Михайло Федчук із Погулянки «підіймає» із землі предмети минувшини та збирає колекцію старожитностей краю
24-річний юнак активно вивчає історичні карти та дані про населені пункти району, розшукує старовинні речі у місцях бойової слави, місця зниклих поселень, споруд, установ. У пошуках старожитностей за день інколи може подолати пішки полями й лісами понад 20 кілометрів. У його особистому музеї вже сотні монет, військова атрибутика, посуд, знаряддя праці та зброя різних епох. Були в арсеналі й потенційно небезпечні знахідки – міни та гранати минулих воєн.
Народився та виріс Михайло Федчук у Погулянці, тут і надалі проживає в батьківському домі. Каже, що нема милішого серцю місця, тому попри молодий вік втікати до міста чи урбанізованішого села не збирається. Уже понад два роки захоплюється вивченням відомостей про свій рідний край та пошуками пам’яток давнини. Здобувати вищу освіту археолога чи історика не бачить сенсу: час та кошти на це витрачаються, а заробіток для людей з такими професіями в Україні невисокий. Тож, одержавши фах маляра-штукатура у Камінь-Каширському ВПУ, їздить на сезонні роботи за кордон. Ази ж улюбленої справи опановує самостійно.
– За весь період навчання в школі й 5 відсотків не знав того, що вивчив сам за останній рік. Нове хобі заохотило досліджувати історію, насамперед міст і сіл Волині. Почав цікавитися даними, про які не розкажуть на уроках в закладах освіти. Багато чого колись почув від свого дідуся, який був інвалідом війни. На жаль, його вже немає в живих, чимало не встиг у нього розпитати, — розповідає юнак.
У Чехії виявив місця дислокації радянських військ
Якось зацікавився Михайло камрадством, побачивши документальний ролик про мисливців за реліквіями. Вирішив спробувати пошукати цікаві речі на довколишній території Погулянки й Великої Глуші, де зникло чимало хуторів, були колись палаци, релігійні споруди й поселення поляків.
Зі слів хлопця, початківці ходять із саморобними «самоклепами», які не здатні сигналізувати про дрібні предмети. З металошукачем треба вміти працювати: чим дорожчий пристрій, тим більше в ньому різних налаштувань, які дозволяють максимально розрізняти об’єкти в землі. Поки не розібрався в тонкощах користування, копав лише в себе в дворі порожні ями, інколи натрапляв на старі цвяхи чи пробки від пляшок.
Під час заробітків у Чехії придбав потужного модернізованого металошукача. Оскільки працював там в лісі, то й пристрій одразу випробував (хоча там така діяльність заборонена). «Улов» не забарився – знайшов патрони й ґудзики від одягу солдатів радянських військ. А «піднятого» поламаного штик-ножа 40-х років навіть відреставрував для себе.
Михайло Федчук проводить розкопки переважно поблизу свого села, інколи неподалік інших населених пунктів району. Буває, люди, помічаючи хлопця з лопатою та незрозумілим оснащенням, починають конфліктувати з ним. Але він не дивується цьому, бо й сам інколи посварився б з «колегами»:
«Найдалі, куди їздив, — до Озюрка, де колись було село Лютне. Але там застав сумну картину – все було вщент перекопано «чорними археологами», метрові котловани. Я, який також копає, був шокований, що таке можна понароблювати й залишити! І такі багаторічні кратери, порослі вже мохом, багато де бачив, хоча в цих місцях ніколи не зустрічав людей з металошукачами. Але знаю, що це сліди їхньої роботи. Навіть у сусідніх селах є шукачі реліквій».
На питання, чим Михайло відрізняється від решти «чорних археологів», пояснює: по-суті нічим, бо є неофіційним копачем, як і решта камрадів. Єдине, для таких, як він, існують табу на певні території – копати можна там, де дозволяє закон. Тобто керуються правилом не зазіхати на приватну власність, не оскверняти місця поховань, не порушувати ландшафт заказників й заповідників. Адже вони збирають старожитності переважно для колекції, а не наживи. Копають неглибоко та після себе прибирають.
– Я шукаю переважно монети чи дрібні речі, які були загублені людьми. З роками їх занесло нетовстим шаром грунту, на 20-30 см. Тому часто достатньо двічі-тричі лопатою махнути, аби дістати такий скарб. Ямки після себе обов’язково загортаю. Копаю там, де офіційні археологи навряд колись почнуть дослідження. А так є шанс підняти хоч якісь старожитності краю й дати їм шанс на друге життя, — зауважує шукач предметів минувшини.
Історія оживає разом із піднятими скарбами
Про деякі поселення, що зникли, розповідає Михайло, дізнається від старожилів, дещо знаходить, звіряючи старі та нові карти, буває, консультується з другом-істориком. Бо кожна із знахідок несе свою історичну правду. Наприклад, за неофіційними даними десь у Погулянці нібито колись був монастир. Але жодних підтверджень цьому він поки що не знайшов. Адже на згаданій території не натрапляв на релігійну атрибутику, окрім кількох католицьких іконок та хрестиків. Скоріше за все, вважає хлопець, вони з домівок поляків, які тут колись проживали. Окрім того, довкола рідного села викопував багато гільз, хоча ані жодні документи, ані люди не згадують про якісь бойові дії тут.
Серед знахідок юнака, окрім монет різної доби: столітня кована сокира з клеймами, полковий знак легкої артилерії Російської імперії у Першу світову війну (пряжка від ременя), ложки й виделки з позолотою та посрібленням царської доби, польські кокарди (орел, що кріпився до головного убору), мідні та латунні обручки, реманент, німецька ракетниця, елементи побуту тощо. Частину експонатів окислює, промазує маслом, аби не ржавіло. Були й небезпечні знахідки часів минулих воєн, через що доводилось викликати рятувальників, – граната Ф-1 та 4 німецькі шпринг-міни без запалів.
Золота не знаходив, а ось срібло траплялося
– У мене чогось надто дорогого нема. За одну звичайну старовинну монету можна виручити 20-30 грн. У полі недавно «підняв» дві срібні монети – польського і царського періоду. Найстаріша монета, яку знаходив, — баратос або солід 1659-1669 рр., а найцінніша – польська срібна монета «4 гроша» 1767 року (її орієнтовна вартість 1000 грн). З ціновою політикою ознайомився в каталогах на плеймаркеті, бо було цікаво, наскільки вартісні речі знаходжу. Ціна залежить від давності речі, матеріалу та стану збереження. Є такі предмети, що не продав би й за великі гроші. Золота ніколи не знаходив. Але на озерах, наприклад, на Білому, де відпочивають люди, чимало сучасних загублених прикрас. А житель Бірок знайшов у районі цієї водойми стародавнього меча, — інформує Михайло.
Офіційно продати реліквії, пояснює хлопець, можна на аукціоні «Віоліті». Там є експерти, які визначать що це за предмет, оцінять вартість. Але свої речі ніколи там не виставляв. Можливо, з часом організує з них історичний куточок чи передасть кудись у музей. Поки, вважає, назбирав замало експонатів.
Можна заробити, не продаючи реліквій
Раніше Михайло долав упродовж дня у пошуках скарбів понад 20 кілометрів. Тепер придбав мотоцикла, щоб швидше добиратися до призначеного пункту.
– Де колись було поселення можна зрозуміти й без карт: там завжди росте грушка та сливка. Місце розташування хат вирізняється погорбовими насипами, інколи видно навіть камені, на яких стояла піч. Ці місця переважно врослі хащами, до них важко добратись, довкола повно решток глини, — ділиться досвідом хлопець.
Шукаючи реліквії, він знаходив чимало загублених частин металу з плугів, знарядь праці, возів. Отак загалом назбирав металобрухту до двох тонн, котрий, звісно, продав, щоб не захаращував двір. Тому витрати на своє хобі загалом покриває. Дещо за потрійними цінами скуповують у нього токарі, бо давнє масивне залізо для них досить цінне.
Мріє самодіяльний «археолог» потрапити на КамрадФест у Києві, який щорічно проводиться впродовж двох днів. Туди з’їжджаються любителі цієї справи з усієї України. У 2021-му, наприклад, було понад 600 учасників. Для них проводять конкурси з пошуку «скарбу», де початківці набираються досвіду від колег зі стажем. Михайло сподівається зустріти там однодумців та вийти на новий рівень камраду. А наостанок додає: «Все знайти неможливо, навіть там, де вже все перерито. Полюючи за реліквіями, можна повернути втрачену історію».
Іванна Гайдучик,
село Погулянка.
