Їхнє життя — як робота механічного годинника, точне і злагоджене. Це чітка субординація і неухильне дотримання правил, точний графік і суворий вишкіл, полігони, численні ротації і військові навчання. Але навіть тут живе любов.
Їм лишень по 25. Здається, зовсім різні, але такі близькі і справжні. Він — Роман Цимбал — по-чоловічому стриманий, але ніжний. Вона — Вікторія Кравчик — імпульсивна, але вразлива. Однак разом Рома і Віка — гармонійне поєднання сили і тендітності, підтримки і взаєморозуміння, міцного, перевіреного розлуками, кохання. А невдовзі — сім’я.
Сказала «так» на полігоні
Видається, сама доля вела їх до зустрічі. Роман — з Київської області, Вікторія — ковельчанка, але дитячі роки з насолодою проводила у бабусі в Запрудді. Юнак 4 роки вчився у військовому інституті, вона ж за освітою учитель музики, музичний керівник в дитячому садочку, але все життя марила армією. Обоє потрапили в Тернопільську військову частину з різницею у пів року. Роман на той час був командиром підрозділу, а Вікторія тільки прийшла на службу радіотелефоністкою, стала його підлеглою. І ніхто тоді не здогадувався, що через кілька років вони будуть парою, а прес-офіцер 44 ОАБР розкаже про це світу: «Улюблена моя, мій світ, моя стихія і моя удача. Ти моя радість, ти моє дихання і моя душа. За цей час ти стала найдорожчою людиною для мене, моїм стимулом життя, моєю мрією. Люблю тебе і прошу стати дружиною мені на все життя», — такими словами освідчився коханій командир роти, старший лейтенант Роман Цимбал під час заходів бойової підготовки на Рівненському полігоні». Хіба що сам Роман міг знати, що будуть разом, бо ж закохався з першого погляду.
Все ж такого формату освідчення дівчина побоювалася і не чекала — дуже емоційна. Тож коли на плацу командир частини покликав до себе, Вікторія була переконана, що він хоче подякувати їй за службу, адже мала відбути на пункт постійної дислокації у Тернопіль. А тут викликають ще й Романа, і ситуація стає зовсім незрозумілою. «Невже буде вичитувати? Так немає ж за що. Ми ніколи не переходили межі дозволеного. Навіть за руки не трималися», — сперечалися в голові думки. Тим часом не могла поглядом знайти коханого в строю. І раптом — розкішний букет червоно-білих троянд.
— Якби не відео, не згадала б жодного моменту і жодного слова від того шоку, що пережила. Пізніше я казала: «Рома, ти розумієш, що моє серце могло б не витримати, так не можна зі мною». А він сміється. Не хотів просто так між палатками на полігоні, — з ніжною посмішкою пригадує той щасливий день майбутня наречена. — Коли почала приходити в почуття і усвідомлювати, що обручка на пальці, тоді зрозуміла як це приємно. Що він переживав, готувався. Особливо і неповторно. Це освідчення я запам’ятаю на все життя. Жодних сумнівів і роздумів не було.
«Коли є бажання — є тисяча можливостей»
Однак шлях до цього етапу в стосунках був звивистий. Хоча Вікторія ніколи не малювала в уяві образу свого обранця, була переконана, що ніколи не вийде за військового. Тож і в час приходу в армію не думала зав’язувати якісь стосунки. Та й не помічала, як молодик щиро дивився на неї і шукав найменшої нагоди побачити, завжди заходив у кабінет з якоюсь «проблемою»: то роздрукувати, то підписати, то ще щось. Тільки через місяць дівчата «відкрили» побратимці очі: коли її немає на роботі — Роман ніколи не заходить. Та й нічого важливого йому не треба. Закохався.
А він все ходив за нею, пропонував допомогу, виявляв турботу. Але ж Вікторія, як завжди усі незалежні панянки, нічого не потребувала. Пізніше почали спілкуватися, інколи гуляли, балакали за філіжанкою кави. Проте дівчині здалося, що ці стосунки не мають майбутнього. Поставила крапку. Роман, аби не бачити її, не тривожити собі душу, поїхав у зону АТО на пів року. На день народження прислав букета. А через місяць бригаду вивели із зони бойових дій. І коли військовий при зустрічі просто обійняв Вікторію, в її серці щось защеміло і вона зрозуміла, що не хоче покидати цю людину ні на секундочку. З того дня вони нерозлучні.
Звичайно, у військовій справі не до романтики. Але й тут лишається місце для приємностей.
— Отой безцінний момент, коли тебе зустрічає з поїзда твоя кохана людина — більшого не треба. Все повертається в своє русло, — чи ж належить сумніватися у силі щирих почуттів? — Ми вміємо чекати, ми вміємо цінувати, вірити і довіряти. Я в ньому впевнена на 200%. І знаю, що саме він дозволив мені пережити ці почуття, кохати і бути коханою.
Насправді, усі дивувалися, як Роман, такий тихий-спокійний, робить Вікторії такі чарівні сюрпризи. То букет у місті купить, то свічечку запалить на столику під час обіду, чи у вихідний несподівано завезе на прогулянку новими місцями. Так, були в Коблево, у Львові, Києві, Івано-Франківську, об‘їхали Тернопільську, Рівненську і Волинську області, — перелік далеко не повний. Хоча більшість свого часу військова пара на службі — на сході України. У зоні АТО також намагаються бути разом, аби підтримати і допомагати. Фактично, шматок хліба ділять на двох. Це дуже зближує. І хоча «бувальці» кажуть, що сімейний побут все змінює, Вікторія і Роман у це не вірять: якщо ти думаєш, що все буде добре, то так і має бути. Не важливо, де ти і як, якщо є любов, почуття, то збережеться вогник. Тому тут вкотре спрацьовує улюблена аксіома нашої героїні: «Коли є бажання — є тисяча можливостей. Немає бажання — тисяча причин».
«Я себе знайшла і мені тут добре»
Старшому солдату Вікторії Кравчик подобається її робота, режим, загальний порядок. Тепер вона старший оператор-зв’язківець і отримує від цього неабияку насолоду. Особливо, коли робота кипить.
— Радіотренування, активна, максимальна зайнятість, всі серйозні, ти розумієш, що не маєш права помилитися в цифрі, боїшся підвести керівництво і підлеглих. І коли стараєшся, це все виходить — я усвідомлюю, що я себе знайшла і мені тут добре. Як риба у воді, — не без захоплення розповідає моя співрозмовниця. — Звичайно, спочатку не виходило. Але коли нарешті розумієш, в чому суть, розпочинається чиста насолода. Абсолютно не хвилююся — тішуся. Коли ти впевнена в своїх силах і тобі це подобається, навіщо нервуватися?
Вікторія — екстрималка, не інакше. Бо ж команду потрібно отримати, записати і передати за 30 секунд. А це, зауважте, велика відповідальність. І ризик. Та нашу героїню це не лякає. Сміється, що це через те, що по знаку зодіаку овен. Коли має ціль — не бачить перешкод. Якщо сказала «навчусь», то так воно і буде. Якщо сказала «зроблю» — піде до кінця. Хоча дуже м’яка людина, чуттєва. Однак армія зробила трепетну дівчину набагато сильнішою. «Просто з’явився якийсь стержень», — пояснює. Тож ця тендітна брюнетка тепер може за себе постояти.
— У певний момент ти розумієш, що інколи від тебе залежить набагато більше, аніж від когось. І в першу чергу треба думати за себе, бо за тебе ніхто не подумає. Інколи згадую, якою я була 4 роки назад, і якою я стала — це колосальна різниця. В АТО, на полігонах з тобою не панькаються, як у коледжі, в школі, вдома. Це гарт. Тобі сказали, не виконав — будеш покараний, — аналізує внутрішні зміни дівчина.
Попри це, Вікторія не впевнена чи готова продовжувати на тій же ноті і служити далі, жити казармами-полями. Адже з кожним днем ближчими стають думки про сім’ю, аби чоловік був поруч у вихованні діток, чув їхнє перше слово, бачив перші кроки. Життя іде, а в звичному військовим ритмі неможливо реалізувати всі мрії і плани. Особливо в умовах війни. Тож, схоже, для Романа і Вікторії настає час подумати про себе. Дівчина живе музикою, цікавиться б‘юті-сферою і любить дітей. Можливо, у новому статусі вона повернеться у свій гурт і співатиме для власного задоволення. Або ж стане майстром у салоні (отримала необхідні навички на курсах, навіть на сході малювала побратимкам брівки-війки, бо ж дівчатка завжди хочуть бути дівчатками, навіть в берцях) чи викладачем. Хай там що, Роман обов’язково її підтримає, бо тепер вони одне ціле, а кохання і турбота — чарівна річ. Навіть там, де війна.
Іванна ВЕЛИЧКО.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
