Росія не припиняє здійснювати проти України агресію, далі роздуває горнило війни, якою сьогодні охоплений український схід, прагне запалити ним всю країну. В цій ситуації надіятися на те, що керівництву РФ вистачить глузду найближчим часом припинити розпочатий ним же збройний конфлікт, поки не приходиться. А, отже, маючи під боком такого вороже налаштованого сусіда, чим більше серед нас буде людей, котрі вміють ефективно захищати свою Батьківщину, тим краще, тим сильнішу відсіч ми будемо здатні дати окупанту. У цьому переконаний капелан Володимир Мицько. Отож армія залишається єдиною та найкращою школою, де можна надбати важливі військові знання і уміння. Однак, із прикрістю зауважує співрозмовник, йти служити до війська сьогодні виявляє бажання зовсім невеликий відсоток громадян. Велика кількість фізично придатних для військової служби українських юнаків, чоловіків вбачають за краще уникнути патріотичного обов’язку.
– Отче Володимире, чому ви, православний священник, вирішили озвучити питання, котре чекаєш насамперед почути від військового?
– До цього спонукає ряд обставин. Виконуючи служіння капелана, я неодноразово бачив війну власними очима, реальну, а не з екранів телеприймачів; розумію, перед якими викликами наразі опинилася моя рідна країна, де я живу, та, котру люблю; знаю, як неактивно молоді українці зголошуються поповнювати лави українського війська. Через це хочу закликати їх вчинити, як годиться справжньому, свідомому громадянину — піти до армії. І спробую пояснити, чому це так важливо. Насамперед тепер.
На жаль, нам дістався такий сусід, із яким воюємо вже не одне століття, котрий отруєний імперською манією величі. Останніми місяцями Російська федерація накопичує дуже великий військовий контингент поруч з нашими кордонами, багатотисячну армію, яка, коли отримає таку команду, рушить супроти нас. Відтак існує загроза. Чимало українців чекають, що якщо щось трапиться, Росія нападе, то Україну прийдуть боронити Європа, США чи хтось ще. Не раз чув від “диванних” захисників, зокрема, місцевих, камінь-каширців, які взагалі не володіють військовою наукою, мовляв, хай лише сюди полізуть москалі, ми станемо на захист держави. Але тільки одиниці, як показує практика, справді на те готові.
Ви погляньте, як мало юнаків призовного віку в Камінь-Каширському районі щоразу вирушає служити до війська, погоджується укладати контракт із Збройними силами. І причиною тієї боязні армії, вважаю, є те, що батьки, особливо матері, надміру опікуються своїми дітьми, у підсумку виховують з них людей, які не спроможні самі приймати дорослі рішення, котрі в умовах серйозної ситуації одразу ховаються за маминою спідницею. Нещодавно був свідком, як сорокарічний чоловік прийшов у військкомат, а його мати просто “виривала” з рук працівників, бо думала, ніби її дорослого сина кудись заберуть… Хіба це не дикість? Я як священник розумію материнський інстинкт: за рідну дитину мати готова піти у вогонь і воду. Але ж не так! Ось тому тут важко знайти воїна.
– Тоді як переконати молодих людей, що служба в армії – це не страшно, що вони потрібні країні. Як достукатися до свідомості батьків, аби вони не були перешкодою свідомому вибору їхніх синів?
– Кожен з батьків передусім має показувати молодому поколінню гідні приклади, виховувати в дітей національні почуття, вселяючи віру з донесенням розуміння важливості кожного свого сина чи дочки для держави. Хто думає, що від нього нічого не залежить, помиляється. Уявімо собі заступ і держак. Те і те – майже самодостатні речі, але окремо – це ще не лопата, нею не покопаєш землю. Потрібен цвях, аби їх з’єднати до купи. Здається, що таке цвях? Дрібниця! Та без нього ніяк. Отим цвяхом у державі є ми, її громадяни. Поки ми самі не навчимося себе захищати, допомагати нам ніхто не стане. Нам треба вчитися оборонятися, чинити спротив, опановувати військову справу. Бо інакше країну в українців просто заберуть, Росія знищить все рідне нам: мову, культуру, віру, перетворить на рабів. Тож закликаю юнаків, чоловіків, якщо стан здоров’я їхнього дозволяє, не боятися одягати військову форму, не ховатися від служби в армії. Цим ви проявите свій патріотизм, допоможете творенню української державності, збережете її. Тим ви виконаєте заповідь, дану нам Богом: “Шануй твого батька і матір твою…”. Адже коли ми називаємо Україну “батьківщиною”, тобто землею батьків, то це не просто якесь ефимерне поняття, красиве слівце. Під словом “батьківщина” громадянин, який є дійсно таким за духом, а не паспортом, патріот розуміє щось таке, що йому дороге, що любить, найбільше боїться втратити. Говорячи про батьківщину так ніжно, він проявляє ті ж почуття, що й до рідних матері та батька. Бо країна, де всі ми народилися, і є нам духовною матір’ю та батьком. Якщо батькам загрожує небезпека, ворог намагається завдати їм ран чи навіть убити, то хіба не кинуться люблячі діти їх рятувати? Невже хтось із них тієї страшної миті полишать рідних людей на призволяще, на загибель? Я сумніваюся, що так би вчинили справжні сини чи доньки! То чому багатьом дітям України є байдужою її доля? Невже не заслуговує вона вашої любові, не може розраховувати на ваш захист? Можливо, причина тому, що окремі не вважають Україну батьківщиною, а себе її нащадками. Бо насправді, хоч і народжені тут, та духовно – зайди, манкурти, пристосуванці, котрі тільки виживають за рахунок останньої, грішать супроти суспільної та християнської моралі. Якщо ви такі слабкі у малому, не здатні служити державі, народу, то як зможете послужити Богу? Невже матеріальні блага, безглузді розваги дорожчі за Україну, за можливість захистити своїх рідних, співгромадян, подарувати їм спокійне та мирне життя?
Олександр ПРИЙМАК.
