Село Лішня, що в Кременецькому районі на Тернопільщині, сьогодні є місцем зустрічі тих, у кого війна забрала найдорожчих. Уже чотири роки поспіль сюди приїздять родини, друзі та побратими загиблих українських солдатів, аби вшанувати їх світлу пам’ять, разом помолитися за упокій душ полеглих Героїв, поділитися спогадами і знайти, наскільки це можливо, розраду своєму горю. Цьогорічне паломництво виявилося не менш масовим, ніж попередні, зібравши велику кількість людей з різних куточків України. Серед них були і Марія Павляшик, Катерина Склезь, Галина Цепух – мами трьох камінь-каширських хлопців Миколи Павляшика, Сергія Склезя, Сергія Цепуха, які загинули у двобої з російським окупантом на Донбасі. Долучилися до заходу також православні військові капелани, волонтери, патріотично налаштована громадськість.
Стежки ведуть паломників до лісового масиву, котрий розташований неподалік населеного пункту. Там, на невеликій галявині, оточеній зусібіч деревами, стоїть капличка-пантеон, яка приховує в собі дещо важливе, сокровенне, сакральне для них. Її стіни прихистили на собі такі рідні цим людям імена, прізвища, знайомі дати. Ними помережані десятки чорних гранітних плит, які розмістили тут, як вічне нагадування про велику криваву жертву, яка була заплачена воїнами, їхніми близькими, щоби ми з вами мали мирне життя. Стоячи у рукотворному храмі пам’яті, дивлячись на все те, кожного присутнього охоплює внутрішній трепет, сльози самі навертаються на очі. Здається, ще трохи і вслід заплачуть лики святих, ангелів, що скорботно спостерігають за ними із вишини. Морально від того дуже тяжко. Ще важче бачити, як, полишивши святиню, згодом матері, батьки, сестри, дружини, діти, військові, не криючи почуття, схиляються біля хреста, встановленого поблизу на честь полеглих Героїв. Як раз у раз покладають квіти до цього пам’ятника смерті, довкруг оточеного снарядами і кулями, поруч з котрими сусідять прикрашені дитячими малюнками камінці. Тим самим створюючи такий от дисонанс між жахом і радістю, стражданнями та надією на мирне майбуття. А вона в учасників молитовно заходу щира, як ні в кого. Той скорботний настрій доповнює загальне богослужіння, такі ж гуртуючі, сердечні проповіді духовенства. Тут немає чогось окремого, все відчувається спільним, насамперед біль. У Марії Тихонівни, Катерини Федорівни і Галини Іванівни він теж спільний. Їхні сини загинули за Україну, віддали молоді життя, щоб жили співвітчизники. Але поруч з іншими його переносити якось легше.
… Нарешті обличчя мам мужніх воїнів хоч трішки осяяла посмішка, найпаче від розуміння того, що так далеко, в другій області, про їхніх синів пам’ятають, зроблений ними подвиг шанують, за них моляться. Для матері, яка втратила свою кровинку, це дорогого вартує.
Власне, у тому і призначення згаданої щорічної прощі, вона організована для спілкування родин загиблих учасників АТО (ООС), щоб дати змогу їм виговорити наболіле, хоч трохи зцілити душевні рани.
Олександр ПРИЙМАК, Камінь-Каширський — Лішня (Тернопільщина).
Фото автора.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
