Незалежна громадсько-політична газета

Сама виростила 7 дітей

FA7CB0B5-8703-4260-B318-8009EBDEDA8CЦя жінка гідна пера поета і пензля художника, вона достойна найвищих похвал і подяк, бо ім’я їй — Мати. Саме мати носить 9 місяців нове життя під серцем і до останнього береже своє дитя, як найдорожчий скарб. Недосипає ночей, вчить добра і благочестивості, завжди розуміє і підтримує. І як би доля не випробовувала жінку, вона щаслива у своїх дітях. Тим паче, коли відчуває їхню підтримку і любов. Однак цей шлях до щастя тернистий, а наша історія вкотре підтверджує: материнство — найбільша жертва і найвища нагорода.

 

«Я тоже осталася сиротою»

Життя Федори Кусік із Нуйно важко назвати легким. Вона не з чуток знає, що таке сирітська доля, голод і нужда.

— Я тоже осталася сиротою. Батька на фронті забили, мати вмерла, а нас шестеро всталось. Брата забрали в армію, нас сестра годувала. Та й нас хотіли   забрати, як то казали, в дітдом. То ми вельми плакали, просилися в сестри, щоб вона нас не віддавала. Кажемо: «Ми тебе, сестричко, будемо слухати». Але ще був дід, батьків батько, він нас вельми шкодував, годував. В нього була корова, земля своя. А материна-батькова земля була наша. То на дідовому зерно посіяли, а в нас – просо, біб, коноплі, льон. Важко було. Тут дід помирає, а дочка його, наша тітка, все вижала. Ми тоді дуже голодували. Жолуді збирали, мололи – мали свої жорна, – хліб пекли, – розпочинає розповідь про своє нелегке життя Федора Ісаківна.

Направду, у цій сім‘ї нагорювалися вдосталь. Але помаленьку ставали на ноги. Коли підросли — почали ходити до лісу, збирати чорниці. У такі дні найстарша сестра прокидалася зрання і несла ягоди у Підцир’я, обмінювала на борошно, крупу тощо. Менші тим часом корову доїли, поралися по господарству. А ще дівчинці довелося попрацювати у колгоспі. Ходила замість сестри, неофіційно, адже була ще малолітня. І потім дітлахи ще не раз збирали на тих полях картоплю і пшеничні колоски. Голова і бригадир колгоспу бачили їх, однак не займали: знали, що круглі сироти і сильно голодують. Окрім того маленькій Федорі випало служити у селі Черче нянькою, заразом ще й корів підпасала. Так і пройшло дитинство.

 

«Веселої молодості не було»

Молоді роки минули у не меншій скруті. Часу на розваги не вистачало, та й звідусіль юну голову обсідали дорослі проблеми.

«Веселої молодості не було», — підкреслює моя співрозмовниця. Звичайно, зрідка випадало піти до клубу. Однак платити було нічим і доводилося хитрувати: хлопці заходили в клуб першими, а тоді пересаджували дівчат через вікно. Ті ж мусили сидіти тихенько, аби ніхто їх не помітив. А потім настала пора заміжжя. Федора Ісаківна зізнається: ходив один, але пішов у армію, не чекала його і пішла за другого.

Її Василь теж був круглим сиротою. Жив у старенькій хатинці, «вікна до землі доставали». «Як він мені був добрим, то я й не побоялася», — пояснює бабуся Федора. Тут і народилася перша донечка. Потім Василя забрали до армії, а коли  повернувся, Бог дав ще 4 донечок і синочка. «Поки була з хазяїном, то не думала ні про враттє, ні про сіно, ні про що», — смутно зауважує натруджена бабуся. А далі розповідає як господарювали, годували діток, будувалися. Навіть разом їздили до лісу по бальки на хату. Новий дім збудували Василеві дядьки — були відомими майстрами. Але відчути щастя в ньому сповна сім’ї не судилися.

 

Овдовіла з сьомою дитиною під серцем

Старші дівчатка уже до школи ходили, коли Василь раптово помер. Федора Ісаківна залишилася з шістьма дітками на руках (найменшому було 1,4) і сьомим — під серцем.

Спокою не давала одна думка: «Як погодувати?!» Зранку і ввечері молилася, просила Бога про допомогу. А між тим, розповідає, одній людині приснився її господар: «У моєї Федори буде хлопець. Скажіть їй, щоб назвала його Василем». Так і сталося. І хоча молода вдова не мала рідного плеча, на яке можна було обпертися у тяжкі хвилини, її надійною підтримкою стали діти. Так, старші дівчата не захотіли продовжувати навчання і поїхали на заробітки, а стривожена мати залишилася вдома з 3 школярками і 2 малюками. Зрання доїла корову, доки дівчатка могли приглянути за меншими. Тоді збирала їх до школи, заплітала кіски. Опісля ішла годувати свиней, а хлопців зачиняла у безпечній кімнаті, аби не вийшли в кухню чи комору. Відсовувала їм шухляду в шафі – вони собі гралися, сама ж чимдуж старалася все впорядкувати і повернутися в хату. А клопотів вистачало: у хліві — корова, 2-3 свиней. А ще й про городину потрібно було подбати.

— Тут треба сіно, корову ж треба дітям. Де заготовити? Дали мені ділянку льон брати – копичку сіна накошу там, де останеться та трава. Старші поїхали в Астрахань, на помідори, а двоє більших пішли в ліс по ягоди. Хлопці вже підросли, стали ходити. Пішла я на льон, покинула їх на меншу доньку, а вона не всиділа і побігла до дівчат гратися. А ті на стежці позасинали з піском у руках. Іде докторка — вони сплять. Сказала сусідці, щоб забрала. Прийшла до мене, стала сварити: «Не йди, тобі треба дітей годувати. Я піду сама до начальства, щоб тобі дали сіна на корову, щоб було чим дітей годувати», — розповідає Федора Ісаківна про події того дня так детально, наче це було вчора. — Але помаленьку діти допомагали…

 

Діти — найнадійніша опора

Незважаючи на усі труднощі, Федора Ісаківна намагалася дати дітям найкраще. Найперше — свою увагу і турботу, а поза цим — гарний бантик чи то чепурну сукенку, чи чого б її донечки і синочки не потребували. І сорочок навишивала, і рушників, і рядна ткала.

«То ж дівчата, потрібно заміж видавати і кожній треба буде. Це зараз на вікні тюль, а колись — рушник нашитий», — коментує навчена життям бабуся. Доньок віддала заміж, виряджала синів до армії, гуртом вдалося і весілля їм зробити. З часом хлівчика маленького на сіно побудувала, а потім — на дрова. Пізніше «клітку» — комору, а згодом і літню кухню поставили. Зяті допомагали, з ними ж бо Федора Ісаківна завжди у мирі і злагоді жила.

Словом, розійшлися діти по світу: одна донька знайшла свою долю у Латвії, друга живе у Москві, хто в Луцьку, хто поблизу обласного центру, а найменший, Василь — побудувався недалечко від батьківського дому. Тож тепер він з дружиною Тетяною пильно береже стареньку матір. По кілька разів на день зайдуть, розважать, і про самопочуття подбають, і смачненького принесуть. «Глядять мене, шкодують», — не раз наголошує Федора Ісаківна.

— Діти мене ніколи не кидали самою, щоб я щось робила. Як ще колись білили, то побілять хату, приберуть. Треба посадити — приїхали посадили, треба покопати — приїхали покопали. І на зиму приїдуть все допоможуть, і гостинців привезуть. Вони мене й зараз не забувають, хоч вже мені стільки рочків. А тепер у мене 13 онуків і 21 правнук, — не натішиться 87-річна тендітна бабуся.

І хоча здоров’я уже не дозволяє поїхати до дітей у гості, Федора Кусік завжди з ними на зв’язку. Як мовиться, тримає руку на пульсі часу. Бо ж хіба буває тісніший зв’язок, аніж між матір’ю і її дитям?!

Іванна ВЕЛИЧКО, село Нуйно.

17932EB8-FBA4-4108-9EDA-5496F70DFD06

  Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без  письмової згоди редакції заборонений!

 

Please enter banners and links.

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *