29 жовтня Камінь-Каширщина назавжди попрощалася із військовослужбовцем із Ворокомле Карпуком Володимиром Івановичем. Напередодні свого 43-річчя матрос героїчно поліг у запеклому бою
на Херсонщині.
У його честь в рідному селі знайомі воїнові з дитинства вулиці густо замайоріли хризантемами. Багряними барвами різко вбралися й дерева, наче сама осінь очепурила останню дорогу спеціально для Володі. Вклонитися воїнові прибули сотні ворокомлівців та побратимів. Мокрі від сліз обличчя людей втішали останні теплі промені сонця. А ще минулого року цими ж стежками він сам проводжав до місця вічного спочинку свого хорошого друга-односельчанина Ярослава Краглика, який загинув відбиваючи ворога на Донеччині.
На початку травня цього року Володимира Карпука мобілізували в лави 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Вирушав на фронт із думкою про те, що його синам ніколи не буде соромно за батька. З червня його збройне формування виконувало оборонні дії на Запорізькому напрямку, де ворокомлівець отримав бойове поранення. Після чого проходив лікування у Запоріжжі та Кропивницькому, далі кількатижневу реабілітацію вдома. Тим часом його підрозділ передислокувався на Херсонщину. 12 жовтня рідні бачили його востаннє, коли знову вирушав на передову до своїх матросів. А через два тижні його не стало…
…Що може обривати струни душі більше, ніж розпач матері, котра віддає Богові свого сина, вже другого свого сина… Що може щеміти гіршим болем, ніж коли напередодні свого дня народження 9-річний хлопчик хоронить тата… Тепер осиротілі плечі малолітніх діток грітиме тільки батьківський військовий кітель і його бойовий прапор, що лишилися від нього на згадку…
«Навіть коли був з нами фізично тут, думками залишався десь зі своїми хлопцями. Важко було прийняти такий контраст реальності – між світом смерті та світом звичного життя. А межа ж між ними проходить і не так далеко, на сході й півдні країни… Боліло йому нерозуміння окремих поліщуків, що війна – це не лише повинність окремих громадян. Отих кількох романтичних юнаків-добровольців, 60-річних чоловіків-відчайдухів, навіть мужиків з інвалідністю, які переступили через своє власне мирне існування у теплій хаті. Натомість згуртувалися боротися й щоразу не знають, чи вернуться колись додому. Але він би був радий знати, що його жертва не марна. Що його загибель проросте паростком національного відродження та єднання в рідному селі», – зазначає дружина Галина.
Так, настоятель місцевої Свято-Покровської церкви (УПЦ), протоієрей Валерій Остапчук, шанобливо дозволив представникам духовенства ПЦУ району відспівати воїна у храмі, відчинивши райські ворота та давши доступ до вівтаря, і навіть був пристуній на заупокійній службі разом із іншими священниками. Це був вияв великої поваги до Героя і його рідних, демонстрація дійсно християнської і громадянської позиції.
І хоч плакало хмуро небо за непоправною втратою Володимира Карпука у день його загибелі, та яскраво гріло сяйвом на похороні – над Ворокомлем нарешті зійшло українське сонце…Вперше заради цього воїна…
Іванна ГАЙДУЧИК.
