«Я готувався до війни, коли ще самої війни не було. Позичив гроші і придбав собі форму й черевики, постійно слідкував за новинами. Хотів на Майдан їхати, коли розстріли розпочалися, але не встиг – складав екзамен на водійські права. Потім на сході почали стягувати російські війська, і на початку березня я пішов до Камінь-Каширського військкомату записуватися у добровольці. Сказали збирати документи. Довелося пройти не один кабінет. Натомість в обласному військкоматі порадили чекати. За тиждень мене уже викликали з речами», – так розпочиналася історія захисту суверенності держави для тоді ще 24-річного Анатолія Суща (на фото), жителя Карпилівки. Він був одним із перших, хто свідомо став у лави ЗСУ, пізнав ціну незалежності і готовий був покласти на її олтар життя. За його плечима – служба розвідником у 51-ій, а потім і 24-ій бригадах, визволення кількох сіл, штурм стратегічної Савур-Могили, нелегке поранення і смілива аудієнція з президентом Петром Порошенком. Кавалер ордена «За мужність» Анатолій Сущ колись опише все це у книзі «Моя правда», а сьогодні – ділиться своєю історією із читачами газети «Полісся».
Уже на початку травня 2014-го Анатолій, як розвідник батальйонно-тактичної групи «Колос» 51-ої ОМБр, отримав своє перше бойове завдання. «На живця». Мали відволікати увагу противника від переміщення основних сил армії. Тоді ще самі не знали що й для чого, і тим більше не уявляли масштабів майбутніх боїв. А потім були Волноваха, Мар’їнка, Піски, Красногорівка, Петрівське, Сніжне, Савур-Могила…
Коли більшість бійців бригади після горезвісних подій під Волновахою виїхала у Миколаїв, наш краянин був одним із небагатьох, хто відмовився покидати зону бойових дій і вірно продовжував нести службу на Донбасі. Так із 4,5 тисячі лишилося усього 380 осіб, а з розвідувальної роти – 25 з 109. Відтоді ці бійці стали дещо незрозумілою штатною одиницею, навіть кухаря не мали – усе самі.
– Відомо, що 51-ша ОМБр отримала не найкращу репутацію, а коли її розформовували, вилилося багато бруду. Так, в ній було чимало проблем. І ставало соромно, бо фактично ти – її частина. Але насправді там було 380 осіб, які були зовсім іншими. Достойні люди і досягнення, про які не говорять. Найкращі, віддані. Їхні бойові історії замовчують, а в кулуарах прозвали «300 спартанцями». Ті ж, хто поїхав, були для нас зрадниками. Розкажу колись про все у книжці «Моя правда», над якою працюю. Вона не сподобається багатьом, бо правда тепер нікому не потрібна. Але це було, – не без болю, але з твердістю в голосі розповідає мій співрозмовник. Свою участь в АТО він розділив на наступальну війну і оборону, яка триває й досі. Каже, наступ – це завжди складніше, бо ти йдеш у невідомість і навіть не уявляєш, що тебе чекає в новій секунді. Тож за час служби траплялися різні ситуації, але найважчими для нашого героя виявилися кінець липня-початок серпня 2014 року. Тоді не раз ловив себе на думці, що народився щасливчиком. Як кажуть, у сорочці.
Анатолій у складі групи «Ворон» від «Колоса» допомагав 93-ій ОМБр звільняти Піски. Коли всі завдання були виконані, поїхали відбивати захоплений блокпост біля Красногорівки, опісля отримали наказ допомогти визволити 72-гу бригаду з оточення біля кордону. Оскільки їхали начебто на 3 дні, то й багато речей із собою не брали. У результаті, навіть теплішого одягу не мали – грілися на двигуні бойової машини. Те ж було з їжею і водою. Про той рейд мало говорять, але з 26 липня саме «Колос» здійснював розвідку боєм. Співпрацювали із групою «Піранья» 74-го розвідувального батальйону, молоденькими хлопцями по 19 років (пізніше Анатолій дізнався, що вони потрапили в полон). Мали брати Петрівське штурмом, однак неприємність слідувала за неприємністю. На під’їзді до села потрапили під обстріл своїх – очевидно, секрет-розвідники сприйняли їх за переодягнених бойовиків і зробили постріл, який передував черзі з 450 кулеметних пострілів. На щастя, обійшлося без жертв. Однак уже в населеному пункті їх «накрили» ворожі гради. Підбита на єдиному мосту техніка замкнула коло пастки. Зрозумівши, що ніхто не зважатиме на село і всіх спалять – вирішили виходити напролом. Анатолій досі бачить ту картину: палаючі безкраї пшеничні поля, дим, морок. Наче в пеклі. А ще – блокпости сепаратистів, заміновані шляхи з обваленими лініями електропередач, безкінечні обстріли ворожої артилерії і… соняхи – чи не єдиний шанс на порятунок.
«У нас виникла стрілкова дуель»
Пізніше вирішили підніматися на Савур-Могилу – стратегічно важливий об’єкт. Ворог обстрілював з двох напрямів: зі Сніжного і з території Росії. Оскільки не розгорнулися в бойовий порядок, тієї ж ночі змушені були спуститися з кургану. Багато бійців були пригнічені, а маршрути груп переплуталися через відсутність чіткого планування операцій – президенту поспіхом доповіли, що всі околиці кордону підконтрольні Україні. Поранених і вбитих вивозили двома «Уралами» крізь обстріли і засади, але операція тривала далі.
– Ми ходили в розвідку до Сніжного «по-тихому». Були максимально обережні, навіть в туалет ходили лежачи. Ховалися як могли: за камінням, у воді, в пшениці, у лісопосадці, в трояндових кущах. Страшно було вмерти не від кулі, а від укусу гадюки. Але найважче було повертатися, коли прямуєш до своїх і чуєш як перезаряджається зброя, бо в будь-який момент тут очікують ворога. Якби втримали той район – не було б Іловайська й інших точок. А все тому, що доки йшли бої, в нашої армії не було жодного резервного підрозділу. Ті, що мали подавати приклад, ховалися від призову, а місцеве населення без жалю й сумніву здавало наші позиції, попри те, що щоразу піддавалося обстрілам. Сильніший може легко нападати на слабкого і цим скористалися. У затяжній війні винні всі ми, – роздумує атовець і повертається до нового штурму Савур-Могили. В групу брали охочих, однак у тому, що в бій піде Анатолій, ніхто не сумнівався – він з товаришами всюди був першим. Неодружений, тож не мав страху. І хоч усвідомлювали, що чіткий план відсутній, дати задню не могли – були орієнтиром для інших. Знали й те, що підйом на курган може виявитися шляхом в один кінець. Хотіли тільки, аби в разі чого відразу вбило – щоб не мучити ані себе, ані рідних. Ще не пішли в бій, а вже прибули медики з носилками і вертольоти, очікуючи на тіла…
Сутичка тривала кілька годин. Свого супротивника Анатолій бачив зблизька – перестрілювалися тет-а-тет з РПГ. Наш боєць уже був на ворожих позиціях, але вхід у бункер не вдалося знайти. Все було як у кіно: збирали тіла під наростаючими обстрілами. Уже відходили, коли стався вибух – на секунду чоловік навіть подумав, що його вбили. Але з біллю прийшло якесь полегшення. Ті почуття молодик досі не може розібрати, які і забути тепло чужої крові і вагу зранених тіл на собі…
Ногу хотіли «залатати» шкірою з боку
Схоже, вищі сили знову допомогли. Під впливом уколів Анатолій Сущ, як ні в чому не бувало, ходив із шматком металу в нозі і допомагав завантажувати потерпілих. Ще й вперто відмовлявся від госпіталізації. Але таки поїхав, хоча зброї не віддав – наче відчував, що згодиться: медичну службу обстрілювали по всьому шляху. Підбили й один з повітряних бортів, багато бійців померло в дорозі до польового госпіталю і міських лікарень. «Царапинка», як переконував усіх наш герой, могла виявитися для нього фатальною: це була глибока рвана рана поблизу головної артерії. Кілька міліметрів вбік – зійшов би кров’ю.
Анатолієву ногу двічі зашивали – і двічі шви розходилися. На третій раз лікар вирішив «залатати» рану шкірою… вирізаною з боку. Навіть надріз зробив, але його вчасно зупинив керівник госпіталю. Тоді вже самостійно зашив ногу у зігнутому стані, натягнувши сухожилля й шкіру. Довгий час чоловік лежав, не випростуючи кінцівки. Це були надзвичайно довгі 7 тижнів мук і півтора місяці реабілітації. Тепер чоловікові заборонені значні фізичні навантаження. Дається взнаки і частий дзвін у голові. Про гнітючі сни годі й говорити…
«Нам треба такі, як Анатолій Васильович», – сказав президент
Поверненню на службу після поранення передувала аудієнція із президентом Петром Порошенком. На початку зустрічі головнокомандувач закликав усіх чесно розповісти про перебіг подій за час несення служби в зоні АТО. Солдат Анатолій Сущ не злякався спростувати неправду про свою бригаду і захистити честь гідних поваги бійців. «Солдат? Я думаю, вам пора бути сержантом. Нам треба такі, як Анатолій Васильович», – сказав опісля Петро Порошенко, потиснувши руку молодому карпилівчанину. Щоправда вище звання йому так і не присвоїли – не перебуває на сержантській посаді.
– Я ніколи не гнався за почестями і не збираюся цього робити. Для мене найбільшу вагу має захист держави, адже це фактично остання війна за нашу незалежність. Якби я тоді не пішов у бій – втратив би повагу до себе, зрадив би свою сутність. Тому коли комплектували нову бригаду – поїхав, адже знав, що маю робити. Хотів подвигу, гідного багатої історії України, і ні про що не жалію. Хіба що про те, що не варто було відступати з гори, – підсумовує «свою» наступальну війну краянин. З приєднанням до складу 24-ї бригади для нього почався етап оборонного протистояння. Ніс службу на Луганському напрямі. Трьохізбенка, Золоте… Тут теж були гради й міномети, розвідка, але запам’ятався той час найперше незвичайним холодом і дошкульними вітрами. Коли навіть 4 пари штанів не рятує.
***
…Тепер в Анатолія Суща нові статуси. Він – щасливий чоловік і батько славного «козака» Захара, оператор військового обліку у Камінь-Каширському РТЦК та СП. Не змінилася в його житті хіба що небайдужість до рідної землі. Чоловік вірить, що це покоління може бути кращим, якщо його навчити патріотизму, особистої відповідальності. В ідеалі – гідним прикладом. Нині захисник як ніколи усвідомлює, якою складною була робота комісаріатів з населенням у 2014-му, адже вмотивовано в ЗСУ ішли одиниці. Та найболючіше ветерану, що навіть через 7 років від початку війни заходи призову й далі викликають в суспільстві неадекватну реакцію на кшталт «для чого це потрібно». І кожен шукає скалки в чужому оці. Тим часом у спогадах бійця надовго оживатимуть палаючі лани, спалені ворогом хати і навіть села, збиті автомобілі і баба Шура з-під кордону, яка не раз у скрутний час готувала нашим хлопцям обіди і гірко карталася, що її син бойовик ДНР, хоча змінити нічого не могла. Інші ж просто не хочуть…
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Карпилівка.
Фото з альбому
Анатолія Суща.
