І прожили у парі ось уже 40 років
Василь та Марія Шевчики із Ворокомле відсвяткували днями своє рубінове весілля.
А кількома місяцями раніше відзначили і 40 років стажу Марії Василівни на посаді директора Ворокомлівського будинку культури. Саме завдяки тому, що її призначили на цю роботу, у лютому 1984-го вони і познайомилися.
Спритна, маленька, худенька щебетуха одразу припала Василеві до душі.
«Побачив, що я хороший, ходовий товар, — та й взяв заміж», — жартує пані Марія.
Каже, посміхаючись, що сама теж не хотіла «Майора» втрачати. Спочатку була подумала, що він справжній військовий, але, як виявилося, ні.
«Прізвисько Майор до Василя прилипло ще з дитинства. А після одруження його «звання» отримала і я», — зауважує Марія Василівна.
Сьогодні подружжю навіть не віриться, що з тої пори минуло вже стільки років. У них в душі ще квітне молодість, а в серці — все те ж сильне почуття, яке так стрімко привело їх під вінець. За роки воно ані трішечки не ослабло. Ба, навпаки, пройшовши випробування життєвими труднощами, зміцнилося та набуло нового змісту. Бо ж посадили разом не одне дерево, побудували хату, виростили троє діток, мають двоє внуків. І увесь цей час з ними пісня. А інакше й не може бути, адже Марія Василівна просто живе своєю роботою.
«У мене чоловік хазяює, а моя доля не для поля, а для пісні. Але, як виходжу в поле з сапою, то зілля саме ховається. Бо як роблю — то роблю. А як співаю — то співаю», — знову жартує пані Марія.
Її гумор завжди всіх бадьорить, а пісня настрій створює. Бо ж у цій жінці вдосталь креативності, творчості й динамічності. Це людина, яка береже традиції, але водночас є сучасною та прогресивною. І Ворокомле тепер уже зовсім не уявляється без Марії Василівни. Її творча енергія наповнює його навіть у цей непростий воєнний час.
«Попри те, що культпрацівники довго вже на простої (спочатку карантин, тепер війна), ми однаково даємо концерти з нашим фольклорним гуртом «Горлиця». Щоправда, онлайн», — розповідає співрозмовниця, пригадуючи кращі моменти. Вони ж для неї, звичайно, на сцені. А найяскравішим був той, коли вона в області змагалася за звання кращого культпрацівника.
«Мене везли на той конкурс, як молоду: завантажили кілька автобусів усім, що знадобилося б мені у творчому «бою», — зауважує.
Тоді, у 2017 році, Марія Шевчик отримала гран-прі й стала кращим культпрацівником Волині. Тож охоче «тримає марку» дотепер. І рідні пишаються нею. Кажуть, що такого таланту і харизми ніхто з них не має. Навіть мама, ще коли була жива, дивувалася умінням своєї доньки.
«Я мала свої концерти на відео записані та часто їх включала їй. Мати по десять разів все передивлялася і гукала на мого чоловіка: «Го, Васель, іде подивеся шо Манька робить. Ойо-йо-йо!!! А де вона так навчелася?! Ой, дочичка, де ж ти так навчелася!», — переповідає пані Марія.
Вона часто згадує маму, бо ж перед своєю смертю ненька благословила її на творчу працю.
«Коли мама доживала свої дні, була слабка, я запитала в неї, як бути, коли вона помре, бо ж в культурі працюю. А вона мені каже: «Дочичка, тако: 40 днів може не поспивай, шоб люде не смієлися, а де й так заспивай, шоб є на набе тибе почула», — пригадує Василівна.
Тож і досі співає. Хоч часом і непросто буває. Адже доводиться поєднувати, здавалося б, непоєднуване: сімейне і сценічне життя. А в останні роки — ще й громадську роботу, бо є депутаткою Камінь-Каширської міської ради. І зауважує, жартуючи, що вже б і на пенсію могла йти, але ще не готова – підвіконня у сільському будинку культури не замінила. Але насправді з нетерпінням чекає заспівати, коли Україна переможе у цій війні. Та так заспівати, щоб увесь світ почув. Дуже їй хочеться, щоб це було якнайшвидше – у цьому році, який, окрім двох ювілеїв, має для Марії Шевчик символізм і в іншому: народилася вона у 62 році, цьогоріч їй виповнилося 62, і проживає у будинку під номером 62.
Тетяна ПРИХОДЬКО, село Ворокомле.
