Торкнулось горе крилом східних кордонів України й принесло звідти скорботу у Сошичненську громаду. Стримуючи прорив ворога на Харківщині, смертю хоробрих поліг 23-літній Шворак Віктор Анатолійович із села Радошинка.
Сестричка Оксана разом із братами-Героями – Сергієм та уже покійним Віктором
Коли у Радошинці запитуєш у когось про Віктора Шворака, в усіх одразу тремтливо стискаються пальці рук й виринають сльози на очах. Односельчани не просто хорошої думки про цього хлопця, він для них був променем світла.
«Це був найкращий хлопець на селі! І вродливий, і душею гарний. Наша гордість. Ніде поганого сліду після нього не було: неконфліктний, товариський, старанний. А як він тільки господарював у свої юні роки! І на городі порядок наведе, і садок обріже, і в хаті що треба підлатає, і їсти наварить. Він змалку був здібним до трудового навчання й спорту», – розповідає про свого випускника колишній директор місцевої школи Микола Несторик. Хоч чоловік і вдає із себе кремінь, та на обличчі все ж з’являються мокрі солоні краплини. «У них всі діти порядні. А яка Ніна сильна жінка! Скільки вона на своєму віку гіркоти зазнала, але не зломилася – підняла нащадків і всіх виховала людьми», – додають інші односельці, і також плачуть.
І справді, у хаті Ніни Шворак виросли Герої. Обидва сини, і навіть зять, вступили в ЗСУ. Старший Сергій став військовослужбовцем ще у перші дні повномасштабної війни. Він мінометник окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
За ці понад два роки його формування брало участь в обороні Києва, вибивало ворога з Харківщини, утримувало позиції під Бахмутом та Авдіївкою. Інтенсивність та якість виконання завдань цими бійцями не раз «дивували» ворога та відправляли на концерт Кобзона. Тож у арсеналі «богданівців» чимало нагород. Головна із Сергієвих – «Золотий хрест». Відзнака, якої Головнокомандувач ЗСУ удостоює лише кращих бійців за особливий подвиг. Уже півтора року він перебуває у найпекельнішій ділянці Донбасу без ротації. Десь там на сході з ним постійно і частинка серця матері. А іншу частинку, яка була з молодшим Віктором, уже вбили…
Вітя мав би стати кухарем. Після школи навіть закінчив училище за цим фахом. В армії не служив. Тож, коли в січні 2024-го його мобілізували, проходив кількамісячне навчання та бойове злагодження на Рівненському полігоні. Звідти на початку травня вирушив у складі 42-ої окремої механізованої бригади на Харківщину, у прикордонну з росією зону, де орки почали активні наступальні дії. Коротким був бойовий шлях юного радошинця – всього два тижні. Уже 15 травня, стоячи в рядах піхоти у районі села Глибоке, за котре тривають жорстокі бої, Віктора не стало. Згас у канонадах вибухів та осколкового «зорепаду»…
Поховали Віктора Шворака з усіма почестями поруч з татом та його родиною. Вручали на колінах мамі бойовий стяг сина. А нащо він їй? Їй треба її дитина! Дитина, яку вона так тяжко ростила й сама ставила на ноги разом із двома старшенькими. З двох літ Вітя осиротів. Ніхто не спішив помагати багатодітній матері, коли біда забрала чоловіка, коли поневірялась по заробітках і найстарша донечка гляділа молодших братів. Тоді держава не спішила стукати в їхні двері. А коли заволала зблизька війна, до них постукали всі. Постукали й покликали обох її синів. Уже дорослих, гарних, вихованих, ситих… Яких вона сама годувала… Опускали в сиру землю Вітю, а разом з ним хоронили й якусь людську справедливість. Як так у 23 роки він опинився на передовій? Десь у могилу впала й материнська любов, геть пошматована й розбита… А вгорі тим часом над домовиною кружляв у сонячному сяйві лелека, наче втішав згорьовану неньку.
«Це наш Вітя прилетів подивитися, скільки людей прийшло попрощатися з ним. Навіть гучний трикратний салют з автоматів у небо не злякав птаха. Зазнавши двотижневого пекла тут, здійнявся Героєм навіки до Раю… Опустіла хата без нього. Він був голосом батьківського дому: розважливий, гостинний, жартівливий, моторний до праці. Почорнів світ для мамусі, без пам’яті плаче котрий день. Бо вже не теплою ковдрою в ліжку, а тільки мармуром на могилі вкриє свого юного сина. Лишилась сама в німих стінах», – розділяють горе неньки сестричка воїна Оксана та брат Сергій.
***
Лети лелекою, Вітю, лети! Хай твій політ там буде легшим, ніж був тут. Усе село молитвою тобі поможе. Таких, як ти, не забувають. Таким, як ти, навіки вдячні.
Іванна ГАЙДУЧИК, село Радошинка.
