Андрія мобілізували до лав Збройних сил у 2015 році. У 2018-му він продовжив службу у розвідроті 14-ої окремої механізованої бригади на контрактній основі. Зачувши, що війна постукала вибухами на його малій Батьківщині, близько від рідної домівки, вкотре усе кинув і 24-го лютого був уже у військкоматі, знову став на захист рідної держави. Після виконання бойового завдання під містом Ізюм його групу військових засік ворожий ударний дрон, внаслідок чого їх накрило артилерійськими засобами ураження. 3-го травня доленосна струна молодого бійця трагічно обірвалася…
Андрій так і не встиг звити своє сімейне гніздечко. Не встиг порадувати батьків онуками…
Вранці 7 травня камінь-каширці на вулицях міста навколішки зустрічали земляка-Героя. Боліло всім… Чим ближче наближалася автоколона з полеглим воїном, звідки долинало «Пливе кача…», тим більше для кожного гасли барви світу. Здавалось, все довкола стало чорно-білим, і лише квіти, що падали долі, встеляючи шлях похоронному кортежу, майоріли червоними й жовтими кольорами… Наче символ врятованого дитинства, з маленьких рученят востаннє на стежину перед їхнім рятівником сипались сонячні кульбаби. Малеча добре знала, кому й чому віддає шану. Цей чоловік був одним із тих, завдяки кому ракети й танки не зруйнували їхню власну оселю…
На вулиці Чкалова, де проживав боєць, ридали усі сусіди, не вірили втраті однокласники… Гіркими сльозами вмивалась й друга мама Андрія (так він її називав), його класна керівниця Ольга Якубінська. Плакала, споминаючи кожен урок, на якому він відповідав, кожен секрет, яким ділився… Бо всі діти, у яких плекаєш людські якості й знання, стають для тебе близькими. А Андрієві кришталеві очі та слова «я так вас люблю!», якими завше зустрічав свою улюблену вчительку, назавжди глибоко закарбувались у серці жінки. Впродовж усіх 17 років по закінченню школи не втрачав нагоди навідатися до освітнього закладу й привітати її зі святами.
«У нас були особливі стосунки, довірливі, наче з рідним сином… Прийшов до нас у шостому класі. Був старанний, трохи не дотягував до відмінника. Красень! Скромний… Тихий, але мужній… Ріс в інтелігентній сім’ї, де його долею завжди цікавилися. Мама не пропустила жодних батьківських зборів. Дух патріотизму Андрій почерпнув ще зі шкільної парти. Їхній клас був особливим, ідейним. Часто були у мене вдома, адже моя донька навчалася з ними… Вони були якраз випускниками, коли саме вирували буремні дні Помаранчевої революції. Учні прикріпили над дошкою відповідну жовтогарячу символіку та гасла. Хоча, звісно, розуміли, що за таке їх можуть насварити. У такий спосіб підлітки вже тоді виявляли свою громадянську позицію. Навіть на Останній дзвоник собі замовили помаранчеві стрічки…», – пригадує Ольга Анатоліївна й досі не може змиритися з непоправною втратою.
А однокласник Микола Ільчук додає про друга юності: «Його оті бездонні очі заворожували усіх дівчат… Ніколи не акцентував увагу на собі, але при цьому не залишався в тіні. Був дуже виваженим та надійним товаришем. Це була спокійна, але сильна й авторитетна особистість! Провчилися з ним лише кілька років. Бо вони переїхали сюди з Ковеля, коли ми вже були у середніх класах. Деякий час разом парубкували…»
Андрій Ващук здобував вищу освіту філолога у Луцьку, пізніше перевівся у Рівне на фінансиста. Вільно володів англійською мовою. Від батька-будівельника перейняв хазяйновитість та господарський хист. Любив відпочинок на свіжому повітрі, мав особливий зв’язок із природою. Улюблене заняття – сходити до озера поспостерігати за відблисками сонця у воді чи пройтися лісовими стежинами у пошуках грибів. Хотів побачити весь світ, тож після закінчення вишу вирішив податися у далекобійники. Відвідав десятки країн. З кожної із них спеціально для мами на дегустацію привозив гостинці – фірмовий шоколад. Адже за фахом вона була кондитером, 15 років пропрацювала викладачкою у Камінь-Каширському професійно-технічному училищі. А домашній акваріум став своєрідною міжнародною скарбницею: після кожної поїздки наповнював його новими закордонними камінцями й мушлями. Хотів, щоб і найрідніші люди побачили красу світу: міг спонтанно посадити в авто батьків чи сестру з племінником – й повезти у санаторій або на море. Бо він цінував час та життя – своє й чуже.
«Андрюша був дуже співчутливим… Досі бігає двором кіт Сяма, якого колись переїхало авто. Брат знайшов його в центрі міста, зняв сорочку й обмотав, аби призупинити кровотечу. Вдалося виходити волохатого пацієнта, так і лишився у нас. Жила у нас й киянка Кнопа. Підібрав собаку, коли був у рейсі. Не міг збагнути, як господарі можуть знехтувати життям тварини лише через стать. Напередодні загибелі Андрія вона відчайдушно вила, аж поки не випустила останній подих…», – пригадує сестра Інна.
Знаковим, розповідають рідні полеглого воїна, був і танок лелек: у день смерті сина низько над батьківською хатою закружляли чотири птахи, двоє з яких парою сіли на присадибній ділянці, пильно оглядаючи територію довкола. Це вони, як виявилось, так сповістили сумну звістку…
Поховали Героя з усіма почестями на центральному кладовищі у райцентрі 8 травня. Провести його в останню дорогу прийшло все місто… 
Вклонитися українському захисникові здалеку прибули близькі люди, побратими, представники духовенства Православної церкви України. Біль втрати торкнувся кожного серця. Надто гіркою ціною дається нам свобода. І не зарадити горю неньки, яка хоронить своє дитя у День матері… Навіть небо не витримало й заплакало рясним дощем…
Любомир БРОШКО.
