“Материнська молитва і з дна моря дістане”, – сказав хтось давно до нас. І це істина незаперечна і вічна, що не раз потверджувалася життям.
Про один такий випадок і хочу розповісти. Десь наприкінці 1945-го чи на початку 1946-го мамі приснився сон, ніби з нашої клуні, спаленої в 1944 році, як утім і всієї нашої вулиці Діброви червоними партизанами, вивалюється дві деревини. Ненечка кинулась рятувати становище: поставити їх на місце, щоб не завалилася вся стіна, а з нею і клуня. Величезними зусиллями їй вдалося вставити на місце лише одну, друга не далася й відкотилася подалі.
– Ой то сон на недобре, – бідкалася мама. – Він віщує якусь непоправну втрату.
Чекати довго не довелось – 2 травня 1946 року у віці тридцяти двох років помер мій брат Сергій, мамин первісток, помічник і захисник. Вона надзвичайно тяжко перенесла його смерть. Ми боялися за її здоров’я та психіку. Після похорону кілька ночей підряд вона зривалася з ліжка, бігла до дверей і кликала: “Синку, ти прийшов!.. Заходь. Заходь… Я зараз тебе погодую”.
Сестра Ганна прокидалася, обнімала маму за плечі й переконувала: “Мамо, лягайте спати, – Сергія немає: він помер, і ми його похоронили”. – “Як немає? Он він у дверях стоїть!”. Той трагічний діалог тривав якийсь час, потім ненечка заспокоювалась і лягала. Не знаю: постать померлого брата була плодом уяви зраненої материнської душі чи справді в дверях з’являвся його привид? Так тривало, може, днів зо три, – мама плакала, молилась, але більше вночі не зривалась.
Так у повсякденних клопотах минув рік. І от напровесні наступного стривожена мама ранком бідкається: “Господи, чого так тяжко на душі, що не можна знести: якби земля розступилась – у землю пішла б. Ой, чує моє серце: щось недобре з Федею”. – “Мамо, що може бути недоброго з Федею? – заспокоює маму сестра. – Війна закінчилась. Він працює на складі, не голодує, не бідує…” – “Материнське серце не обманиш: з ним щось страшне трапилося або трапиться”. Увесь день матуся бідкалася, плакала й молилася.
Серце ж мамине не підвело. Увечері того дня брат зібрався на побачення. Підшив до гімнастерки білий комірець, вдягнув, підперезався ременем, зверху надягнув шинелю і рушив до дверей. Але щось зупинило його. Він глянув у вікно: рвучкий вітер, мряка. Знімає шинелю і вирішує доповнити свій одяг ще й куфайкою, у якій працював на складі. Завершує свою екіпіровку шинеллю і рушає на зустріч з коханою дівчиною.
Повертався пізненько. Вже й до частини недалеко. Аж тут на бічній вулиці налітають на нього двоє, і один з них починає наносити йому удари ножем. Беззбройний брат намагається вирватися, гукає про допомогу. Ніж раз по раз впивається в його тіло, але брат не здається й кричить. На щастя, поруч проходив військовий патруль, і патрульні, зачувши крики, стріляючи вгору, кинулись йому на поміч. Бандити залишили стікаючого кров’ю Федю прямо на вулиці і втекли.
Рятівники, несучи на шинелі напівживого побратима, чимдуж помчали до шпиталю, що за дивним збігом обставин розташовувався неподалік. Там люди у білих халатах зробили все, щоб врятувати йому життя. На другий день бувалий у бувальцях лікар скаже: “Знаєш, синку, подякуй своїй мамі, яка народила тебе в сорочці: бандити заподіяли тобі чотирнадцять ран, але ніж їхній оминув твої життєво важливі органи. Правда, одного разу він був близько від серця, але не вразив”.
Наступного дня мама виглядала втомленою, проте була спокійною і так не тужила, як попереднього. Лист від брата прийшов тижнів за три чи через місяць. У ньому він пояснив свою тривалу мовчанку перебуванням у шпиталі та тією моторошною нічною пригодою. Мама читала, плакала і молилась. Але то вже були її подячні материнські молитви.
Нині, аналізуючи ті давно минулі події, переконуюсь: брата врятували щирі материнські молитви. Бо що таке молитва? То сердечна розмова з Богом. І Він її почує та порятує. Хтось же зранку попередив матусю про смертельну небезпеку, яка очікувала її сина в далекому Болграді на Одещині, де діяла в той час банда канібалістів, та спонукав до щирих молитов. І недарма брат одягнув під шинелю ватянку, яка пом’якшувала удари ножа. І проходження неподалік від нападу військового патруля, і розташування поблизу шпиталю – усе спрацювало на збереження його життя.
Зустрічаючи День Матері, вклонімося низенько своїй, щиро подякуймо за безсонні ночі, за пильнування нашого здоров’я, за невтомність її рук і серця, за її молитви за нас.
Олександра Кондратович.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонений!
