Камінь-Каширщина зустріла у скорботі та з почестями одного з братів-воїнів із села Нуйно – Теребейчика Івана Васильовича, 1971 року народження. Рідні з надією на щасливий кінець писали йому, як виявилось зараз – уже неживому від тортур, листи у Свердловську колонію, де він перебував у полоні. І водночас шукали його старшого брата Василя, що кілька місяців перед тим зник безвісти на фронті, виконуючи бойове завдання.
Нуйнівець Іван Васильович був українцем до останнього подиху. Хоча росія не раз втручалася у його долю. Ще геть юним, під час дворічної служби в радянській армії, вже був змушений отримати перший воєнний досвід на чужій землі – у Карабаському конфлікті. Колись, як і багато наших поліщуків, їздив на сезонні заробітки до московської держави. Навіть був одружений там й деякий час прожив у Смоленську. А згодом та ж росія прийшла колотити війну в Україну та закатувала Івана в рашистській колонії, організованій на Луганщині.
Війна розділила родину на різні береги
У родинному гніздечку Теребейчиків вигодувалось дев’ятеро дітей – п’ять синів та четверо донечок. Іван був одним із середульших – шостим за рахунком. Після школи вивчився на тракториста, забрали в армію. У Нагірному Карабасі саме розгортався кривавий конфлікт між вірменами та азербайджанцями, які на той час також входили до СССР. Тож чимало молодих українських солдатів, у тому числі й Іван Теребейчик, стали заручниками ситуації й були відправлені «забезпечувати порядок», який, як навчила нас історія тепер, був підірваний не без участі руки кремля.
Згодом, уже коли «союз» розпався, нуйнівець почав їздити на сезонні заробітки до росії. Там познайомився з дівчиною, одружився. У них народився син. Та сімейне життя подружжя, зрештою, дало тріщину. На початку 2000-х років Іван вертається на Камінь-Каширщину, у батьківський дім, де проживав до останнього свого мирного дня. Зв’язок із сином намагався підтримувати навіть на відстані. Сьогодні йому 29 і він, ймовірно, є військовослужбовцем армії рф… Коли почалася російсько-українська війна, контактувати з ріднею, що мешкає «за порєбріком», стало важко, а потім, подекуди, з міркувань безпеки й взагалі неможливо. А там, окрім сина, проживає в Оренбурзі ще й брат Микола.
Уже з серпня 2022-го Івана Теребейчика почали кликати до українського війська, але двічі завертали назад: то з документами щось наплутали, то вік непідходящий. Зрештою, з 26 грудня того ж року він таки опинився остаточно в лавах ЗСУ. Спершу був у Володимирі, потім його перевели на Івано-Франківщину, де він приєднався у новостворену 42-гу окрему механізовану бригаду. Став стрільцем-санітаром. Формування воювало на Лиманському напрямку, зокрема у Серебрянському лісництві. Із жовтня 2023-го бійці підрозділу стримували орківську навалу на околицях Бахмута. Після значних втрат бригаду передислокували під Харків і розгорнули у другому ешелоні. Тут нуйнівець із побратимським псевдо «Краб» уже вдруге отримав контузію й проходив чергову реабілітацію, ніс службу на блокпостах Київщини. Прийшов 21 березня 2024-го додому у відпустку, а з квітня знову вирушив на фронт – цього разу в Часів Яр. На цих позиціях їх прикомандирували в підпорядкування 41-ої бригади. Востаннє родина спілкувалася з Іваном 6 квітня, а 9-го вже не змогла додзвонитися, аби привітати його з днем народження. Згодом їм повідомлять, що молодший сержант зник безвісти під час виконання бойового завдання. Ще через кілька днів волонтери від організації «Щит матері» сповістили, що Іван 
Теребейчик перебуває в Луганській лікарні з численними травмами, він – військовополонений. На підтвердження факту надіслали його знімки… У липні інформацію про полон та місцезнаходження Івана Теребейчика в Свердловській 38-ій колонії підтвердив російський Червоний Хрест. Через координаційний штаб в серпні вдалося надіслати йому листи. Та чи бачив він їх і хто на них відповідав – рідні не знають. Адже цієї весни двоє звільнених із полону українців підтвердили, що були разом з Іваном у колонії й бачили, як торік 21 серпня його закатували росіяни, він не витримав тортур. Тож із травня 2025-го Теребейчики почали шукати свого Івана уже серед мертвих. І, на жаль, знайшли! У одному з моргів Одеси. Його тіло, як виявилось, перебувало там уже п’ять місяців – від грудневої масштабної репатріації.
Один зник безвісти, інший – загинув у полоні, у третього – імітована могила
Насправді троє братів Теребейчиків свого часу одягали військовий однострій та брали до рук зброю через російську загарбницьку політику. Двоє з них – уже в могилі, доля третього – досі невідома. Так, брат Віктор пройшов Афганістан, згодом осів у Липецьку, де кілька літ тому й помер від онкології. На кладовищі рідного села йому встановили пам’ятник, аби було куди прийти помолитися за упокій.
Іван та Василь були мобілізовані до лав ЗСУ уже під час великої російсько-української війни з різницею у два місяці. Спочатку на фронті зник безвісти Василь, а через чотири тижні Іван потрапив у полон.
Василь хотів доєднатися в збройні сили ще з перших днів повномасштабного вторгнення, але його спочатку не брали за станом здоров’я. А вже 21 лютого 2023-го таки мобілізували. Деякий період служив у Нововолинську, потім у Дніпропетровській області. Звідти його направили навчатися на сапера у Кам’янець-Подільський. Потім він виконував бойові завдання у складі 33-ої бригади на Запорізькому напрямку. 11 березня 2024-го військкомат сповістив Теребейчиків, що Василь зник безвісти у районі Новодарівки Пологівського району – пішов на позиції виставляти міни і не повернувся. «Почув здалеку автоматну чергу й вибух гранати. Втратив візуальний та радіозв’язок із групою. Мене засік ворог, кулі уже свистіли впритул – був змушений відходити й кликати підмогу», – свідчив у документах справи один із бійців, що прикривав від російських дронів саперів. Сьогодні там сіра зона. Тож і понині доля українських воїнів залишається невідомою – наразі їх не знайшли ні живими, ні мертвими. Звісно, родичі сподіваються, що хоча б один із братів, Василь, ще ходить по цьому світу, хай навіть десь у полоні.
****
«Щедрий, спокійний, товариський. Ніхто не вмів так смішно розказати анекдот, як робив це він. Окрім того, гумор народжувався в його голові імпровізовано, можна й книжку усмішок було за ним записати. А ще любив співати. Мав гарний голос. Не раз із сестрою Валентиною, як та приїде в гості, заводив одну пісню за іншою…», – описує Івана невістка Наталія, дружина наймолодшого з братів Теребейчиків Леоніда. Усі односельці згадують про нього добре.
У ці дні уся Сошичненська громада прощається із замордованим захисником Іваном та згадує його ім’я у молитвах. 21.08.2024 – дата, коли російські загарбники востаннє його мучили та вбили. Його бойовий шлях був сповнений випробувань і болю, а дорога додому була надто тривалою й окропленою слізьми його родини. У Нуйно на вулицях села перед домовиною Героя вклонилися земляки – подякували за подвиг й попросили пробачення, що не змогли порятувати в скрутну хвилину. А на кладовищі полеглого сина скорботно стрічали батьківські могили та меморіал померлому на території росії братові Віктору…
Іванна ГАЙДУЧИК, село Нуйно.
