Підступна хвороба обірвала життя 49-річного ветерана Мосійчука Сергія Миколайовича із села Нуйно. У перший рік широкомасштабного вторгнення чоловік, не роздумуючи, став до лав 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, і, навіть повернувшись додому, допомагав війську у боротьбі, а згодом розпочав власний бій із не менш підступним ворогом свого тіла – раковим захворюванням. Захисник сім’ї й України до останнього боровся за перемогу, залишивши по собі світло надії, любові й добра.
Сергій Мосійчук завжди був людиною-посмішкою. Розважливий, легкий у спілкуванні, він прихиляв до себе людей. Чи боляче, чи складно, чи проблеми – за будь-яких обставин сипав добром і сміхом, і на кожну оказію мав яскраву приказку чи влучне слівце. Попри часту відсутність вдома завжди лишався головою сім’ї, уважним батьком і чоловіком. Оберігав, наче цінну перлину, дружину й трьох доньок, леліяв онучок. Свого часу відкрив усі категорії водійських прав. Жартував, що не має тільки дозволу на керування потягом, літаком і кораблем. Так, власне, і було. За 20 років за кермом великовантажного автомобіля проїхав чи не весь континент, а згодом і східні рубежі рідної України.
Сергія Мосійчука викликали до військкомату у перший день великої війни за Незалежність. Заледве оговтавшись від хвороби й лихоманки, чоловік зібрав речі і поїхав до ТЦК. Став старшим водієм батальйону механізованого забезпечення 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Заспокоював рідних, що в тилу, а насправді їздив і на передній край: завозив побратимів на позицію, забирав на відпочинок, евакуював поранених і мертвих, возив снаряди, медикаменти і техніку, здійснював її ремонт. Зачистка Бучі, Луганщина, Донеччина, Харківщина: «Козак», так по-вуличному завжди називали Сергія, побачив і пережив на війні вдосталь. Отримував і пропозицію підвищення у званні, але відмовлявся від будь-яких регалій. Прагнув здолати окупантів і захистити побратимів, тож навіть рішення повертатися додому, аби доглядати матір, далося важко. Чоловік довго не міг змиритися, що отримав відстрочку, а побратими залишилися на передовій. Тривалий час не міг адаптуватися до тилового мирного життя, рвався назад у військо і тільки за пів року зміг повернутися до звичної роботи далекобійника. Але все одно просив рейси на схід України, ловив кожну можливість заїхати до «братів». Возив передачі, надсилав посилки, допомагав з ремонтом запчастин. Лягав і прокидався з думкою, як підтримати товаришів по службі. До останнього підтримував спілкування, переймався їхньою долею. Якщо в селі ремонтували машину для війська, то «Козак» неодмінно ішов на допомогу. Навіть коли виснажлива хвороба випробовувала на міцність. Після кількох курсів лікування й діагностик, наче грім серед ясного неба, 1 вересня 2024 року прозвучав страшний діагноз: аденокарцинома підшлункової залози. Наступного дня подружжя Мосійчуків уже було в Києві.
З вересня по грудень 2024 року Сергій пройшов 3 курси хіміотерапії. Пухлина зменшилася в розмірах, вирішили оперувати. Втручання не дало сподіваного результату. «Тримайтеся, на все Божа воля. Я зробив усе що міг. Якби зробив усе заплановане, ми б його втратили», – сказав поважний професор дружині Аллі. Запалення вразило інші органи. Попри всі проблеми Мосійчуки не впали духом. Сергій вірив, що стане на ноги. Повторював, якби прийшла перемога, то й, здається, відразу одужав би. Рік безперервного лікування, 13 курсів хіміотерапії. Здавалося, усе налагоджувалося, але у листопаді 2025 року чоловікові стало гірше. Висновок фахівців невтішний: метастази дійшли до легень. 27 грудня життєва нитка сповненого позитиву захисника обірвалася.
…Зібрав на сумну зустріч Сергій Мосійчук усіх близьких і далеких, віддати останню шану приїхали побратими й усі колеги-далекобійники з луцького «гаража». Схилило голови усе село, негодою лютувала природа. Тепер захисникові не сняться Бахмут і кулі, але частинка відданого серця, щира посмішка «Козака» роками зігріватиме усіх, хто його знав…
Іванна ВЕЛИЧКО, село Нуйно.
