Його життєва дорога декілька років пролягала найнебезпечнішими бойовими стежинами Донбасу, смерть не раз стояла у нього близько за плечима, але, зрештою, перестріла на мирній вулиці рідного села, недалеко від дому… Днями у Видерті навіки попрощалися з військовослужбовцем, який багато літ відважно боронив нас від російського окупанта, Назарчуком Віктором Васильовичем.
Вперше Віктор взяв до рук зброю й став на захист Батьківщини ще у 2015 році. Відтоді поміж короткими «канікулами» відправлявся на фронт знову і знову. Був досить закритим і не любив, щоб його хвалили. Тож ніколи не розповідав жодних подробиць про службу. Мало хто відає, де він тоді був і що бачив, як і коли йому боліло.
Віктор Назарчук із сином Олександром у госпіталі після поранення.
Тим часом син Віктора Васильовича вступив у Львові до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, вирішив, як і тато, стати військовим. Однак повномасштабна війна, що раптово налетіла чумою на нашу землю, не дала юнакові сповна відчути кадетські радощі. Заледве повнолітніх другокурсників відправили обороняти Київ, Бучу. Віктор Назарчук у перший же тиждень розгорнутої війни також вирушив на передову. «Моя дитина там воює, а я буду тут лишатися?», – казав він на прощання нажаханим односельцям, які тоді й самі не знали чого тут чекати з недалекої білорусі. Однак у бій рідні люди ішли порізно: 44-річний видертець став стрільцем 14-ої бригади. Визвольна боротьба привела його аж у район Слов’янська, де у травні 2022-го під час виконання завдання отримав поранення, через які втратив ногу. Далі місяці операцій та реабілітації у кількох медзакладах країни, протезування, друга група інвалідності.
Він пройшов пекло, багато пекла… Але вижив і хотів жити! Та цієї осені, 30 жовтня, його долю обірвала трагічна ДТП і байдужість декого з тих, за кого він колись воював.
Віктор був єдиним сином у матері, єдиною її дитиною. Але знайшов справжніх братів на полі бою, перевірених труднощами, спільними ідеями та останнім шматком хліба на всіх. Вони звідусіль приїхали віддати йому останню шану. Навіть тяжкопоранені піднялися на милиці й добралися до Видерти на похорон, бо мали сказати йому та його неньці щось важливе. Падали навколішки біля труни, б’ючи себе в груди й щось нашіптуючи. І лише раз по раз крізь сльози долинало з їхніх уст: «Спасибі командире. Якби не ти, вже не було б 25 із нас».
Від рідної хати до місця вічного спочинку перед домовиною воїна розквітла хризантемами стежина, до неба здійнялися державні стяги. Попрощатися зі своїм захисником зійшлося все село та зібралися найближчі побратими, приїхав син Сашко. А ті, хто знехтував та не прийшов, і не були гідні там бути…
Пече мамі Любові Андріївні коло серця, болить і втрата, і несправедливість, і самотність… Щодня йде погомоніти до сина на могилу. Та і нема вже в хаті до кого відізватись. Із десяток літ тому відійшов у вічність і чоловік Василь. Тепер радість жінки тільки в онукові. Хай хоч його убереже Бог і тато з неба…
Іванна ГАЙДУЧИК.
