої любові вона віддає своїй сім’ї: донечка Марійка щодня чекає маминої ласки, смачної вечері з українських страв і ніжної української колискової пісні. Ще б пак, вона вміє робити це досить добре, адже так навчила і наставляє нині її мама Надія, щиро радіючи, що її рідна дитина далеко від дому робить добру славу для роду й Батьківщини.
Хороші діти – втіха для батьків, розумні українці – гордість України. Дякуємо, Іринко, за те, що з нами.
Наталія Пась,
директор районного краєзнавчого музею.
