Сьогодні Любов Карпівна Смолярчук із Верхів просить Господа врятувати життя її дітей: Віктора, Олександра, Анатолія, Павла та внука В’ячеслава, які стали на захист України від російського окупанта з перших днів агресії
У кожного з синів — свій військовий пост
Сльози не сходять з обличчя жінки, бо її зранена душа переживає чи не найважчий період свого життя. Якщо раніше хлопці служили почергово, то тепер на війні усі гуртом. Відтак багатодітна мати шукає розради у молитві, просить Господа спасіння для своїх дітей та терпіння для себе, щоб із настанням миру дочекатися їх живими та неушкодженими.
— Боліло моє серце, коли на війну в Афганістані вісімнадцятилітнім потрапив мій старший син Віктор, — розповідає пані Люба. — Будучи зв’язківцем, він відслужив у самому пеклі бойових дій аж два з половиною роки. Моїм переживанням не було меж. Новини в той час дізнавалась лише з телевізора, а лист йшов в одну сторону цілих два тижні. Але попри складність комунікації я слідом за ним подумки пройшла увесь його армійський шлях: і Кабул знала, і Термез. Уявляла себе біля нього, куди б не переміщувалась його частина, і вимолила у Бога йому життя. Пильнувала інформацію по радіо, що мають виводити війська. Дивлюсь у новинах ввечері, де з екрана повідомили про те, що з Афганістану вже вийшов останній солдат. Їдуть колони техніки, а мого ніде на тих БТРах не видно. Я так змарудилася, думаю, як так, що всі їдуть додому, вдивляюся в екран телевізора, дивлюся, а Віті нема. Але потім з’ясувалося, що він усередині бойової машини сидів, бо не міг полишити без нагляду установку зв’язку. 15 лютого вийшов останній солдат, а мій зумів звільнитися лише наприкінці місяця. А коли прийшов, то не було радості меж. Зустрічали всім селом, — згадує сивочола мама.
Ще поки Віктор був на службі, забрали в армію Олександра. Сашко служив у Німеччині, тож за нього батьки були спокійні. Та не встигнули вони оговтатись від війни в Афганістані, як призовного віку досяг Анатолій. Спочатку середній син в десантних військах проходив службу в Литві, а потім його відправили до Югославії. Знову безсонні ночі і хвилювання, що тривали цілий рік, заполонили душі рідних солдата. І так тривало цілий рік, допоки Анатолій не демобілізувався. Наймолодшому можна було не йти до війська взагалі, оскільки старших двоє братів несли службу в гарячих точках. Але в силу запального характеру сам пішов до військкомату ставати на облік.
Нарешті третя війна, що змусила стиснутися не одне серце української жінки через страх за близьких, розпочалася і для пані Любові. Ні хвилини не розмірковуючи, досвідчені у військовій службі її сини з перших днів війни майже одночасно пішли до військового комісаріату, аби засвідчити свою готовність стати до оборони України. В Анатолія після війни в Югославії почалися проблеми з ногами, йому замінили два суглоби. Однак не зважаючи на оперовані кінцівки, не замислюючись, за покликом серця він пішов воювати.
— За тиждень до війни він розпочав ремонт в хаті, — розповідає Любов Карпівна, — але все так і покинув. Казав, що руки не зможуть нічого робити, коли таке коїться в країні — треба захищати своїх дітей. Раз вороги зазіхнули на територіальну цілісність України, треба відстоювати право на вільне життя на власній землі.
Внуки успадкували гени бабусі-патріотки
— Мої діти, напевно, вдалися у свекруху Галину Григорівну, — ділиться міркуваннями моя співрозмовниця. — Вона була запеклою патріоткою. Свого часу жінка була засуджена та відсиділа 5 років у тюрмі в Сибіру за зв’язок з упівцями. Коли по телебаченню лунав гімн, то в хаті мала бути гробова тишина. І навіть на схилі літ, будучи у 95-літньому віці, вже не впізнавала своїх рідних, усе ж Гімн України знала напам’ять і нерідко зроняла сльозу, як він звучав. От такою шанувальницею всього українського була бабуся моїх дітей, — каже пані Любов.
Нині в лавах ЗСУ сини Павло та Анатолій стримують ворога на прикордонних рубежах. Олександр служить у військах протиповітряної оборони. Тоді як найстарший Віктор поки проходить навчання у складі однієї з військових частин Волині. Не зміг залишитися осторонь захисту рідної держави і онук пані Любові, син Віктора — В’ячеслав. Він також мобілізувався та боронить Україну, тримаючи повітряну оборону. Рідні стоять на різних рубежах лінії фронту, однак між собою тримають зв’язок. До речі, вже 25 лютого записався в ряди тероборони і зять Любові Карпівни.
Внучка тримає стрій серед волонтерів
Тим часом тил волонтерської діяльності тримає онука Любові Карпівни Ольга (донька Олександра). Із перших днів повномасштабного вторгнення рашистів вона перебувала у столиці. Дівчина не сиділа склавши руки, натомість залучила максимум зв’язків від іноземних колег. Спільною допомогою їй вдалося зібрати кошти на 17 автомобілів, що їх передали з Європи на потреби ЗСУ. Попри благання родини повернутися додому в Луцьк, Ольга не покинула нести свій фронт допомоги, позаяк робота стрімко набирала обертів. Активістка згуртувала мережу небайдужих людей, охочих допомогти армії, які забезпечили постачання необхідних аптечок, десятків тепловізорів, квадрокоптерів, рацій та тепловізійних прицілів, медичних наплічників, карематів, балаклав, плитоносок, продуктів харчування тощо. Крім того, на зміцнення армії, заручившись підтримкою партнерів, Ользі вдалося зібрати шість з половиною мільйонів гривень. Дівчина каже, що підтримка родини — це коли тебе не відмовляють від здійснення задуманого, а просто чекають, розуміють, гордяться, переживають і понад усе вірять в твої сили. Це стало своєрідним кредом родини Смолярчуків, патріотів та захисників України.
Леся МІНІБАЄВА,
село Верхи.
