Одинокого вісімдесятирічного дідуся Михайла Марчука, який в глибокій старості повернувся з Росії на Батьківщину, прихистили чужі люди. Через бюрократію та законодавчі лабіринти він ніяк не може зробити собі документи та оформити переведення пенсії з Росії. Відповідно виживає лише за рахунок підтримки людей. І свято світлого Христового Воскресіння він зустрічав у чужій хатині та з тим, що люди дали і Бог послав.
28 травня мине уже рік відтоді, як Олександр Велимчаниця із села Раків-Ліс привіз додому діда, який мігрував з Росії, бо там його, «бандерівця», все життя не любили і тому у старості вирішив на Батьківщині доживати.
— Я зустрів діда на зупинці, коли їхав на Ратне. Він стояв у Замшанах і спиняв автомобілі. Кажу: «стійте, хлопці, діда заберемо!». Забрали. Як виявилося, він добирався у Заболоття в будинок для престарілих. Коли ж ми прибули на місце, нагодували діда, а тоді завезли туди, куди він їхав. Але там сказали: «ми його не приймемо». Я подзвонив додому, порадився з жінкою, що робити, і ми вирішили забрати його до себе. Тож почав просити, щоб діда залишили до четверга, а тоді, як їхатиму з роботи, заберу його. Ніяк не хотіли погодитися прихистити чоловіка на декілька днів. Лише після розмови з начальником дозволили, наголосивши «щоб в четвер його обов’язково забрали!», — пригадує Олександр Велимчаниця.
У четвер чоловік таки забрав діда Михайла та привіз у Раків-Ліс у свій старий будинок, де вже ніхто не живе. Там Михайло Герасимович поселився і мешкає дотепер.
— Спочатку ми дідові двічі на день їсти привозили, але тепер набагато рідше це робимо. Бо вже все село допомагає йому, як може: одяг приносять, харчі, гроші дають. От йому і вистачає, — зауважує дружина Олександра Наталія.
Як розповів сільський голова Володимир Ніщик, на зиму допомогли дідові із дровами, щоб було чим пічку топити. Степан Крам привіз готових нарубаних.
Дров вистачає, їсти вистачає. Богу помолюся та й дожидаю останніх днів, — каже сумним та трохи невдоволеним голосом дідусь. Очевидно, сподівався іншого він, коли вирушав з Російської Федерації в Україну.
Михайло Марчук більшу половину свого життя прожив у далекому Краснодарському краї. Залишився він там одразу після служби в армії. Повертатися додому у Замшани Ратнівського району не бачив змісту, бо вдома його чекали злидні. Принаймні так розповідає Михайло Герасимович. Приємних моментів зі свого дитинства він не пригадує. Жив у багатодітній сім’ї без батька. А тому про якісь статки мови не могло бути. Їм усім заледве вистачало що поїсти.
— Мати молодою овдовіла. Вийшла вдруге заміж, та нам, дітям, від того краще не стало. Пам’ятаю, часом куска хліба не було вдома. Я тоді пішки напряму через ліс із Замшан у Велимче ходив просити. Назбираю торбу та й тягну назад, прислухаюсь, де вовки виють, — говорить дідусь.
А там, в Росії, після служби в армії він прилаштувався на роботу. Працював то охоронцем у тюрмі, то вантажником, одружився, та й вже осів. На жаль, дітей подружжя не мало, тож старість доживали вдвох. Коли жінка померла, Михайло зостався сам на чужині.
— Там закони свої, нєпісаниє. Нас, украінцев, там не люблять. Кажуть, ти з Западной Украіни, ти – бандеровєц. От мнє і прішлось їхати на родіну, — слово через слово то по-українськи, то по-російськи розповідає дід.
Але тут, на Батьківщині, Михайла Герасимовича чекали справжні випробування. Приїхавши на рідну Ратнівщину, виявилося, що йому ніде притулитися. Сестра, що мешкала в Заболотті, мала хату. Небога померла, але ще за життя переписала дім на подругу. Є ще двоюрідна 81-річна сестра, яка доглядає за інвалідом, то ж їй і так тяжко. Отож де і яким чином перебивася дідусь місяцями, важко сказати. Відомо лише, що перезимувати йому таки дозволили у Заболоттівському будинку для престарілих. Довше його тримати там відмовилися, бо ж дідусь не має ні паспорта українського, ні пенсії. Сам Михайло Герасимович також толком і не розкаже, скільки часу він вже в Україні та де весь цей час проживав. Самі розумієте – роки, пам’ять підводить.
— У Замшанах в сільській радє мнє сказалі, ми тебя тут не припишем. Ти не наш, ти тико родился тут, ти русский. Тож направили меня в Заболоттє…— так відірвано від будь-яких дат розповідає про своє перебування на Волині Михайло Марчук.
— В Росії у мене була невеличка хатка. Ну, сяка-така з глини та соломи. Дощ намочить – і все пливе. Єслі б її обкласти камнєм, то і нормально било б. Але ж тут прийшов фермер і кажет: «Хата чия? Твоя. А гдє стоїть? На зємлє. Зємлю приватизировал? Нєт. То забірай свій дом і нєсі» — каже про причину свого від’їзду із постійного місця проживання.
До речі, де насправді проживав дідусь, дотепер ніхто достеменно не з’ясував. Михайло Герасимович весь час говорить, що він жив на станції НМ2 на хуторі Нові сади, «де народився космонавт Соколовський». У паспорті в нього стоїть відмітка про те, що він знявся з місця реєстрації, тобто виписався із села Новочеркаськ Ростовської області, у 2011 році. Коли сільська рада почала з’ясовувати це для того, щоб оформити всі необхідні документи для переводу пенсії Михайла Герасимовича з Росії сюди, відповіді так і не отримала. От і прожив дідусь цілий рік у Раків-Лісі без потрібних документів, без пенсійного забезпечення. У Росії, зі слів Михайла Герасимовича, він отримував пенсію 6400 рублів.
— Ми вже зробили Михайлові Марчуку свідоцтво про народження (відновили в Ратно). Намагалися зробити українське громадянство, відповідно направили запит в Росію про останнє місце проживання діда, але до цього часу відповіді ніякої нема. А без неї, сказали у паспортному столі, справа далі не піде, — розповідає сільський голова.
— Ходить наш дєдушка в церкву постійно. Там люди йому і гроші, і інше дають. Сім’я Велимчаниць доглядає за ним, — говорить Володимир Васильович. – Ми вже навіть знайшли, куди можна приписати Михайла Герасимовича, щоб зробити йому українське громадянство. Та нас так закрутили з тими довідками, що, правду кажучи, ми вже і не знаємо, чи вдасться нам справу вирішити.
Наталія Велимчаниця зазначає:
— Коли ми звернулися у паспортний стіл (Камінь-Каширський районний сектор державної міграційної служби), то нам взагалі сказали: «Завезіть дєдушку назад у Ратнівський район, хай там і розбираються». Але як же завезіть? То нехай краще він тут живе просто без тої пенсії, дід нам не заважає, ніяких особливих клопотів не завдає. Прожив рік, то хай і далі живе.
— А ще сказали в паспортному столі, що його, тобто діда, треба завезти на кордон, щоб він по-новому перетнув його. Це скільки часу дід Міша тут вже пробув, то якщо його завезти на кордон, йому дадуть депортацію. А тоді куди старому немічному діватися? — розмірковує Олександр Велимчаниця.
Ось так і не можуть ні громадянство оформити, ні пенсію перевести.
— У мене виникає одна думка: якби ми заплатили кому треба і скільки треба, то, можливо, вже давно б і паспорт у діда був, і пенсія, — продовжує Олександр.
Журналісти «Полісся» поцікавилися у начальника Камінь-Каширського районного сектору державної міграційної служби Олександра Макарчука, чи реально зробити для Михайла Марчука українське громадянство. І Олександр Андрійович повідомив наступне:
— Якщо ця людина надасть нам необхідний пакет документів, то, звичайно, що так.
— А які документи повинен подати дідусь для цього?
— Їх перелік ми вже дали тим, хто клопочеться за цю справу. Зазначу, що серед них обов’язково має бути довідка з Росії про те, де проживав чоловік.
— А відмітка в паспорті про реєстрацію не підходить?
— Нам потрібна довідка. Окрім того, повинна бути також відмітка у закордонному паспорті про перетин кордону.
Але ж Михайло Герасимович перетинав кордон кілька років тому. Ще тоді закордонних паспортів для переїзду з Росії в Україну не треба було. Тож і виходить, що дідусь в Україні перебуває нелегально. Йому, звичайно, можуть дати за це штраф, а з часом і взагалі видворити за межі держави. Та чи зважиться хто 80-літнього українця з російським громадянством відправити до тих, хто так ненавидить «бандерівців»?
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Раків-Ліс.
