Маневиччанка Наталія Котик (на фото) найбільше в житті цінує правду та гостро ненавидить брехню. Сьогодні вона займається тим, що відшукує і розказує світу дійсні, не викривлені, факти, які десятиліттями старанно намагалася приховати радянська влада; наполегливо розвінчує міфи комуністичної епохи, котрими колись методично забивали голови мільйонів людей; повертає із забуття імена героїв-борців за незалежність України, тавровані та заплямовані злочинним комуно-більшовицьким режимом.
Провадити цю клопітку, а подекуди титанічну роботу історикиню спонукає внутрішня жага до справедливості, бажання показати сучасникам минуле таким, яким воно було насправді.
Аби докопатися до істини, пані Наталія не раз вивчала документи в архівних установах, мандрувала українськими містами, селами, збирала спогади очевидців, навіть здійснила поїздку в далекий Сибір – край, де знайшли вічний спочинок чимало патріотів. Її старання увінчалися ґрунтовною науковою працею, публікаціями в пресі, доповідями на конференціях. Але найперше радіє Наталія Володимирівна тому, що правдиву інформацію дізнається молодь – вихованці Маневицького професійного ліцею, викладачкою якого є.
Краще знати гірку правду, аніж вічно бути одурманеним солодкою брехнею
Народжена в Радянському Союзі – країні, що будувала свою ідеологію на засадах брехні, Наталі Котик пішла протилежним цьому шляхом. Бо на прикладі своєї родини знає, чому так правильно. Її близькі потрапили у лещата репресивної каральної системи, постраждали, а дехто з них і помер тільки за те, що був чесним трударем, мозолями заробляв собі хліб. Система таких називала “ворогами народу”, “куркулями”. Ненавидіти їх навчали вчителі. Тим часом дівчина-школярка Наталка вдома від знайомих чула зовсім інше. У тих тишком розказаних історіях мовилося про звірства червоних катів, знищення поборників українства, віри, традицій предків.
– Історія, котрої мене навчали в школі, дуже відрізняється від тієї, яку я знаю нині, не сфальсифіковану, не радянську, не чужу для моєї душі. За Союзу нас постійно обдурювали, паплюжили все, що хоч якось стосувалося національної свідомості, самоідентичності, оббріхували пам’ять український героїв. Ми нічого не знали про справжніх захисників України. Точніше, відали про це одиниці, натомість загал привчали вважати, що воїни УПА, прихильники інших патріотичних сил – зовсім не звитяжці, а криваві злочинці, “буржуазні націоналісти”. І багато хто щиро “клював” на ту приманку. Тільки не члени сімей репресованих. Я походила із такої, тому чула дещо іншу правду. Рідних нам людей вислали до Сибіру через те, що радянська влада вважала їх “куркулями”: мали 6 гектарів землі, власну господарку, сіялку, молотарку, будинок “під залізною” бляхою. Прирекли на муки, бо нажили стільки добра працюючи тяжко гуртом зранку до смерканку. Шість душ померли на чужині, зосібна, малі діти. Двоюрідному батьковому братові пощастило повернувся назад, але залишився він ні з чим, все належне йому майно ще раніше конфіскували.
Мій вступ до університету припав на роки відбудови нашої незалежної України. Вже здобуваючи освіту в Волинському Національному університеті на факультеті “Джерельна справа та архівознавство”, змогла глибше вивчити тему репресій, познайомитися з унікальними, недоступними раніше документами, переконатися в якому великому обмані ми жили, – ділиться особистим Наталія Котик.
– Заради ліквідації частини “білих плям” ви, Наталіє Володимирівно, навіть здійснили подорож до Сибіру. Які відомості вам вдалося дізнатися?
– У Сибіру зустрілася з уродженцями України, репресованими сім’ями. Представники цих родин розповіли, що хоча далеко від України, однак продовжують берегти українські традиції: звершують весілля в українському стилі, пам’ятають і готують національні страви, вишивають хрестиком, записують диски з українськими піснями. Також відвідала місця меморіальних комплексів, архів міста Маріїнська. Зібрані дані лягли в основу науково–пошукової роботи “Реабілітовані історією. Шлях на білі ведмеді – дорога болю та страждань”. Зараз працюю над темою “УПА – ядро нації”. Вивчаю долю діячів рідного краю. Нерідко траплялося чути погрози, адже і нині між українцями, окремими сім’ями існують розбіжності поглядів. Радянська влада, а згодом російська, добре постаралася, щоб нас роз’єднати, поділити Україну на “ватників” і “патріотів”. На жаль, серед українців все ще немає єдності, існує заздрість, “моя хата скраю, я нічого не знаю”. Багато хто думає, наче лихо, яке торкнулося бранців червоних катівень, зараз не може повторитися, мине їх, не той час. Може, ще як може. Якщо ми перестанемо боротися.
Завдання істориків — очистити голови людей від неправди
– Як очистити свідомість українців від облуди і хто цим повинен займатися?
– Щоб змінити свідомість людей, слід спочатку побороти психологію меншовартості, аби всі нарешті дізналися, якого ми мудрого, відважного роду. Коли почнемо жити за принципом “один за всіх і всі – за одного”, будемо діяти в одному напрямку в розбудові нашої країни, тоді буде все гаразд у нашому домі. Наразі в середині країни продовжує діяти п’ята колона зрадників, які займають позицію проросійську. Про таких я завжди казатиму словами Степана Бандери: “Не так страшні московські воші, як українські гниди”. Ми, самі ж українці, в деяких випадках допомагаємо своїм ворогам своєю байдужістю: дивимося розважальні російські передачі під час війни, жваво торгуємо з окупантом. Люди поводять себе так, ніби у нас війни немає в країні. Таке ставлення громадян сіє зневіру у перемогу. Наш ворог підлий і підступний, хитрою тактикою відбирає, продовжує окуповувати наші землі. Так було завжди. Шкода, що частина українського народу того не розуміє… Свідомість людей можна змінювати щодня. Для того є історики, ідейні натхненники, пропагандисти всього рідного, українського. Я маю на увазі щирих поборників національного. Так як трапляється зовсім навпаки. Серед моїх колег-істориків достатнього таких, хто продовжує дивувати своєю любов’ю до Леніна, Сталіна, не позбувся совкового мислення. Пам’ятаю випадок, під час проходження курсів підвищення кваліфікації з історії ректор університету, де відбувалося навчання, презентував книгу про загиблих воїнів – волинян на Сході України. Ми, історики, стали розглядати зміст. Один колега (з етичних міркувань не називаю прізвище) вимовив: “А нащо на тих трупів дивитися?” Мене наче струмом ударило після почутих слів. Цьому викладачу просто пощастило, що в той момент пішли на каву викладачі історії, які були учасниками боїв, оборони Донецького аеропорту, який тривав трошки більше 242 днів. І такі запроданці – педагоги, впевнена нічого путнього молодь не навчать. На щастя, їх меншість. Набагато більше тих, хто плекає у підростаючого покоління любов до Батьківщини. Схиляю голову перед тими молодими людьми, котрі тримали оборону на Майдані та зараз щитом стоять на Сході нашої України. Шаную світлу пам’ять героїв-захисників, які віддали життя в боях за Іловайськ, Дебальцеве, курган Савур Могила, інші “гарячі” точки, нашого мужнього маневиччанина Андрія Снітка. Жертовність багатьох життів дуже велика! Ми українці, глибоко в душі розуміємо, що відбувається, але як зупинити агресора – мало хто думає. А допоки ми байдужі до цих подій – ми збільшуємо сумну статистику цієї жертовності.
Повсякчас доводиться чути від земляків: “Треба втікати з цієї країни!” Але знаю одне: де народився – там і пригодився! Ми самі купці олігархів дозволяємо в своїй державі керувати, робити неправомірні, непродумані реформи, продовжуємо вірити в “доброго дядю, веселого президента”, який зробить нас щасливими.
Незалежна Україна по–справжньому (не та, що просто незалежна на папері) звершиться тоді, коли при владі стане українець, який буде любити до кожної клітини свого тіла людей, а не гроші, коли саме поняття “Людина” буде найвищою сутністю, а не знову ж таки гроші і прагнення до наживи. Багато хто з тих, хто обіймає керівні посади, забув, якою ціною далася перемога революції Гідності, скільки тисяч лягло на фронтах війни, яку принесла на українську землю Росія. Хотілося би нагадати їм, що слід жити і діяти по–совісті, на благо нашої України. Не таку Україну вони хотіли би бачити, не за таку віддали життя!!!
– Ваша особиста боротьба за Україну відбувається через навчання молоді патріотизму і відкриття їм історичної правди. Наскільки важка ця справа та чи не шкодуєте, що стали педагогом, дослідницею?
– Я на раз думаю над питанням: чому саме я обрала історію, чому на шляху мені зустрілися саме ті люди, які знають чи знали правду історії? Мені судилося навчати молоде покоління істини, вчити підлітків бути ЛЮДЬМИ… Я пишаюся тим, що виконую місію поборника за історичну правду, за гідне життя кожного юнака чи юнки, без перебільшення.
Олександр ПРИЙМАК.
