Списаний автографами бійців 24-ої окремої механізоованої бригади стяг Камінь-Каширського району в редакцію «Полісся» принесли демобілізований боєць цього підрозділу ЗСУ, уродженець села Карпилівка Олександр Дмитрук (на фото) та жителька Каменя-Каширського Ганна Чурак (на фото крайня зліва), яка у свій час через волонтерів передала цей прапор на Донбас. Після зустрічі воїна з журналістами у редакції полотнище передали в районний краєзнавчий музей, де він доповнить виставку експонатів, присвячену подіям російсько-української війни на Сході України.
Про Ганну Яківну Чурак ми вже розповідали своїм читачам у публікації «Син воює на фронті, а мати – в тилу» (“Полісся” від 26 вересня 2015 року). В лютому 2015 року жінка провела на передову свого сина Андрія і, не чекаючи підтримки від держави, одразу ж взялася різними способами підтримувати свою кровинку та його бойових побратимів. Дуже швидко Ганна Яківна вивчила такі невідомі в мирні часи терміни, як коліматорний приціл, тактичні окуляри, тепловізор, швидко опанувала назви дорогих медичних препаратів, конче потрібних там, на війні. Словом, стала янголом-охоронцем і надійним тилом для свого Андрія та його фронтових друзів. І не лише для них…
Олександра Дмитрука з Карпилівки, як розповіла нам Ганна Яківна, вона знає дуже давно. У свій час він жив практично по-сусідству з нею тут, у Камені-Каширському. Шість років тому Олександр виїхав у місто Ковель, тож з того часу їхні життєві дороги на деякий час розійшлися. А знову доля звела їх, коли невдовзі після мобілізації син Ганни Яківни Андрій розповів, що Олександр також воює. Так як у них завжди були добросусідські стосунки, жінка не змогла не зв’язатися з воїном на передовій. Так і зав’язалася їхня дружба. Ганна Яківна щодня чекала дзвінків як від сина Андрія, що також воював на передовій, так і Олександра, а сам Олександр щодня телефонував і дружині Валентині (на фото крайня справа), і Ганні Яківні, мудрі материнські поради (рідні батьки воїна, на жаль, вже відійшли у вічність) якої допомагали йому у фронтових умовах.
—Якось він зателефонував мені і каже, що хлопці хотіли б мати прапор, на якому кожен зміг би розписатися на пам’ять, – ділиться спогадами Ганна Яківна. – Де взяти прапор я не знала, звернулася в міську раду, але там мені не змогли допомогти. Тож я зателефонувала у редакцію”Полісся” з надією, що хоч тут хтось підкаже, де можна придбати стяг. Я була приємно вражена, коли буквально за лічені хвилини редактор повідомив, що привезуть мені до хати прапор нашого району спеціально для бійців на передову. Цей стяг я через волонтерів передала Олександру та хлопцям з 24-ої бригади.
Цікаво те, що Ганна Яківна знає про бойовий шлях Олександра надзвичайно багато подробиць. Воно й не дивно, адже солдат щодня розповідав їй окремі епізоди зі своїх бойових буднів. Тому про військові дні і ночі Олександра Дмитрука вони розповідали разом.
— Ми дислокувалися в селі Попасне Луганської області, — говорить Олександр. – Там людей практично не було, тож ми могли вільно розміститися на позиціях. Я був механіком-водієм самохідної артилерійської установки калібром в 152 мм. Строкову службу я відслужив рядовим піхотинцем і до АТО ніколи на САУ не їздив. До війни мав практику водіння лише гусеничного трактора…
Після мобілізації Олександр проходив бойове злагодження у селі Старичі Львівської області, де їх гаубичний дивізіон набував практичних навичок. Воїн розповідає, що гармати були у плачевному стані після зберігання, тому солдати самі ремонтували їх.
— Ми зробили з тих гармат як то кажуть «ляльки», проте воювати з ними не довелося. Якось прийшов командир дивізіону та запитав чи є охочі піти служити у 24-ту бригаду. Нас дев’ятеро підняло руки. Несила було вже сидіти… І так 2 місяці в навчальних центрах прониділи.
По приїзді на Донбас воїн навіть зрадів, коли побачив бойову техніку. Каже, бойова машина (САУ) вагою сорок тонн вражала своїми розмірами, потужністю і добре стріляла. Проте стан її був далеко не ідеальним. Тож воїн, освоївшись, почав підремонтовувати та підлаштовувати техніку під себе. Завдяки цьому «самохідка» жодного разу не підводила Олександра в бою. Від себе ж Ганна Яківна додала, що, отримавши техніку, він вимив її броню до блиску так, що чи не вперше за роки, впродовж яких стояла на озброєнні, вона засяяла.
У селі Попасне артилерійський дивізіон 24-ої бригади прикривав бійців, які стояли на передньому фланзі лінії фронту.
– Якщо піхоті на «передку» стає “жарко”, вони просять допомогу, ми виїжджаємо, відпрацьовуємо по ворогу за їхніми координатами. Відстрілялися і відійшли… Так, бувало, знищували цілі ворожі колони. Якось «накрили» вогнем 17 одиниць техніки, а ще три спробували втекти. Хоч у бойовиків техніка і новіша, але снаряди наших гармат наздогнали їх.
Проте трофейної техніки Олександру з побратимами здобути так і не вдалося. Після старанної «роботи» наших САУ від ворожої броні практично нічого не лишалося.
— Там нема що забирати. Якщо поцілили, то одразу вантаж на платформу і вези на металолом.
Від снаряду все в радіусі сотні метрів горить.
У свою чергу Ганна Яківна розповіла, як в одному з бойових виїздів Олександр врятував екіпаж підбитого українського танка. Вже коли наші воїни виконали завдання, одна з машин потрапила під обстріл та вийшла з ладу. Бійці, що були в «броні», залишилися сам на сам з нерухомою в степу технікою. Тоді, побачивши, що над його побратимами нависла смертельна загроза, Олександр розвернув свою САУ та, ризикуючи власними життям, повернувся за ними. Тоді йому вдалося не лише вивезти всіх живим, а й на тросі притягнути виведений з ладу танк…
У самому ж селі Попасне, як пригадує Олександр Дмитрук, залишилося від сили десяток літніх бабусь. Хоч село й чималеньке, але безлюдне, в ньому багато зруйнованих будинків. З тими людьми, які там залишилися, солдати спілкувалися постійно, купували в них молоко, а влітку допомагали гребти сіно. Ніколи жодних конфліктів у воїнів з місцевими не було.
У свою чергу Ганна Яківна повідала, що на Сході Олександр завів собі справжнісіньку ферму свійських тварин. А основним фаворитом в живому куточку бійців була коза Катя, яку вони вигодували з малого козеняти.
— Її подарували нашому старшині, — з посмішкою згадує воїн. — Вона у нас майже дресирована була. Ми виходимо вранці на шикування, і тваринка стає поруч з нами. Ми на обід чи вечерю – коза тут як тут. То на ліжко прийде до бійців поспить, то цигарки поцупить та з’їсть. Перебірлива була, спершу не любила сигарет з фільтром, але потім звикла. Цупила і їх… Окрім кози були в нас ще й гуси, вівці, свині. Кормили їх тим, що їли самі.
Сьогодні Олександр вірить, що бойовиків реально вигнати з нашої землі. Хоч ворогів там і багато, проте вмирати на чужій землі найманці не хочуть. Як тільки отримують відсіч, то одразу запрошують перемир’я. Разом з тим бойовики постійно підходять до крайніх позицій передової, провокують. Буває, як розповідали Олександру побратими, навіть кидають у бійців каміння, щоб ті першими відкрили вогонь.
— До війни з часом звикаєш, хоча завжди насторожі, — посміхається боєць. — Нещодавно, наприклад, ми відпочивали, а тут як загримить… За дві хвилини всі були в окопах. Босяком, в капцях, в бронежилетах з касками. Хто що встиг схопити. А потім придивилися, бачимо, хмара в небі. Це нас так грім розворушив…
Сьогодні Олександр Дмитрук поволі звикає до мирного життя. Каже, що коли приїздив у відпустку, його дуже тягнуло до своїх хлопців на фронт. Не виключає, що це бажання може розгорітися в ньому і знову, проте хоче відпочити, побачитися з синами, побути з дружиною. Ганна Яківна ж у свою чергу продовжує піклуватися про нього, як про названого сина, дає мудрі поради, щоб швидше оформити статус учасника бойових дій, постійно цікавиться його життям. Олександр же радий її настановам та порадам. Адже війна зробила їх майже рідними людьми. Як поріднила і всіх тих бійців 24-ої бригади, які поставили свої підписи на прапорі.
Сергій Шиліпук.
Фото автора.
