Своїм моральним принципам колишній міліціонер і мешканець Каменя-Каширського Григорій Тетянчук (на фото) не зраджував, працюючи у системі органів внутрішніх справ, непохитно дотримується їх і після того, як зняв мундир та вийшов у відставку. Навіть переступивши вісімдесяту сходинку віку, продовжує служити людям та місту, котре для нього, вінниччанина, давно стало домом, старається зробити його кращим, гарнішим, безпечнішим. Молодий душею пенсіонер й далі трудиться на благо громади, залишаючись не за літами активним, рухливим, ініціативним.
Григорія Йосиповича часто можна зустріти у міському парку, заклопотаного справою, що давно вважає улюбленою. Багато вільного часу він присвячує озелененню цього місця загального відпочинку камінь-каширців і догляду за деревцями, висадженими тут ним із турботою та любов’ю. Неодноразово чоловік ставав учасником екологічних акцій. Не цурається брати до рук лопату та на волонтерських засадах допомагає Каменю розквітати. Адже знає, що робить це не для похвали, нагород, якоїсь фінансової вигоди, а з думкою про наступні покоління, для користі містян, щоб їм вільніше дихалося. Мине час і за ті діла пана Григорія пам’ятатимуть, приходитимуть сюди його діти, онуки, милуватимуться каштанами, котрі колись на їхню честь висадила рідна людина, хороший батько, дідусь.
Саме біля них журналісти районки і вирішили сфотографувати героя нашої публікації, а ще давнього друга і дописувача “Полісся” напередодні його вісімдесятирічного ювілею. Тут, у затишку парку, пригадали разом окремі цікаві факти із життя чоловіка, щиро потішилися тому, як він з ніжністю обіймав поки ще невеличкого, вбраного в жовто-гаряче листя красеня-каштана – одного із кількох, що нині зростають на парковій галявині та символізують, нагадаємо знову, родину Григорія Тетянчука.
– Кожному із них я дав імена, – вказуючи на дерева, мовить чоловік. – Найбільшого звуть Сергій, далі Тетяна, потому Наталія, затим Сашко, насамкінець Анна. Цьогоріч “Сергій” та “Тетяна” не лише вкрилися цвітом, а принесли урожай каштанів. Прагнутиму дожити до того часу, коли вони підростуть і заквітнуть усі. То моє велике бажання. Про себе можу сказати, що завше був таким, непосидючим. Пригадую, як тільки закінчив школу — вирішив податися до Казахстану “підіймати” цілину. Разом зі мною зібралося ще десятеро таких же хлопців – зірвиголов і от 1959 року ми туди поїхали. Поселили нас у звичайних вагончиках, згодом направили помічниками до комбайнера, провели короткий інструктаж, показали, як управляти технікою. І робота закипіла.
Однак довго витримати непрості умови проживання та виснажливу працю на безкрайніх казахських степах зумів лише Григорій Йосипович. Решта товаришів, отримавши перший аванс, повернулася додому. Однак там він не почувався самотнім. З’явилися нові друзі, знайомі, потоваришував із родиною, яка до того мешкала в Україні, зріднився з ними. Згодом була трьохрічна служба у війську. Випало побачити співрозмовнику міста і села Туркменії, Узбекистану. Полишив армію досвідченим водієм у званні молодшого лейтенанта.
Повернувшись на Вінниччину, незабаром звідтіля наш ювіляр потрапив до Каменя-Каширського, де проживав та працював його брат. Якось так вийшло, що залишився і сам мешкати у цьому місті, пов’язав долю із автомобілями. Зосібна, обіймав посаду начальника автоколони. Та насамперед чимало поколінь автомобілістів і просто жителів Каменя знають Тетянчука, як міліціонера, в минулому керівника районної ДАІ, який понад 25 років стояв на варті правопорядку, чесну людину, професіонала.
– У міліцію я прийшов новачком, погано відаючи про те, які обов’язки маю виконувати. Прослуживши всього півтора роки, зовсім того не очікуючи, отримую підвищення по службі. Ввіряють мені керувати в Камінь-Каширському районі державтоінспекцією. А я ще тоді й особливого досвіду не надбав. Довелося всього швидко навчатися, втягуватися, труднощів не бракувало. Та якось впорався. Надалі, коли освоївся, вже почував себе впевненіше, розумів, як правильно відреагувати на ту чи іншу ситуацію, захистити законність, правопорядок. Тоді дорожній інспекції роботи не бракувало, ми, її працівники, мали завдань не менше, ніж як і тепер співробітники патрульної служби поліції. Звичайно, вони дещо відрізнялися. Але не скажу, що нам було простіше. Траплялися і ті ж аварії на дорогах, порушення швидкісного режиму, тощо. При тому патрулювання інспектори здійснювали переважно на мотоциклах. А ви самі розумієте, наскільки на такій техніці це складно робити взимку чи якщо на вулиці періщить рясний дощ. Окрім того проводили навчальні збори водіїв, інструктажі, бесіди з дітками у школах, привчали громадян культурі водіння. До наших посадових обов’язків входило здійснення також техоглядів транспортних засобів. Стежили й за станом доріг, тротуарів. Якщо працівник міліції, скажімо, зауважував на дорозі глибочезну яму, котру ніхто не думає ремонтувати, то міг написати приписи на відповідального. До речі, подібна норма збереглася і нині, – розповідає про особливості роботи радянських міліціонерів, інспекторів державної автоінспекції, серед іншого і свою власну, людина, яка не одне десятиліття гідно носила форму правоохоронця.
За словами Григорія Тетянчука, він ніколи не сумнівався – тим, що робить, служить суспільству. Постійно відчував ту велику повагу, із якою люди ставилися до працівників правоохоронних органів. На переконання ветерана цієї структури з охорони правопорядку, тоді міліціонерів шанували.
– Була повага до тих, хто носить міліцейський мундир. І ми, міліціонери, завше пам’ятали, що працюємо для людей, заради захисту їхніх прав, а не є тільки винятково каральним органом держави. Так, у своїй роботі ми намагалися попередити скоєння громадянами різного роду порушень закону, застосовували покарання. Однак при тому керувалися здоровим глуздом, людяністю. Намагалися насамперед допомогти, підказати людині. Якщо траплялися дрібні порушення, котрі не становили суспільної шкоди, не були спрямовані проти чийогось життя чи здоров’я, то й закривали на те очі, – додає наостанок.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
