Незалежна громадсько-політична газета

Сини обрали професію батьків — дарувати людям здоров’я і рятувати життя

unnamed (1)Роман Сулік переконаний: справжній лікар — не той, хто пізнав і глибоко вивчив медицину. А той, хто усвідомлює свій обов’язок перед людьми

Напередодні Дня медика вітаємо усіх причетних до галузі медицини! Разом з тим продовжуємо розповідати читачам про наших земляків, котрі успішно реалізували себе у професії. Окремі із них відомі не лише на теренах Камінь-Каширщини, а й далеко за її межами. Цього разу напередодні професійного свята медпрацівників нашим іменитим співрозмовником є кандидат медичних наук, доцент кафедри неврології і рефлексотерапії НМАПО імені П.Л. Шупика (м.Київ), практикуючий лікар-невролог Роман Сулік

Володимир Костянтинович та Світлана Іванівна Суліки (батьки нашого співрозмовника) — відоме на Камінь-Каширщині подружжя. Ось уже понад сорок років трудяться вони на лікарняній ниві, у місцевій ЦРЛ. Саме вони, як стверджує їхній син, нині фаховий лікар Роман Володимирович, заклали фундамент сімейної династії ескулапів. Медики виховали двоє дітей — Романа та Володимира (молодшого), котрі, наслідуючи батьків, обрали найгуманнішу в світі професію. Більше того Роман і Володимир не обмежилися лише лікарською практикою, а пішли далі, здобувши науковий ступінь. А з часом родина Суліків поповнилася фахівцями у білих халатах: за дружин брати обрали собі також лікарок.

— Напевне, вибір професії для вас, Романе Володимировичу, став очевидним. Однак вашим профілем є неврологія (спеціальність матері Світлани Іванівни). Чому зупинилися, власне, на цій компетенції? Чи наставляли вас на шлях медицини рідні?
— Закінчивши школу, переді мною стояв вибір: фізико-математичний факультет медично-технічної експертизи у Львівському національному університеті, або ж стати лікарем і дбати про здоров’я людей. Бажання допомагати людям все-таки стало для мене вирішальним. Тим паче, що про медицину ми з братом знали не з чуток, відтак обоє вступили до національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, щоправда я трьома роками раніше. Після завершення навчання завідувач кафедри запропонував мені продовжити наукову діяльність. Я вступив в аспірантуру. А отже це рішення було своєрідним ключем для отримання розподілу за одним із фахів, що були для мене близькими по духу. Ясна річ, висловив згоду працювати саме за фахом неврології. Отже, передумов було більше, аніж вдосталь: певну роль зіграло передусім і те, що моя мама є лікарем-неврологом, а отже я з дитинства спостерігав за специфікою її роботи. До того ж моя дружина — також практикуючий лікар-невролог, спеціалістка з електронейроміографії.
— Щодо вашого молодшого брата Володимира. Як склалася його кар’єра?
— Він став пластичним хірургом. Нині також працює доцентом кафедри пластичної та реконструктивної хірургії НМУ імені О.О.Богомольця. Сьогодні — він досвідчений практикуючий лікар, що проводить флебологічні та пластичні операції. Як доцент викладає спеціальність колегам — лікарям, пластичним хірургам України. Нещодавно був на стажуванні в Стамбулі, проходив навчання з пересадки волосся і вже має практику проведення згаданих операцій. Його дружина також є медиком.
— Як вдається вам, Романе Володимировичу, поєднувати лікарську практику, викладацьку діяльність у вузі? Заодно і розкажіть, будь ласка, детальніше про специфіку вашого приватного медзакладу.
— Після закінчення аспірантури я залишився викладачем на кафедрі неврології і рефлексотерапії НМАПО імені П.Л. Шупика. У 2007-2011 роках — на посаді асистента кафедри, з 2012 по даний час — доцент кафедри. Як на мене, робота є досить плідною, адже наукові знання маю змогу застосовувати на практиці у власній клініці. Це є вузькопрофільна медустанова, яка спеціалізується на неврології, нейроортопедії, вестибулогії, психосоматичних розладах, нейродегенеративних і інфекційно-запальних захворюваннях центральної і периферичної нервової системи. Штат працівників на разі невеликий, зате висококваліфікований. В клініці можна пройти фізичну реабілітацію, проводиться електронейроміографія (обстеження, що дозволяє діагностувати ураження периферичних нервів і первинне ураження м’язів). Крім того, є послуги тракційних методик, голкорефлексотерапії, мануальної терапії, блокади, тощо.
— Відомо, що ви — саме той спеціаліст, котрий прагне постійного вдосконалення. У вашому послужному списку значиться стажування за кордоном, зокрема, в Абу-Дабі. Тож що можете сказати про тамтешню медицину? Досвід медицини якої країни вам найбільше імпонує?
— Тішуся тим, що мені пощастило побувати і на Близькому Сході, і в країнах Європи, Азії. Найбільші враженні маю від спеціалізованих клінік. Наприклад, центр вестибулогії в м. Мастріхт (Нідерланди), чи центр вертеброневрології в Клагенфурт (Австрія). Їх рівень оснащення і професійний рівень спеціалістів дійсно вражає. А щодо практики звичайних медичних центрів за кордоном, то можу лише сказати про більшу стандартизацію підходів до лікування тамтешніх громадян і меншу кількість обстежень, що їх проходять пацієнти, у порівнянні з українцями. Вочевидь це обумовлено значно більшою вартістю медпослуг, аніж у нас. Наведу приклад: один з моїх пацієнтів полетів до Тель-Авіву, там зробив МРТ хребта і отримав консультацію спеціаліста, за що заплатив 1200 доларів. До цього він консультувався у мене, заплатив близько п’ятисот гривень, а рекомендації в результаті були ідентичними. Інша сторона медалі є такою, що більшість послуг, які рекомендують лікарі за кордоном, оплачують страхові компанії, але лише мінімально необхідний обсяг і нічого крім.
Прикрим є те, що наша вітчизняна медицина здебільшого працює на ентузіазмі лікарів, які люблять свою професію і продовжують навчатися задля власного вдосконалення, навіть, коли на горизонті і немає перспективи покращення в галузі.
— Які ваші подальші плани в професії? Зізнайтесь, чи існує для вас певна вершина у цій царині і якою вона є?
— Лише безперервний професійний розвиток може наблизити до досконалості. Розвиваючи медицину і власне себе, як спеціаліста, планую зайнятися перекладом стандартів надання неврологічної допомоги, що їх рекомендує Американська асоціація неврологів, і навчати цього українських лікарів.
Спілкувалася
Леся Мінібаєва.

Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!

 

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *