Лави небесного війська поповнив
Марценюк Андрій Данилович із села Боровне. Оговтуючись від поранення і контузії, чоловік наполегливо збирав речі, аби знову приєднатися до побратимів. Та наслідки хоч і короткої, але жорстокої боротьби з ворогом, не відпустили спраглого ратних подвигів краянина – він вкотре опинився в лікарняній палаті, де й перестало битися його змучене серце. Останні пів року він боровся за повноцінне життя – тепер йому назавжди 38.
Андрія Марценюка усі в селі згадують теплим словом. Був спокійний, компанійський і уважний до інших, неконфліктний. Любив музику і танці. Кажуть, що гарніше за нього в сільському клубі свого часу ніхто й не танцював. А ще був вправний ґазда. Тримав чимале господарство, багато птиці. За ними й сумував, коли приєднався до війська. Щодня телефонував мамі Вірі Йосипівні, з якою мешкав в одному домі, аби доглядала і не продавала його старого й вірного коня Афоню.
– Отакий він у мене: правдивий, щирий, добрий. Відчував, що всюди треба була його допомога. Був ніжний, турботливий… Коли вже одиниці ішли в армію – мої обидва сини служили. Андрій був у десантниках і рвався підписати контракт для служби в Іраку. Я його відмовила, а він мені решту життя дотинав, ображався за це. Все рвався на війну, і добився свого, – крізь сльози розповідає Віра Йосипівна. Маючи ІІ групу інвалідності по онкології, вона наполегливо просила наймолодшого з трьох її дітей не йти на війну. «Мамо, хто ж піде? Хто буде тебе захищати, як не я. Я мушу, я десантник», – повторював, і їздив у військкомат, аби його мобілізували. Отримував відмови. Не раз просив односельчан, які служили, забрати його з собою. Прагнув потрапити у 100 бригаду. Його мучив докір, що, маючи за плечима досвід служби в армії, сидить вдома. Тільки й говорив про військо. І ось 8 березня цього року, в роковини смерті батька, Андрієві вручили повістку. – Який він був щасливий, щоб ви знали! Здається, на радощах готовий був обійняти весь світ. Я просила: «Синочку, не йди. Я отримаю пенсію, заплачу за тебе штраф, якщо доведеться, тільки не йди». А він все не піддавався на вмовляння. Зібрав речі і поїхав. Я й змирилася, хоче служити – нехай, аби знову не таїв образи.
«Мамо, ми ДШВ, якщо ми пройдемо – наші війська пройдуть за нами. Ми їм дорогу прочищаємо», – коротко описав Андрій матері специфіку своєї служби. Взагалі, розповів небагато, а коли й починав щось говорити – заїкався, навіть нервував. Рідні й не наполягали, не розпитували зайвий раз. Вернувся живий – тому й раділи і навіть уявити не могли, чим закінчиться ця історія. Зрештою, по маленьких деталях зібрали для себе пазл Андрієвої боротьби: після навчання на полігоні потрапив у 25-ту окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду у складі десантно-штурмових військ ЗСУ, яка виконувала завдання на Донецькому напрямку, став командиром групи. Пригадував, як, запримітивши руку, відкопав побратима з-під обваленої стіни, допомагав витягнути за комір пораненого, попри те, що той благав позбавити його мук. Ще й полоненого «взяли». Здається, справдився Андріїв сон, в якому він виводить з поля бою чотирьох. Сам же отримав під час ворожого обстрілу множинні осколкові поранення, контузію ока, роздробив і поламав ліву руку. У результаті – проблеми з пам’яттю, заїкання, «всихання» ушкодженої кінцівки… Відтоді й почалися його поневіряння по лікарнях.
Змінивши кілька госпіталів, Андрій Марценюк за трохи більше як місяць потрапив на лікування і реабілітацію додому. На перший погляд, травмована рука зросталася, гоїлись рани, і сподіваючись на видужання, чоловік поволі скуповував заміну втраченим у вогні війни речам, складав все у два новенькі наплічники і чекав нагоди чимшвидше повернутися до побратимів. Все обіцяв собі знайти і повернути тіла полеглих. Однак доля визначила інакше. З часом чоловік почав кашляти, поступово додався біль у грудях. Усі думали застуда, й пора підходяща, а, виявилося, це впилися своїми кігтями в тіло захисника війна і смерть. І знову лікарня за лікарнею. Рівно за 2 тижні зірка воїна різко згасла.
Рідні підозрюють, що ворог застосовував хімічну зброю, що й забрало в їхнього Андрія шанси на одужання. До останнього він дивував їх силою духу – ніколи не пожалівся на біль, навпаки – переконував, що набирається сил. Навіть у минулий вівторок казав, що почувається краще, а вже в середу його серце зупинилося, затим відмовили й інші органи. Лікарі ще «завели» серце вручну, підключили захисника до всіх можливих приладів підтримки життєдіяльності. Однак в четвер 12 грудня Марценюка Андрія не стало – інтоксикація організму була надто високою.
– Він був такий щирий, добрий, веселий. На ньому багато трималося, особливо це відчули, коли пішов служити. Немає Андрієвих рук – і ми наче всиротіли… Повторював, що за всіх нас воював, аби нам не довелося. А скільки йому випало страждань! Був найменшим у сім’ї, а завжди оберігав, – з тугою і вдячністю промовляє сестра воїна Наталія Кадира. – Брата поховали як героя, за його вічний спокій молилося багато людей. Ми вдячні всім, хто розділив з нами цей біль і горе…
* * *
Повернувшись додому з госпіталю, Андрій просив у матері, аби купила в Камені-Каширському прапора і повісила на хаті, щоб всі знали – він захищав Україну. Хотів, аби його не забували товариші. Не так мало втілитися його бажання, іншою мала бути розв’язка. Тепер синьо-жовтий стяг сумно гомонітиме до вічності у тихій пристані останнього спочинку Андрія Марценюка, нагадуючи про його жертву. А матері ніколи не перестане боліти день її 69-річчя, коли в «подарунок» довелося доводити до ладу документи про смерть дорогого сина.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Боровне.
