У Брониці цього приємного поважного чоловіка знає кожен. Яків Мартинюк (на фото) тут шанована людина. Неймовірний життєлюб, мудрий господар і щасливий батько, щирий співрозмовник. Він не вміє лукавити, любить пожартувати і завжди посміхається. Якщо не вустами, то жвавими добрими очима. Дідові Яші (так нашого героя з великим пошануванням залюбки називають усі) – 87. У нього 11 дітей, 92 онуки і правнуків уже, підраховують, більше, аніж йому як літ. За усе це чоловік дякує Богу, з яким у серці крокував по життю. А бувало всіляке…
Читанку вивчив за місяць
1933 рік. Хома Мартинюк з дружиною і трьома дітками переселився на хутір за 5 кілометрів від села. Тут народився середульший син Яків, тут і його «дитинство босоноге» промайнуло. Посміхаючись, Яків Хомович зізнається, що навіть не пам’ятає, коли розпочав овець пасти – ще змалку. Щодня. Так було заведено, що один корови пасе, а один вівці.
– Тоді ще таких привілеїв люди не мали: все потрібно було робити вручну. І крупу, і борошно, і одяг – усе росло на полі. Треба було посіяти і зібрати, довести до пуття.Ще ніколи не було так добре жити, як зараз. Тільки що не цінують, – з ледь відчутною ноткою гіркоти в голосі зазначає старенький.
А у 1940-му спраглий до знань Яків пішов у школу. Вчив сусід, який за Польщі закінчив 4 класи. Жодних правил: тільки читати і писати. Та й та наука з початком війни обірвалася. Згодом пробував ходити в село, але час був напружений: у селі – німці, по лісах ходили «руські» партизани, українські повстанці, євреї, поляки. Якось упівці дорікнули батькам, що їхній хлопець ходить в село, чи не доносить бува?! Так наш герой змушений був покинути школу. За парту знову сів, коли закінчилася війна. Був уже дорослим, але розпочав з першого класу (усіх «пройшов» чотири). Учився добре. Цікаво, що на весь клас було тільки дві читанки, одну з них вчителька дала юному Якову. За місяць він вивчив усе напам’ять – мав щиру охоту до навчання.
Спробував шахтарського хліба
Були нелегкі, голодні часи. Яків Хомович як сьогодні пам’ятає, як якось на проводи пішов на Камінь-Каширський, а по дорозі додому біля вузькоколійки знайшов хлібину. Доніс додому як найдорожчий скарб. Не ївши цілий день, жодного разу не вкусив. А потім з’явилася можливість поїхати на роботу. 17-річним юнаком завербувався на рудні шахти у Кривий Ріг. Після 10-місячного навчання почав працювати. Спочатку був кріпильником, а потім вивчився на підривника. Робота легша, але відповідальна: правильно зірвати, ніде не розтратити вибухівку, бо знайдуть за номером – тюрма. Яків Хомович ніколи не виносив свою за межі шахти. А через 3 роки його призвали до армії. Служив у мостобудівельній дивізії аеродромних військ. Їхня дивізія потрапила під скорочення, тому повернувся додому раніше. А далі поїхав на Донбас. Там пропрацював 2 роки – вантажив вугілля. Важко було: 70 сантиметрів пласт, навскіс – мало не до метра. На 12 людей норма – 13 тонн вугілля за 8-годинну зміну. Аби виконати місячний план, але не наразитися на неприємності, змушені були хитрувати: перші тижні – перевиконають план, а останній – зірвуть. «Скрізь треба була мудрость», – по-філософськи узагальнює дідусь.
Сім’я – велика цінність
Додому повернувся 25-річним красенем. Час було й сім’ю свою створювати. Щоправда ще в Кривому Розі пригледів собі пару, але, зрозумівши, що там сім’я не дуже високо цінується (один шахтар був 7 разів одружений), вирішив повернутися додому і жити по-поліськи. Бо ж яким би було життя дітей в такому середовищі? А в селі наче й чекала привітна Явдокія. Одружився. Яків Хомович обриває розповідь і акуратно дістає портрет своєї любої обраниці, з якою в мирі і злагоді прожив не один десяток літ.
– Мабуть, такої дружини в цілому селі не було, як в мене. У мене була хороша дружина. Добра. І на мене ніколи образи не сказала, і дітей вчила батька шанувати. Дуже добра була, – у ці моменти його очі, здається, ще більше палають теплом. – Ми вирішили дітей своїх народжувати скільки нам дасть Бог. 11 дітей нам дав Бог: 6 дочок і 5 синів. Так що я відчуваю велике Боже благословіння.
З Божою допомогою і діток погодували, і дім новий побудували, і одружили всіх. Найменший син живе у батьківському домі. «Він при мені чи то я при ньому», – весело розмірковує щасливий батько. Сини і дочки навідують його завжди з гостинцями, привітним словом. І він ніколи не їде до онуків з порожніми руками. Намагається усім приділити увагу і турботу. Навіть в Америці двічі побував, адже там мешкає четверо його дітей. Каже, проїхав од краю до краю: від Нью-Йорка до Вашингтона. Побачив океан, гори, ошатні міста…
Яків Хомович радо показує на сімейних знімках своїх дітей, онуків. Щоправда на цьому «дереві» роду тільки один правнук, та й онуки не всі, – було це років з десять назад. Все ж дорогі батьківському серцю портрети в кімнаті на чільному місці.
30 років був передовим
Третину віку Яків Хомович пропрацював у колгоспі — випасав молодняк. Загалом, це дивовижно великий стаж для пастуха — на цій роботі довго не затримувалися. «То тілько одному мені то сподобалося на 30 років», — не перестає посміхатися мій співрозмовник. І хоча здається, що робота «не бий лежачого», насправді це не так. Потрібно бути пильним і мати чималу силу, ще й знання. У черзі було 80—85 голів, а Яків Хомович знав усі їхні сховки. Тож завжди радив іншим, де шукати «згубу».
— Роботу свою я дуже любив. Навіть трудно повірити в це. Дуже любив. Мені добре, якщо вона йде і жуйку жує. Був передовим пастухом. Платили за приріст ваги, часто зважували. Кожного місяця кожного року – за 30 років! — виходив передовим. Тільки за це ніколи нагороди мені не було, бо був євангельської віри, — однак, схоже, цей факт не дуже ображає нашого героя. Головне для нього — чесність і добре ім‘я, а не слава.
Але одного разу все ж їздив на нараду передовиків. А потім редактор Чернявський написав крамольну статтю, буцімто віруючі люди несправедливі і нечесно ставляться до роботи. Яків Мартинюк не згодився із брехнею в тексті, адже сам завше працював по-справедливості (бо ж, дійсно, совість не залежить від віри). «Премії я не переживу, а правду треба завжди казати», — повчально пояснює. З того часу ні одна заслуга не могла бути оціненою як годиться. Не був комсомольцем і крапка.
Хотіли арештувати за… буряки
Та, схоже, кришталева Яковова чесність не усім була до смаку. Позаяк якось хтось написав скаргу. Приїхав секретар райкому партії і причепився: «Де ти подів ті буряки, які вчора на ніч видавали для худоби?» Яків Хомович навіть познаходив за жолобами недоїдки, аби довести, що ні грама не взяв. Все ж викликали міліцію. Начальник і за муку спитав чи є вдома, і за буряки. І додому навідалися: господар показав льоха, набрав буряків. Аби поставити крапку, «затягнув» поважну ревізію у хлів, у хату. З буряків нашкребли землі. Зрозуміло, що була різна. Виправдали. Але увесь шум, найімовірніше, був через те, що за кілька днів до того не дозволив наближеному до голови набрати собі коренеплодів, виділених на корм худобі. Не міг. Бачив, що люди беруть, але не міг ні перед Богом згрішити, ні тварину образити, якій усе виділялося по грамах. «Як я їй не дам, то вже більш ніхто їй не дасть», — бідкався чоловік.
Невісткам завжди допомагав доїти корів
Яків Хомович усе життя любив худобу. Доглядати, аби наїдна була. І навіть доїти. Свою міг видоїти на паші. І вдома не цурався цієї роботи. Бо ж, сміючись, пояснює, жінці треба було допомогти, а спозаранку збуди невістку – образиться, що є дочка, збуди доньку – скаже, що нова господиня є. Так, зізнається, усім невісткам допомагав доїти корів. Окрім наймолодшої: здоров’я уже не дозволяє. Хоча в разі крайньої необхідності радо заміняв її.
А ще замолоду дуже любив косити. Міг махати косою без перепочинку від сходу до заходу. А ту траву ще треба було знайти: своїх сінокосів ніхто ж не мав. Тож, закономірно, і в поважних роках клопочеться біля коня-корови. Погодувати, напоїти, на пашу вивести чи ще й прикормки підкосити. Дід Яша задніх не пасе!
Іванна Величко,
село Брониця.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
