Господь наділив медичних працівників особливим даром – приходити на допомогу тим, хто потребує зцілення від недуг. Натомість люди за милосердя, котре проявляють до інших, вдячно назвали їх “ангелами у білих халатах”. Вони ж самі вважають те, що роблять буденною справою, хоча насправді такими є. У наш час це вкотре підтвердила пандемія коронавірусу. Саме медики були і залишаються тими, на чию долю сьогодні випало першими безстрашно протистояти невидимому, але дуже підступному ворогу. Незважаючи на загрозу інфікуватися самим, земні ангели-охоронці щодня самовіддано піддають своє життя ризику, аби зберегти життя ближнього.
Чи не найбільший тягар відповідальності за своєчасне лікування й догляд за пацієнтами лягає на тендітні жіночі плечі медсестер – вірних помічниць лікарів у спільній справі турботи про здоров’я громадян. Такою чуйною, із щирою душею медсестрою є жителька міста Галина Каширець (на фото).
Галина Павлівна віддала цьому благородному покликанню майже пів віку. Зовсім юною дівчиною у 1972 році вона, випускниця Камінь-Каширського медичного училища, переступила поріг Камінь-Каширської центральної районної лікарні, яка згодом стала для жінки не просто місцем роботи, а другим домом. Сюди понад вісімнадцять тисяч днів торувала шлях крізь літа запалена щиросердною метою – полегшити страждання, вилікувати, врятувати життя хворого.
– Мій випуск виявився останнім. Опісля тутешнє медучилище закрили. Коли тільки почала працювати медсестрою, то, звісно, все було цікаво. Бо навчання – одне, а практика – зовсім інше. Стикнулася відразу з непростими завданнями. У ті роки переважно хворі поступали важкі. Бо доїхати тоді не могли так оперативно, як зараз. Та й ліків не мали вдосталь. Незмінним залишилося відтоді те, що переважно опікою над хворим займаються медсестри. Звісно, лікар консультує підлеглих, призначає лікування, оглядає пацієнтів, стежить за їх станом здоров’я. Але більшість рутинної роботи виконує саме молодший медичний персонал. Раніше, пам’ятаю, ми шприци стерилізували, поки не з’явилися одноразові, воду носили, чистили обладнання, дезінфікували. Нині забезпечення в лікарнях краще. Проте медпрацівникам важче у психологічному плані, особливо в тій непростій ситуації, котру спричинив коронавірус, – зачинає розповідь Галина Каширець і ділиться наступним “секретом”, який підштовхнув її до вибору такого відповідального фаху.
Дідусь співрозмовниці, Андрій Власюк, займався народною медициною, добре знався на помічних настоях і мазях, а ще володів талантом костоправа. Вправити вивих, скласти перелом, підлікувати болячку до нього в село Кримне, де мешкав, їхали звідусіль. Дівчам Галина спостерігала ті уроки цілительства. Нерідко дідусь відправляв її до лісу, аби принесла йому потрібного зела для майбутніх ліків. Тож не дивно, що, підрісши, онука пішла вчитися на медсестру. Медична справа зацікавила також і брата героїні. Родинний хист успадкував і син Василь.
… Турботі про хворих медична сестра завжди віддавалася сповна, переживала за кожного, старалася підтримати добрим словом. Вийшовши на заслужену пенсію, вона не забуває про своїх молодших колег. Дуже приємно усвідомлювати пані Галині, що її дійсно важка праця приносила користь людям. Навіть тепер ті, кому допомагала, дякують за людяність, яку проявляла до них у нелегкий час. І цьому жінка безмежно радіє.
– За стільки років так звикають пацієнти до тебе, а ти до них, що ніби ви як сім’я. Переживала за всіх. Бувало, чергуєш у нічну зміну, а із палати виходить хворий і каже, що сусідові погано. Ви знаєте, схоплювалася з того стільчика, ніби там і не сиділа. Серце ледве не вилітає з грудей. Кидаю усе і біжу на поміч. За життя всяке було, різного набачилася. Часом за день так уморювалася, що спина мокра: то ліки треба набирати, там пацієнта колеш, іншому крапельницю ставиш. Потому слідкуєш, щоб добре було. Недарма говорять: в житті, як на довгій ниві. Людина багато чого переживає, бачить. Воно все в душі залишає слід. Медична справа – не просто професія, а життя. Життя, яке проходить у постійній турботі за хворими, на передовій у боротьбі з хворобами. І сказано це не з пафосом, – мовить насамкінець.
Олександр ПРИЙМАК.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
