Незалежна громадсько-політична газета

Вдовою вік прожила

unnamed (48)На околиці села Раків Ліс, де губиться під лісом вулиця Довга Нива, притулилася хатина Надії Тимошик. Невдовзі на поріг її обійстя завітає життєвий вісімдесятирічний ювілей. Наче б і порадіти можна. Але спогади про минуле навертають на обличчя жінки смуток. Бо ж буквально усе її життя пройшло вдовиним шляхом. Чорна хустка жалоби покрила її голову у 23 роки. Чоловікові Андрієві, коли помер, ще й тридцяти не виповнилося. Вона ж залишилася із двома хлопчиками на руках. Третю дитину саме носила у лоні під серцем, тобто була при надії.

Не мала щастя змолоду

— Хоч дуже мало прожила у шлюбі, все ж спогади милують душу, — щиро, із помітною посмішкою на обличчі, де нелегка доля залишила свої сліди, зізнається Надія Миколаївна. — Чоловік був у мене добрий, любив господарювати. Коли ми побралися, мені було усього вісімнадцять. Мати не пускала заміж, радила ще в дівках трохи побути. Та де ж там, хіба ж я її послухала!? Щойно коханий зробив пропозицію, без вагань зійшлися. Спочатку жили у його родині — зі свекрами та сестрами Андрія. Невдовзі він узяв ділянку під будівництво своєї хати. Незабаром вже й фундамент заклали. Важко доводилося збиватися на нове житло: заробітки на той час були мізерними. Щоб прогодувати родину, тримали по три корови, свиней, птицю. Жили як усі: трудилися, годували дітей, мріяли про світле майбутнє. Не судилося. Раптова смерть чоловіка усе переінакшила…
Через два місяці після смерті Андрія молода мама-вдова народила третього сина. Народжувала дуже важко: дитину лікарі витягали силою, відтак пошкодили немовляті і ручки і ніжки.
— Довелось надто довго шукати ради по лікарнях, — згадує сердешна мати. — Куди лише я його не возила?! Та, на милість Божу, хлопчик повністю видужав. Назвали його Андрієм, на честь покійного батька.
Жінка й досі дивується, як знайшла в собі сили “опритомніти” після важкої втрати. Впевнена в одному: піднятися на ноги її змусили троє синів.

Згадуючи покійного чоловіка, співала і тужила…

Втративши судженого, молода вдова й гадки не мала виходити заміж вдруге. Бо попри молодість і брак життєвого досвіду добре розуміла, що батька дітям ніхто замінити не зможе. З трьома дітьми ще дев’ять років продовжувала жити із сестрами чоловіка у їхньому будинку, аж поки неймовірними зусиллями зуміла збудувати власний дім.
— Нелегко далася своя хата, — каже пані Надія. — Мусила дітей до важкої роботи привчати. Хотіли вони цього чи ні, однак працювали, хто ж їх питав. Зараз мучить совість. Але чи могла я щось тоді змінити? Адже помочі ні від кого було чекати. Держава платила на дітей усього по п’ять карбованців. Ось і подумайте тільки, що ж за ті гроші могла я купити? На потреби родини часто брала кредитні позики. Важко довелось моїм хлопцям рости і без чоловічого виховання: не вистачало батьківських порад та настанов…
Драматизм ситуації часто виливався у гіркі сльози розпачу та безнадії. Та аби хоч якось рятуватися від смутку, співала у церковному хорі, була активною учасницею народного аматорського колективу “Молодички”. Всього лише кілька років тому полишила сцену. “Несприятливий для артистки настав вік”, — жартує жінка. А зараз, аналізуючи час, що промайнув, пані Надія каже: “Усе своє життя я плакала і співала… пряла, ткала, вишивала… А доброго і згадати нічого”.

Жде бабуся в гості онуків і правнуків

У своєму будинку, розташованому посеред широкого лугу, на віддалі від сусідів сьогодні Надія Миколаївна проживає із середульшим сином Василем (наймолодший Андрій теж живе у Раків Лісі), невісткою Надією, онуками. До речі, більше тридцяти років жінка пропрацювала поштаркою, а з виходом на пенсію свої обов’язки передала невістці. Хвалить свекруха синову дружину. Каже, роботяща, кмітлива. Цим, напевно, схожа на свекруху-матір, котра попри поважний вік не посидить без діла. От і під час нашої розмови Надія Миколаївна раз по раз виглядала у вікно подивитися, як там її син сіно гребе. Бо надто вже їй хотілося взятися за граблі та йти підсобити йому. Однак, на жаль, не може знайти душевного спокою і на старості літ: минулого року вдова поховала старшого сина Володимира.
— Він свого часу, — каже згорьована жінка, — служив в Афганістані. Там заробив достатньо хвороб. Ось і не витримало серце. Помер у 58 років. Тепер і самій жити не в радість.
Щоб якось розвіяти буденну сірість і смуток, повертаю свою співрозмовницю до теми святкування 80-річного ювілею.
— Якщо онуки з правнуками матимуть бажання привітати, то бачити їх я завжди рада. Напечу пирогів з ягодами, бобом, шануватиму святковими стравами та чекатиму їх усіх з нетерпінням, — нарешті засяяло промінчиками радості обличчя Надії Миколаївни.
Леся МІНІБАЄВА, село Раків Ліс.
Фото автора.

 

Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *