Валентина Шворак із Стобихівки має 12 дітей та 84 онуки.
Усі вони до єдиного проживають у рідному селі, звідки походять їхні діди і прадіди. Із будинків представників родини виросли цілі вулиці.
Сьогодні берегиня роду Валентина Григорівна тішиться нащадками і дякує Богу за благословенну долю.
— Я виростала в батьків одиначкою і надто вже заздрила тим сім’ям, де виховувалось багато дітей, — розповідає історію походження великої родини шістдесятип’ятирічна Валентина Шворак. — І пообіцяла сама собі, що коли стану дорослою, вийду заміж, то обов’язково народжуватиму скільки матиму змоги. Так і сталося. У цьому році я набула нового для себе статусу — прабабусі, бо маю правнука, поки що єдиного, якого назвали подвійним іменем Дамір-Рустам.
Здавалося, ще зовсім недавно п’ятеро синів і сім доньок Валентини та Івана Швораків (їхній тато помер 7 років тому) гуртувалися всі в одній хаті: старші доглядали за меншими, доки батьки в праці. Їздила пані Валентина і по сезонних роботах, доводилось тримати чималу господарку та працювати на полі. Але всі домашні клопоти ставали в радість, бо трудилася, каже мати-героїня, на благо своїх найрідніших, які зараз уважно піклуються про свою неньку.
— У багатодітних сім’ях діти більш виховані та покірні. Мабуть, тому, що немає такої розкоші, і діти змушені задовольнятися тим, що є. Нам доводилося багато готувати їжі. Зранку варила для чоловіка, а пізніше — для дітей. Наприклад, 10 літрів першої страви, терла відро картоплі на деруни, тоді всіх по черзі кличу на обід. Поїли двоє — і на двір, за ними наступні займають місця біля столу. Весілля старалися робити усім донькам на триста-чотириста гостей, а синам натомість допомагали рихтувати нові хати. Щоправда наймолодший двадцятидворічний Давид виявив бажання оселитися в батьківській хаті. Каже, за вами доглядатиму, — розповідає втішена чуйністю нащадків пані Валентина.
Кожен із дванадцяти дітей жінки став на власну життєву дорогу. Але не розгубили вони поваги і турботи про свою матір і продовжують започатковану традицію багатодітних батьків. Найбільше дітей, десятеро, у доньки Лариси. Ось чому, жартує Валентина Григорівна, у Стобихівці всі так переймаються потребою спорудження нової школи. Бо лише з дітей Швораків можна сформувати 4 класи.
— Вже 19 онуків стали випускниками сільської школи, а 39 у процесі навчання, 24 ще не доросли до шкільного віку, — зводить арифметичні дані багата онуками бабуся. — Усіх 84 онуки знаю на ім’я та хто від якого сина чи доньки походить. А ось їхні дні народження вже не запам‘ятовую, тому створила спеціальний записник. У нас із покоління у покоління переходить традиція називати синів Іванами. Але у роду Швораків також прийнято називати дітей біблейними іменами. А отже, маю онучок Версавію, Евніку, Емілію, Аделінку. Втім буває так, що через рідкісність ймення важко його запам’ятати. Назвала одна з доньок свого сина Віллі. Я починаю згадувати, як правильно воно звучить, і ніяк у голову не приходить. Тому вигадала асоціацію зі словом віник, от тоді швидше спом’яну, — усміхається Валентина Григорівна.
У гості до берегині роду — за графіком. Бабусина хата не може умістити всіх членів її багатодітної родини одночасно, тому на свята її приходять провідати згідно черги: одні— удень, інші — ввечері або наступного дня. Як мовить пані Валентина, у всіх її дітей є хліб і до хліба, але якби ж війна закінчилася, то було б нам найбільше щастя.
Леся МІНІБАЄВА,
село Стобихівка.
