На околиці села Раків Ліс, де губиться під лісом вулиця Довга Нива, притулилася хатина Надії Тимошик. Невдовзі на поріг її обійстя завітає життєвий вісімдесятирічний ювілей. Наче б і порадіти можна. Але спогади про минуле навертають на обличчя жінки смуток. Бо ж буквально усе її життя пройшло вдовиним шляхом. Чорна хустка жалоби покрила її голову у 23 роки. Чоловікові Андрієві, коли помер, ще й тридцяти не виповнилося. Вона ж залишилася із двома хлопчиками на руках. Третю дитину саме носила у лоні під серцем, тобто була при надії.
Не мала щастя змолоду
— Хоч дуже мало прожила у шлюбі, все ж спогади милують душу, — щиро, із помітною посмішкою на обличчі, де нелегка доля залишила свої сліди, зізнається Надія Миколаївна. — Чоловік був у мене добрий, любив господарювати. Коли ми побралися, мені було усього вісімнадцять. Мати не пускала заміж, радила ще в дівках трохи побути. Та де ж там, хіба ж я її послухала!? Щойно коханий зробив пропозицію, без вагань зійшлися. Спочатку жили у його родині — зі свекрами та сестрами Андрія. Невдовзі він узяв ділянку під будівництво своєї хати. Незабаром вже й фундамент заклали. Важко доводилося збиватися на нове житло: заробітки на той час були мізерними. Щоб прогодувати родину, тримали по три корови, свиней, птицю. Жили як усі: трудилися, годували дітей, мріяли про світле майбутнє. Не судилося. Раптова смерть чоловіка усе переінакшила…
Через два місяці після смерті Андрія молода мама-вдова народила третього сина. Народжувала дуже важко: дитину лікарі витягали силою, відтак пошкодили немовляті і ручки і ніжки.
— Довелось надто довго шукати ради по лікарнях, — згадує сердешна мати. — Куди лише я його не возила?! Та, на милість Божу, хлопчик повністю видужав. Назвали його Андрієм, на честь покійного батька.
Жінка й досі дивується, як знайшла в собі сили “опритомніти” після важкої втрати. Впевнена в одному: піднятися на ноги її змусили троє синів.
Згадуючи покійного чоловіка, співала і тужила…
Втративши судженого, молода вдова й гадки не мала виходити заміж вдруге. Бо попри молодість і брак життєвого досвіду добре розуміла, що батька дітям ніхто замінити не зможе. З трьома дітьми ще дев’ять років продовжувала жити із сестрами чоловіка у їхньому будинку, аж поки неймовірними зусиллями зуміла збудувати власний дім.
— Нелегко далася своя хата, — каже пані Надія. — Мусила дітей до важкої роботи привчати. Хотіли вони цього чи ні, однак працювали, хто ж їх питав. Зараз мучить совість. Але чи могла я щось тоді змінити? Адже помочі ні від кого було чекати. Держава платила на дітей усього по п’ять карбованців. Ось і подумайте тільки, що ж за ті гроші могла я купити? На потреби родини часто брала кредитні позики. Важко довелось моїм хлопцям рости і без чоловічого виховання: не вистачало батьківських порад та настанов…
Драматизм ситуації часто виливався у гіркі сльози розпачу та безнадії. Та аби хоч якось рятуватися від смутку, співала у церковному хорі, була активною учасницею народного аматорського колективу “Молодички”. Всього лише кілька років тому полишила сцену. “Несприятливий для артистки настав вік”, — жартує жінка. А зараз, аналізуючи час, що промайнув, пані Надія каже: “Усе своє життя я плакала і співала… пряла, ткала, вишивала… А доброго і згадати нічого”.
Жде бабуся в гості онуків і правнуків
У своєму будинку, розташованому посеред широкого лугу, на віддалі від сусідів сьогодні Надія Миколаївна проживає із середульшим сином Василем (наймолодший Андрій теж живе у Раків Лісі), невісткою Надією, онуками. До речі, більше тридцяти років жінка пропрацювала поштаркою, а з виходом на пенсію свої обов’язки передала невістці. Хвалить свекруха синову дружину. Каже, роботяща, кмітлива. Цим, напевно, схожа на свекруху-матір, котра попри поважний вік не посидить без діла. От і під час нашої розмови Надія Миколаївна раз по раз виглядала у вікно подивитися, як там її син сіно гребе. Бо надто вже їй хотілося взятися за граблі та йти підсобити йому. Однак, на жаль, не може знайти душевного спокою і на старості літ: минулого року вдова поховала старшого сина Володимира.
— Він свого часу, — каже згорьована жінка, — служив в Афганістані. Там заробив достатньо хвороб. Ось і не витримало серце. Помер у 58 років. Тепер і самій жити не в радість.
Щоб якось розвіяти буденну сірість і смуток, повертаю свою співрозмовницю до теми святкування 80-річного ювілею.
— Якщо онуки з правнуками матимуть бажання привітати, то бачити їх я завжди рада. Напечу пирогів з ягодами, бобом, шануватиму святковими стравами та чекатиму їх усіх з нетерпінням, — нарешті засяяло промінчиками радості обличчя Надії Миколаївни.
Леся МІНІБАЄВА, село Раків Ліс.
Фото автора.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
