Незалежна громадсько-політична газета

Золоті руки має і щиро служить Богу

Так із найвищою шаною про Миколу Салівончика із Щитиня говорять односельчани

 

2Уособлення доброти та самопожертви — так говорять односельці про свого земляка Миколу Салівончика. Подібних йому людей у тому краї, кажуть, годі й знайти. Тож жартома чоловіка називають “швидка допомога”, бо ще не було такого, щоб його щось попросили, а він відмовив. Та й узагалі, як переконують тамтешні мешканці, в Щитині з кожним роком роботящі чоловіки відходять у засвіти, а відтак на тих, що зосталися, припадає зо п’ятеро одиноких жінок. Тож з великою пошаною ставляться до своїх годувальників дружини. Тим часом Микола Станіславович звеличує сильну чоловічу когорту, як той, у кого є ще порох у порохівницях, бо без його допомоги та цінних порад щитинці таки не можуть обійтися. Адже здібностям, якими природа нагородила його, здавалося б, немає меж. Він же — один бондар на село, музикант-аматор, майстровитий господар, ветеринар-самоучка, що каструє свиней та вирізає їм пахові грижі. А ще пан Микола — ревний богомолець, котрий не полишав без уваги тамтешній храм від дня його заснування.

Самотужки спорудив вітряний млин

мЛИНУ селі поблизу річки височіє величезний дерев’яний вітряний млин, що його власними руками збудував Микола Станіславович. Прикметним є те, що ідею створення вітряка чоловік виношував ще з дитинства. Однак підказати, як саме зробити нехитрий пристрій, було нікому, відтак довелося покластися на власне вміння та інтуїцію. Щоправда деталі із облаштування механізму крил підгледів у музеї в Рокинях. Так уже хотілося чоловікові скуштувати житнього хліба зі змеленого жорнами борошна. Однак останнім часом вітер невеликий. Тож, аби добути борошна, доводиться прилаштовувати моторчик.
— Це не єдиний мій виріб із дерева, — розповідає вправний господар. — За життя я виготовив їх понад сотню. Це численні маслобійки, діжки і цебрики та навіть ступа для проса. Бондарювання — взагалі рідкісне ремесло. Воно потребує уважного обчислення. Тож на таку роботу не кожен зважиться. Відтак мої вироби свого часу хутко розлетілися по сусідніх районах, є навіть і в кількох господарствах у Луцьку. Та за свої послуги великих грошей ніколи не брав.

Вірно служить церкві старостою і не претендує на зарплату

16 років Микола Станіславович пропрацював завідуючим клубу, грав на гармошці та був комуністом. А коли відновлювали сільську церкву, його запросили туди старостою.
— А я й не відмовився, — каже пан Микола. — Попри комуністичний режим молився завжди, привчав своїх дітей, як і колись мій батько. Невдовзі виповниться тридцять років, як несу я цей послух. За цей час уже змінилось кілька священників, зате я незмінний. Церква повністю на утриманні людей, а де вони ті гроші візьмуть? Та ще мені зарплату з них платитимуть?! Оце вже ні. Нині трапилось так, що настоятеля храму до нас іще не прислали, відтак священник поки приїздить служити з Луцька. Буває інколи, він не може приїхати, а я тим часом сідаю на велосипед і гайда на літургію до сусідніх сіл. Було не раз й таке, що їздив у Милецький монастир, а це 50 кілометрів від дому. Воно й неважко, якщо робиш у славу Божу, — зауважує Микола Станіславович.

unnamed (6)Облаштував іконостас у себе вдома

На початку дев’яностих у родині Салівончиків трапилась біда: важко захворіла дружина пана Миколи — Ганна. Чоловік ревно молився за одужання коханої. При цьому подумки пообіцяв: щойно все минеться, зроблю удома іконостас. На щастя, так усе і сталося. Дружина одужала, а Микола Станіславович на знак подяки Господу облаштував в одній із кімнат будинку кіот з усіма традиціями та церковним облаченням. Тепер щоранку та на свята родина проводить час у молитві, горять тут лампадки, свічки. Як розповідає господар, У рік витрачає більше п’ятнадцяти літрів церковного масла.
— Читаємо з дружиною акафісти та канони за болящих. До прикладу, якщо хтось з односельців захворів, то нас просять як слід помолитися за них, бо молитва — це наш найбільший скарб і сила, — переконаний чоловік.

Ходив пішки до Почаєва

Десять років тому Микола Салівончик і сам захворів… Якою саме була недуга чоловік не зізнається, однак певен, що все могло обернутися для нього не найкращим чином. Як нині згадує мій співрозмовник, тоді йому зробили рентген, на якому було чітко видно ураження. Тож, будучи у лікарні в обласному центрі, він вдався до щирої молитви перед образом благочестивої матінки Аліпії. Утім вже наступного дня при проведенні повторного огляду медики констатували повну відсутність хвороби. Завдяки молитві, переконаний церковний староста, біда відступила. Відтоді пан Микола, як набожний паломник, час од часу відвідує місце поховання блаженної Аліпії в Голосіївській пустині. Крім того, чоловік нерідко здійснював паломницькі піші походи до Почаєва. “Бо лише у славу Божу потрібно жити, тоді будуть і сила, і фізичне здоров’я”, — вірить Микола Станіславович.
Леся МІНІБАЄВА, село Щитинь.
Фото автора.

 

Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ, ІНТЕРВ'Ю

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *