Зайшовши до продуктового магазину, нині можна придбати хліб на будь-який смак. Десятки різноманітних його сортів, із усілякими добавками, випікають щодня пекарні на догоду вибагливому покупцю. Пшеничний, житній, висівковий, з родзинками, курагою, насінням льону і гарбуза, на молоці, кефірі та… навіть каві – багата фантазія пекарів повсякчас створює щось нове. Але якщо вам пощастить спробувати домашнього хліба, що спрадавна печуть в селі Оленине, опісля вже не зможете відмовити собі у задоволенні посмакувати ним ще. Адже він пахне дитинством, житом, солодкою гіркотою осені, лісовим повітрям, чимось знайомим і дуже рідним.
В Оленине, або як вас майже одразу виправлять тутешні “Оленіно”, ароматний хлібний дух розноситься довкола чи не від кожної оселі, приємно лоскочучи ніс. Ще й тепер чимало сільських господинь, як і до того їхні мами, бабусі, продовжують звично пекти хліб у жарі печі. Бо, кажуть, свій буханець – ліпший магазинного. Жителька села Марія Босак, окрім того, що дотримується цієї традиції також, не забуває та береже секрет особливого “оленінського” способу випікання хлібин, який точно заслуговує називатися доволі незвичним. І ось чому.
Перш ніж готувати хліб, збирали та сушили листя дерев
Збирати листя дерев колись було відповідальною справою для тутешніх дітей. На той “промисел” малечу зазвичай відправляли батьки осінньої пори, коли осипалися клени і дуби. Потім листя нанизували на дерев’яний прутик або дріт і залишали сушитися. Здавалося б, навіщо це? А все те робили, щоб згодом, розповідає пані Марія, використовувати добре висушені листочки у процесі приготування хліба. Кленове або дубове листя, хоча годилося й інше, слугувало формою для буханців.
– Спечений на кленовому чи дубовому листі хліб ні з чим не порівняєш. Словами не описати, наскільки приємно його їсти. Лиш тільки дістаєш гарячі буханці з печі, той аромат так і вабить врізати окраєць, щоб покуштувати. Не можеш діждати, поки трохи схолоне. Найбільш смакує він до борщу з кислою капустою та сушеними грибами. Але годиться до всього. Такий же добрий, – описує Марія Дем’янівна власні враження від смакування ним.
Потому пригадує, що і мама Матрона завше пекла лише так, та й інші жінки в селі. Тоді інакшого рецепту не знали. Не мали форм, як тепер, тож замість них слугувало листя. Та від цього тільки вигравали. Листя додавало випічці пікантного аромату, смаку, прикрашало її.
— Сьогодні жоден хліб промислового виробництва не смакує мені так, як хліб, смак якого я пам’ятаю ще з дитинства, і котрий навчила мене готувати мати. Радо розкажу вам і разом читачам районки, як народжується наш, оленинський.
Насамперед треба налаштуватися на добрі думки, викинути з голови й душі все, що тривожить, тоді вже приступати до справи. Наче берешся за приготування великодньої паски. Хоча, коли поміркувати, то весь хліб – святиня, неважливо для буденного вжитку він спечений чи на празник. У думках промовити молитву та… почати сакральне дійство. Зготувати розчину, раніше її робили в діжі, зараз для цього використовують будь-який посуд, аби зручний і глибокий. Змішати разом борошно, воду, трішки дріжджів і залишити у теплому місці на кілька годин. Найкраще на ніч, щоб підкис. Потому наступного дня всипати достатню порцію борошна, дрібку солі, частку олії та замішати тісто. Поки пораємося, вже годиться, щоб у печі потріскували дрова, підійдуть березові, соснові. За час, що вони згорять, тісто якраз підійде. Далі вигрібають жар і на чисту черінь викладають рядами сформовані хлібини на листки із дерев. Аби тісто в процесі випікання не розлазилося, хлібину оперізують палінкою – “ремінцем” із тугішого тіста, — навчає жінка.
Сьогодні, як і колись, для приготування хліба вона використовує борошно власного помолу зі свого зерна. Борошенце, за словами співрозмовниці, отримують перемелюючи житнє зерно механічним млином, а здавна це робили кам’яними жорнами. Отож, аби скуштувати хліба, треба добре попрацювати.
— Батько вранці встане, намеле борошна , другого дня мати пече хліб. Так як дріжджів не було, де ж їх тоді було взяти, то, готуючи закваску чи по-іншому розчину, кидали в діжку черствий хліб. Хто мав сироватку від молока, то на сироватці розчиняли, щоб кислоти трошки додати. Замішували густе тісто. Хліб виходив трохи темніший, аніж з пшеничного борошна, і твердіший, довго не черствів. Тримали в холодному місці, а якщо залишався, то засушували на сухарі. У жодному разі не викидали і не скормлювали худобі, свиням, що нерідко є серед людей тепер. Бо хліб колись вважали святинею, відповідно до нього й ставилися. Пригадую зі своїх дитячих літ, впаде крихта на землю, то мати говорить: “Ану, підійми, і поцілуй”. Підніму, поцілую та кладу на стіл, або з’їдаю… Зараз рецепт спростився, менш марудно його готувати. Та одне не змінилося – той смак, – розказує господиня.
Марія Босак та її співочі “Дубровойки” (учасниці аматорського народного фольклорного колективу, який очолює) тим смаком причарували багатьох поважних гостей. Вподобали хліб з Оленине, приготований ними, і в Луцьку, і в Києві. Легше, мабуть, сказати, де про нього не знають, ніж навпаки. 2011 року хлібини на кленових та дубових листках викликали захопливі вигуки у відвідувачів тематичної виставки музею Івана Гончара.
Короваїв не знають, весілля святкують з хлібом
“Хліб – усьому голова” – для жителів села Оленине це не просто хороше прислів’я. Так воно тут повелося, що хліб супроводжує чи не всі важливі події в житті селян. Навіть до шлюбу оленинці йдуть з хлібиною під рукою. І на весіллі замість звичних короваїв у них також… хліб.
– Отакий звичай, а звідкіля він пішов, я вам і не поясню. Зроду віку короваїв на весілля не печемо. І моє весілля минуло без нього. І нікого це не дивує, сприймаємо за звичну річ. Нині дещо змінилися звички. Але колись, якщо молоді люди вирішили одружитися, спершу приходив хтось із старших від парубка до родини дівчини домовлятися про дату сватання (заручин). Називалося “йти на перепитини”. Із собою несли хлібину. Питали дівчину, чи піде заміж. Якщо так, то згодом влаштовували заручини, або “запойні”. Тоді вже батько та мати йшли. Родини пекли палінки, якими обмінювалися між собою, гості “запивали” майбутню наречену. Тільки після цього годилося влаштовувати весілля. На ньому батьки просто благословляли хлібом дітей. Як молоду до молодого забирали, то також хлібину давали під руку. Згодом, коли минав тиждень після святкування, тепер уже законна дружина пекла пироги з бобом (квасолею) і з ними вирушала на гостину до своїх батьків, вшановувала їх, – розкриває насамкінець ще одну, весільну традицію Марія Босак.
Олександр ПРИЙМАК,
село Оленине.
