Одна із них – дім, у якому мешкає
Уродженець Львівщини Іван Коцюбко (на фото) вписав своє ім’я у літопис Каменя-Каширського як його будівничий. Кілька десятиліть він створював архітектурний вигляд міста. Понині збудовані за участі чоловіка житлові будинки, установи існують та приносять користь громаді. У них далі вирує життя, пишуться власні історії, народжуються нові покоління містян, працюють камінь-каширці. І навіть улюблене багатьма краянами видання – районна газета “Полісся” – також твориться в приміщенні, яке постало завдяки старанням Івана Григоровича та людей, які трудилися з ним пліч-о-пліч. Ці стіни зберігають частинку душі майстра.
Професія обрала його, а не він її
Івану Коцюбці випала доля з простого сільського хлопця вирости у спеціаліста в сфері будівництва. Спробувати себе на цій ниві він вирішив за порадою однокласника, не зовсім вірячи, що в тому знайде своє покликання. Та на власний подив зумів успішно вступити до спеціалізованого навчального закладу, здобув професію і почав трудовий шлях на Камінь-Каширщині, яка стала для нього, львів’янина, домом й місцем, де втілилися найкращі його сподівання, трапилося чимало щасливих життєвих подій. Як наче цеглина на цеглину, так спогади складалися у розповідь. Іван Григорович радо ділився ними, щиро звіряючи душу.
– Сам сирота, чиє дитинство обпалила війна, втратив на фронті батька. Напівголодним воно було. Тому найяскравіший спомин тих часів для мене – смак солдатської каші, котрою якось пригостив сусід. Хоча рідного тата не знав, проте життя нагородило хорошим вітчимом, від якого багато чого навчився, Ільком називався – майстровитий і дуже тямущий чоловік, який самотужки опанував швацьку справу, столярував, займався будівництвом, малював. Мені натомість подобалася техніка. У шкільні роки навіть зробив електричний двигун, який живився від батарейки. Думав, що в технічному напрямку шукатиму і майбутнє. Але якось з тим не склалося. Правда, в сімнадцять пройшов водійські курси. А це вже давало надію на можливість отримати якусь більш оплачувану роботу, в тому ж колгоспі, де ще підлітком працював нарівні з дорослими. Згодом вивчився на тракториста. І все складалося ніби непогано. У колгоспі навіть запропонували посаду, тільки от при цьому хотіли зняти попереднього працівника, на що я не міг пристати, відмовився. Тут трапився випадок зустріти колишнього однокласника. Він на той час вже три роки навчався в будівельному технікумі. Розговорилися, став переконувати мене і собі завезти документи, каже: “Спробуй, що ти втрачаєш?!” Ризикнув. Бо й справді нічого не втрачав, як-не-як мав професію тракториста, водійські права, вирішив, – в разі чого не пропаду. Дістався Львова, настав час складати вступні екзамени. Перший якось з горем навпіл здолав. Наступний математика, ще й усно. Беру білет, там шість запитань і приклад треба вирішити. Став читати ті питання – китайська грамота, нічого не тямлю. Розв’язую приклад, а відповідь виходить удвічі довша, ніж математична задача. Про себе міркую: приїхав… отже не моє. Та посидів ще трохи, знову глянув на завдання в білеті і тут немов якесь просвітлення пройшло: тож я знаю відповіді! Написав швидко. Викладачка почитала – правильно. Дала три додаткові питання, відповів і на них. Здивувалася, що минуло три роки, як закінчив школу, а настільки добре знаю предмет, поставила п’ятірку. За третій екзамен, українську, отримав також п’ятірку. Так почалося для мене входження у професію будівельника, – читає книгу свого життя 81-річний старожил.
Чотири роки і стільки ж місяців навчання пролетіли неначе один день. Із них Івану Григоровичу пригадується практика на будівництві, де власними мозолями спізнав премудрості фаху, який опановував впродовж них, як побачив втілення масштабного проєкту – закладення хімкомбінату в місті Калуші – потужного підприємства-гіганта, і мандрівки додому, не позбавлені пригод. Адже останні 15 кілометрів шляху він завжди долав пішки. Не уникав нагоди допомогти родині, яка жила біднувато. Тримався усталених у сім’ї переконань, що віра – свята, через те ніколи не був комсомольцем.
Не боявся проявляти ініціативу
До Каменя-Каширського чоловіка знову ж таки привів випадок. У Ковелі, куди прибув за розподілом, йому не знайшлося підходящої роботи. Тож начальник місцевої організації запропонував обрати між нашим містом і Любомлем. Глянувши мигцем на карту та запримітивши, що в Камінь прокладена залізнична гілка, пан Іван зупинився на цьому варіанті, який виглядав перспективнішим. Однак, приїхавши сюди, чесно кажучи, спершу був дещо неприємно враженим. Так як прошкуючи вулицями, зустрічав на шляху перважно занедбані старі дерев’яні хатки, навіть у центрі. Та серед тієї загальної архітектурної сірості виділялися і поодинокі нові будинки, будівельні майданчики. Отож, зробив він собі висновок, місто все ж потрохи розивається. І від того зародилася надія, що хай, можливо, проведе тут наступні три роки й не настільки продуктивно, як очікував, але точно не марно, зуміє проявити свої фахові навички. Тим паче на одному з таких будівництв йому довірили працювати. Тож починати є з чого.
– 4 лютого 1964 року приїхав я у Камінь-Каширський. Знайшов той об’єкт, на який мене направили, – восьмиквартирний будинок по вулиці Ковельській навпроти офісу нинішнього лісового господарства – перший подібний в місті, оглянув будівельний майданчик і взявся потому шукати житло. Зупинився в старому готелі “Бристоль”, на тому місці зараз молитовний будинок баптистів. Дорогою звернув увагу, що загалом тільки дерев’яні будинки і трапляються мені, мало нових. Щастя, що виріс у селі, звикся зі схожими умовами життя. Якби який міський хлопець приїхав, то втік би одразу. А так залишився. Літом 1965-го року почали будувати пошту. Цим займалася бригада, котрою керувало Рожищенське будівельне управління. На наступний рік – райком (тепер школа мистецтв), – називає Іван Коцюбка перші будівлі нового типу, процес спорудження яких тривав на той час. – Із побудовою райкому виникла цікава історія. На “гірці”, де останній запланували звести, ще стояли залишки попередньої будівлі, частина двох стін, приблизно метрової ширини, добротної цегляної кладки та підвал, який використовувала заготконтора для зберігання соління. От ті стіни взялися зруйнувати. Щоб довго не морочитися, пригнали два потужні гусеничні трактори с-100 (“сталінці”), закинули грубезні, як рука, сталеві троси і давай тягнути. Та нічого з того не вийшло. Трактори буксують, а стіни стоять. Мусили розбирати вручну, по цеглині. Підвал же згодом просто засипали.
Чергова масштабна будова, на якій відточував майстерність будівельник, як працівник новоутвореної Камінь-Каширської ПМК №1 (пересувної механізованої колони), – кінотеатр під звучною назвою “Батьківщина”. Його задумували центром культурного життя містян. І так було, сюди із задоволенням приходили подивитися кіно дорослі та діти. Зараз, на жаль, кінотеатр не діє, приміщення пустує, потребує реконструкції. Не полишають сподівання, що після завершення війни на нього звернуть увагу, вдихнуть життя.
…Роботи не бракувало. Розбудовувалися села району, колективні господарства, створювалися підприємства, працівників Камінь-Каширської пересувної механізованої колони задіювали на різних об’єктах. Тільки у Камені налічується кілька десятків об’єктів, до спорудження яких доклав руки вмілий будівельник, зосібна, майже вся двоповерхова багатоквартирна міська забудова. Загалом же їх на теренах Камінь-Каширщини і Волині за 25 років пан Іван побудував вісімдесят. Таким спадком можна пишатися і ветеран будівельної галузі радіє своїм досягненням. І хай доводилося важко, траплялося долати різні труднощі, однак завше мав стимул – це робить задля людського блага, тим залишить хорошу згадку по собі.
– Хотілося створити людям вигоди, комфорт, тому хоч і часто доводилося працювати ночами, в мороз, діставатися до будівельних майданчиків жахливими дорогами, та якось не зважав на складнощі, що виникали, старався виконати покладені на мене завдання найкращим чином. Коли організували нашу ПМК, то погоджувався підпрацьовувати і водієм, і трактористом, і кранівником. Якось навіть побув у ролі електрика. Долучався й до закладення першої лінії водопостачання в місті. Хтось скаже, то через те, що був молодим. Не заперечую. Та я такий скільки себе пам’ятаю, ініціативний, постійно керувався девізом “Спробуй”. І оте “спробуй” дуже багато мені в житті допомагало.
Та головним досягненням Іван Григорович вважає те, що йому з дружиною, Ларисою Олександрівною, вдалося побудувати міцну сім’ю, котра за 55 років, як вони у парі, зцементувалася настільки, що нагадує граніт. При тому секрет їхніх щасливих стосунків, каже чоловік, зовсім не становить таємниці – кожну трудність та радість треба ділити разом, порівно, підтримувати одне одного та намагатися зрозуміти, працювати командою, мов працівники на будівництві.
Олександр ПРИЙМАК.
