Боротьба за Україну охоплює не лише театр воєнних дій, а відбувається і на духовному фронті. Великі надії на виграш у цій війні саме росії покладає, що не дивно, московський патріархат, для котрого вона є останнім шансом зберегти вплив на релігійне життя країни та православних українців загалом, який рпц із проголошенням три роки тому незалежності помісної церкви України стрімко почала втрачати. За такий порівняно короткий час тисячі вірних підконтрольного їй сателіта і агента тут – УПЦ полишили лоно останньої, приєднавшись до ПЦУ. Переходи цілих парафій в канонічно єдино законну на українських землях православну церкву, нерідко зі священниками, набули масовості. Подальший рух на відхід громад означає для моспатріархату, що якоїсь миті він зостанеться ні з чим: без української пастви і храмів, церковного майна, фінансових ресурсів. Чого російська церква не може допустити. Тому й підтримує та освячує обраний владою рф кривавий шлях. Але програє, як і нелюди-рашисти, котрих благословляє на вбивство українців. Адже все більше є тих, які позбуваються московських кайданів, рух вивільнення з її рабства триває.
Однак, як мовиться, немає радості без горя. Дуже прикро, що два з половиною місяці війни, з якою пішла на нашу державу російська орда, тисячі злочинів, вчинених російськими солдатами щодо мирних людей незалежно від віросповідання так жодним чином і не вплинули на розум і свідомість значної частини вірних УПЦ поліської периферії, які й досі воліють залишитися нероздільними із рпц, патріарх якої кирило заплямував свої ризи безневинно пролитою кров’ю громадян України, давши благословення російським солдатам вчиняти страшні звірства, у тому числі і проти братів у вірі. Чому так? Може тому, що велика біда ще не прийшла у дім кожного з нас?
Минулої неділі збори громади Різдво-Богородичного храму Каменя-Каширського, на яких вирішувалося питання переходу її в Православну церкву України, показали, що немало між нами тих, які й досі не усвідомлюють загрози, котру несе єднання з “руськім міром”. Частина вірян виступила за те, щоб залишитися в складі Української православної церкви московського патріархату. Підтримали їх в цьому рішенні і священники Юрій Михайлов та Сергій Сіжук, які здійснюють служіння на парафії. Інша частина воліє розірвати будь-які зв’язки з москвою і рпц та продовжити духовне служіння Богу, долучившись до помісної церкви України, томос про автокефалію якій дарував Вселенський Константинопольський патріарх.
На жаль, замість того, аби спільно визначитися з ким же бути, віряни голосували фактично порізно. Ті, хто за УПЦ, робили це на території храму, “заховавшись” за металевим парканом і ворітьми від тих, які не поділяли їхньої думки. При тому основна група людей вишикувалася живою стіною на вході до культової споруди (керувалися вони свідомим задумом чи вийшло так випадково – не беремося судити, однак факт є). А ті, що за ПЦУ, – поруч церкви, велелюдною групою розташувавшись на тротуарі та частково краї проїжджої частини вулиці.
Під час волевиявлення у камінь-каширців, котрі висловлювалися позитивно за підтримку переходу до ПЦУ, перевіряли паспортні дані, аби уникнути можливості голосування немісцевих.
Загалом, як і попереднього разу (нагадаємо, це питання уже поставало на порядку денному життя громади) люди не зуміли дійти до якогось рішення, не вийшло й конструктивного діалогу. Замість того, аби спокійно почути думки одне одного, нерідко присутні зривалися на крик. Спілкування між ними, переважно, відбувалося через паркан. Часом з території храму доносилися церковні піснеспіви, молитви. Добре те, що цей емоційний “котел” не вибухнув, бійок і провокацій вдалося уникнути завдяки злагодженій роботі працівників поліції. Без сумніву, важливу роль тут також зіграла мудрість людей, які не перейшли межі дозволеного законом і совістю. Хоча, якщо все ж говорити про совість, то хочеться запитати: невже не мучить вона тих містян, котрі називають себе українцями, запевняють, що люблять Україну, та, направду, допомагають українським військовим і разом із тим чекають благословення з москви, відпускної грамоти від кіріла – патріарха, який зрадив їх, свою паству, прирік на муки і смерть, нічого не зробив, аби захистити від війни, навпаки, освятив це кровопролиття? Невже досі, після стількох жертв, не зрозуміло, що росія, “руській мір” і все пов’язане з ними – зло, кров, смерть, страждання… Церква, яка благословляє його, не може мати нічого спільного з Богом. Зло – від диявола. А Господь ніяких компромісів із злом не допускає. Тоді ви, шановні духовні брати і сестри, з ким: з Богом чи зі злом? На боці тих, хто прийшов знищити українську націю, Україну, чи тих, хто захищає її ціною життя? Батьківщина для вас такою ж є дорогою, якою вона була для Героя камінь-каширця Андрія Ващука, який загинув за неї, за нас із вами, і якого того дня, коли ви розпинали свої душі, метаючись між українським і московитським, з почестями ховали? Вірю, що серед сотень камінь-каширців, які прийшли провести в останню дорогу та вшанувати світлу пам’ять хороброго воїна, кожен готовий дати чітку відповідь на це питання.
– Прикро, що окремі люди не розуміють очевидного: наш шлях тільки з Україною та українською церквою. Прикро, що багато вірять ворожій пропаганді, надіються на доброго московського патріарха, що той змилостивиться і дасть їм волю жити і керувати церковними справами так, як самі хочуть. Не дасть! Не в його інтересах! Будь-якими способами, навіть війною та брехнею він старатиметься втримати Україну в своїй сфері впливу, бо в Україні рпц поки має найбільшу кількість приходів. Брехнею намагається вибороти собі “місце під сонцем” на релігійній мапі України також УПЦ. Тридцять років ми чули, що ця церква – незалежна, тепер, як почалася війна, її представники запевняють всіх наче не поминають кирила, нібито засуджують його дії, підтримують українське військо, вірні Україні. Добре, але тоді нехай пояснять навіщо просять кирила якоїсь грамоти про автокефалію, якщо вона нібито у них була, чому духовенство, яке не поминає свого патріарха, ще не відлучене від церкви, не позбавлене сану, адже такі священники за церковним вченням прирівнюються до єретиків? Тим паче у статуті УПЦ зазначено правило – спочатку здійснюється поминання патріарха московського, за ним – предстоятеля їх церкви – митрополита Київського. Уточню, без кафедри, бо законно називатися “митрополитом Київським” може тільки предстоятель Православної церкви України, духовний центр якої – Київ, а канонічна територія – вся наша країна. Та аж ніяк не ієрарх УПЦ – церкви духовно і структурно пов’язаної з московським патріархатом, який є представником кліру РПЦ.
А правда у тім, що всі ті три десятиліття в УПЦ очікували і плекали “руській мір”. Тепер той “руській мір” прийшов та приніс розруху, кров, смерть. І вони намагаються відбілитися, закликають путіна зупинити братовбивчу війну, засуджують її, підготували звернення до предстоятелів п’яти давніх Східних Церков: Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, Кіпрської, щоби провести суд над патріархом кирилом, дати оцінку його діям і словам, організували збір підписів. Затія хороша, звісно, але спершу Онуфрію та духовенству УПЦ, як мінімум, потрібно буде примиритися з Вселенським Константинопольським патріархом, а також Александрійським і архієпископом Кіпрської церкви, із якими вони розірвали євхаристійне спілкування. До того ж процедура збору підписів не така проста та є тривалою. Бо щоб звернення набуло якоїсь ваги, під ним повинно стояти не сто, тисячу підписів, а всієї повноти церкви, тобто кожного священнослужителя, чернецтва всіх єпархій УПЦ. Затим відбувається соборне голосування та лише після цього, якщо рішення позитивне, звернення направлять куди потрібно. Сумніваюся, що за нинішніх умов його підтримає духовенство окупованих Донбасу чи Криму. Тобто це всього-на-всього затягування часу, замилювання очей суспільству та своїм вірянам у надії, що ситуація зміниться на їх бік. Якщо вони хочуть в незалежну церкву, то є ПЦУ, нехай переходять, не випрошують милості в московської.
Шкода, що не вдалася нормальна розмова з тими краянами, які голосували на території храму, настоятелями. Прийняття важливого рішення послідовники кирила перетворили на шоу, нагнали масовки, людей, котрі взагалі не належать до цієї громади. Чому боялися голосувати разом, бо знали, що так програють, – коментує ситуацію декан Камінь-Каширського району ПЦУ отець Микола Смолярчук.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
