Житель села Черче Богдан Ліпич (на фото) завершив тривалу і захопливу подорож Балканським півостровом, яку розпочав наприкінці серпня. Здолавши велосипедом майже шість тисяч кілометрів за шістдесят п’ять днів, чоловік щасливо повернувся назад до родини та друзів.
Провівши фактично понад два місяці на колесах, він відвідав одинадцять країн, отримав вражаючу порцію позитиву, потоваришував із цікавими людьми, зазнав пригод, нерідко доволі шалених. Під час мандрівки Богдан встиг розвінчати містичну легенду про вампірів, відчув, як воно жилося в Радянському Союзі, захворів, ледве уникнув смерті, погодився стати донором крові, ночував у монастирі, йому навіть вдалося здійснити невеликий релігійний експеримент, результати якого викликали широкий суспільний інтерес. І це тільки мала частка фактів тієї інтригуючої історії, яку повідав журналістам “Полісся” місцевий екстремал. А вражень у нього стільки, що цілком вистачить для написання книги чи створення фільму. Можливо, колись вони і будуть. Нині ж давайте посмакуємо разом оповіддю нашого співрозмовника.
Незнайомці приймали, як рідного
Мандрівник не приховує: емоції ще й досі переповнюють його. Десятки годин відзнятих відеоматеріалів, гігабайти фото чекають, коли нарешті їх приведуть до ладу. У щоденнику назбиралися сотні записів, які також не завадить відсортувати та надійніше зберегти, аби при нагоді знову перечитувати, відновлювати в пам’яті все те хороше, яке трапилося з ним, згодом розповідати вечорами нащадкам. Для когось цього вистачить на ціле життя. Богдан же готовий будь- якої миті вкотре покинути рідне село, щоб вирушити у чергову пригоду. Йому вистачить хоробрості для того, переконує себе і нас любитель мандрів. Каже, що тепер почувається набагато загартованішим, досвідченішим, спраглим подолати наступні тисячі кілометрів, побачити нові красиві місця. Впродовж нещодавньої подорожі камінь-каширський велотурист побував у Молдові, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Північній Македонії, Албанії, Чорногорії, Сербії, Боснії та Герцеговині, Хорватії – загалом в одинадцяти країнах (на одну більше, ніж спершу планував). Кожна із них чимось здивувала його, залишила по собі спомини: приємні та не зовсім, чомусь навчила. На шляху Богданові траплялися різні люди, переважно щирі, привітні, готові допомогти. Випадкові знайомі приймали іноземця у своїх домівках, або готелях, як найдорожчого гостя, пригощали у кафе безкоштовними напоями та їжею, переймалися тим, чи має кошти, попереджали про небезпеку, були людяними з ним. Найбільше ту гостинність наш герой відчував від сповідників ісламу. Наприклад, подорожуючи мусульманськими Туреччиною і Албанією, чи не на кожному кроці помічав її прояви. Хоча мешканці інших країн виявляли доброзичливість також часто. У Молдові він став учасником великого домашнього застілля, а в Румунії власник готелю виділив чоловікові безкоштовно номер, аби той зміг переночувати. Схожі приклади були скрізь, де проїжджав.
– У Туреччині мав незначну проблему з колесом, пішов купити набір для поклейки шин, то в мене взяли пів ціни всього. Поки шукав потрібний веломагазин, два хлопці підказали мені дорогу, готові були підтримати коштами, якщо я їх не маю. Місцевий турок, коли запитав, де планую мешкати, і почув, що в наметі, хотів прихистити на ніч у будинку. На жаль, того разу не знайшли ключі. Якось зайшов до тутешнього магазину придбати їжі, напоїв – отримав це абсолютно безкоштовно. У кафе частенько незнайомці пригощали мене чаєм, десертами. Часом, помічаючи, що я немісцевий, підходили, давали гроші продавцеві, оплачували мої покупки. Намагався зрозуміти причину цієї доброти, такий феномен. І отримав відповідь від одного чоловіка: в них прийнято гостя зустрічати як ангела. Тому зробив для себе висновок, що в мусульманських країнах люди добріші, ніж у християнських. З радістю готові тебе прийняти, допомогти. При чому навіть коли ти цього не просиш, – ділиться власними спостереженнями Богдан Ліпич.
Може здатися, наче подорожувальник нічого не витрачав, але витрачатися йому все ж доводилося: на харчі, воду, теплий одяг, проживання у хостелах, покришку для колеса, котра стерлася дорогою. Хоча вартувала ця тривала мандрівка порівняно не так дорого – орієнтовно 45 тисяч гривень.
– Більша частина витрачених мною коштів – власні заощадження. На цей раз фінансова підтримка від українців, які слідкували за моєю поїздкою, виявилася значно нижчою, ніж коли мандрував до Парижу. Та грошей мені вистачало. Ні в кого не позичав. Досі можу багато чого собі дозволити. Найбільше грошей ішло на їжу та воду, суттєво витратився на придбання теплого одягу. Не розрахував, що осінньої пори в горах, а переважно мій маршрут пролягав саме через них, так зимно. Якось, проїжджаючи гірську місцевість у Північній Македонії, на узбіччі помічав сніг. А ще не зауважив, що для тривалих дощів мій намет не підходить, промокає. Через це мені доводилося багато разів зупинятися на ночівлю у хостелах, що знову ж — додаткові витрати. Вважаю, що міг би значно зекономити та обрав не зовсім вдалий час для подорожі, – розмірковує герой публікації.
Коли ми згадали про їжу, то доречно повідати читачам, чим харчувався Богдан, чи скуштував він національних страв тих країн, у яких побував. Щодо останнього розчаруємо. Ні, не скуштував. Їжу купував переважно в магазинах. Велоентузіаст обмежувався пошуком чогось знайомого, звичної йому їжі, подібної до традиційної для української кухні.
– Я — не прихильник якихось гастроекспериментів. Для мене найкраща кухня – українська, вона різноманітна, добре збалансована, лише її страви подобаються. Тому між салом і суші я виберу сало, варениками чи грецьким салатом – вареники. І не інакше. І щось близьке до того, що готують в Україні, я намагався знайти в тих країнах. Хоча це не завжди вдавалося. Коли скуштував румунський борщ, то подумав: «Що мені таке принесли!?» Якийсь він був кислий, незрозуміло який, українському не рівня, – впевнено наполягає він на перевагах найвідомішої страви своєї країни.
Погодимось із Богданом, адже й за межами України відомо, що справжній борщ є тільки один у світі – український. Решта – лише кращі чи гірші спроби наслідування нашої незрівнянної смакоти. І хай нас звинуватять в упередженості, але проти правди не попреш.
Та зовсім без експериментів не минулося. Перший ледве не закінчився трагічно для Богдана, другий – на кілька днів змусив його перервати поїздку.
– Проїжджаючи молдавське село, я вирішив розгорнути намет за населеним пунктом, просто на дорозі біля поля. Думав, що це гарне рішення. Заночую тут, нічого ж не трапиться. Як виявилося потім – аж ніяк. Серед ночі прокинувся від гулу транспорту, що наближається. За мить на мене в наметі тільки дивом не наїхали мотоциклом. Водій встиг зманеврувати. Виявилося, що він із товаришами запримітив вогні, вирішив, можливо, хтось краде дрова. У них були такі випадки. Взялися перевірити. І ось як вийшло. Одразу після тієї пригоди запропонували переночувати в себе. Я відмовився, бо елементарно ліньки було складати речі та намет. Але потім пожалкував, адже та ніч виявилася досить холодною. На ранок ще більше зрозумів наскільки проявив безпечність, оскільки квартирував ще й поруч в’язниці. Натомість у Болгарії захворів, так само через дурницю. Поки їхав дорогою — змокрів, відчував, що треба трохи охолодитися, — стрибнув у ставок. Як наслідок заробив сильний кашель, а потім і температура підвищилася. Змушений був зупинитися на два дні в хостелі, щоб підлікуватися, – розповідає Богдан про неприємність, що спіткала його.
Одужав чоловік завдяки перевіреним особисто народним засобам. Із раптовою недугою він боровся “вбивчим” коктейлем, до складу якого входили алкоголь, перець, гострі приправи, а ще медом, молоком, часником, фруктовим чаєм. Опісля краще беріг здоров’я: не купався у відкритих водоймах, навіть відмовився від ідеї помочити ноги в морі. Хоча ніколи ще цього не робив, а море побачив вперше у житті, завітавши до Болгарії.
– Болгарія здалася мені сірою, дуже брудною країною, ментально десь радянською. Тут масовий розгул проституції. Біля людних туристичних місць постійно чатують панянки легкої поведінки. Румунія, хоч колись теж знаходилася під впливом СРСР, її економічний, культурний поступ значно кращий. Це одна із тих країн, які мені в туристичному плані запам’яталися найбільше. Своїми красивими краєвидами, ошатними містами, замками, горами. Відразу спростую відомий міф про Румунію. Містики і реальних вампірів я там не знайшов, – посміхається. – А от гарних вражень, навпаки, відшукав чимало. Ця країна здивувала теплою атмосферою, яка панувала довкола, легкістю, радістю із якою люди дивляться на життя. Усі веселяться, гуляють, усміхнені. І зовсім протилежна їй сусідня Молдова, із якої я починав подорож Балканами, точніше Придністров’я – невизнана ніким, окрім таких же ізгоїв, республіка. Там я затримався на кілька годин. Але цього мені вистачило досить, аби пережити культурний, ментальний шок від повернення до Радянського Союзу. Побачив огидний совок. Той, від якого настільки щиро втікали українці. Молився, щоб швидше звідти виїхати. Це ракова пухлина для Молдови, тому що невизначеність ситуації з Придністров’ям спиняє євроінтеграцію всієї країни. Спілкуючись із звичайними молдаванами, почув багато доказів своєї правоти. Там немає відчуття свободи, гостро помітний російський вплив. Вони ніби незалежні, але скрізь лунає російська мова, брали участь у нещодавніх виборах до Держдуми РФ, пріоритет надають росіянам, або вихідцям із Росії. Російсько-радянська ідеологія дуже помітна: пам’ятники Леніну, іншим радянських діячам повсюдно. У них є ностальгія за Радянським Союзом. Особливо в старших людей. Навіть серед тих, котрі мене запрошували в гості, я це відчув. Молдавани ще досі підіймають чарку за Сталіна, ностальгують за примарною радянською стабільністю, ковбасою по 2,20, – мовить Богдан із сумом, не бажаючи подібної долі для частини рідної України – окупованого Донбасу, котрий за підтримки Росії перетворився на вітчизняний аналог цієї “республіки” із фейковими паспортами і такою ж валютою та без майбутнього.
Тим часом Албанія подивувала відчайдуха незвичною любов’ю до кукурудзи. Цієї культури албанці вирощують багато. Богданова подорож припала якраз на збір урожаю. Минаючи албанські села, він спостерігав, як працьовиті селяни в’яжуть кукурудзяні снопи, частуються запеченими качанчиками, що ввібрали в себе жар вогню і його гарячий, червоно-золотавий колір. Він далі продовжував милуватися горами, котрі не припиняли випробовувати Богдана на міцність: затяжні багатокілометрові підйоми, змінювалися тривалими спусками, погода — теплом, холодом чи дощем. Як зізнається, непросто було витримати все, та зміг — напевне, через те, що постійно відчував підтримку рідних, їхні молитви, втручання та опіку вищих сил. Не втрачав можливості зайти до монастиря чи мечеті. У мандрівці приділяв увагу релігії, точніше пошукам себе, завітав до понад двадцяти монастирів, побував у святому для православних християн місці – на горі Афон. Жартує, що із веломандрівника став паломником.
– Здається, наді мною завжди якісь ангели. Коли розповідаю знайомим, яких пригод пережив, у яких ситуаціях побував, вони так і говорять. Немає чого гнівити Бога. Мандрівка пройшла більш ніж успішно. Я планував відвідати десять країн, а вийшло одинадцять. Зважаючи на тривалість поїздки, могло трапитися будь-що, а минулося добре. Велосипед витримав усі 5872 кілометри. Від сили я ремонтував свій байк один раз. Замінював стерту від тривалої їзди покришку. Трохи колесо почало хитатися, то мені його підтягнули. Гальма потребують заміни. І шпиця вилетіла. А так більше жодних поломок. На диво ланцюг також залишився цілим. Чи жалкую, що зважився на цю авантюру? Зовсім ні! Вийшло, насправді, класно! Навпаки, раджу іншим наслідувати мій приклад, не боятися та йти назустріч мріям, досягати їх, — підсумував Богдан Ліпич.
Олександр ПРИЙМАК,
фото з особистого архіву Богдана ЛІПИЧА.
DCIM100GOPROGOPR0438.JPG
