12 квітня традиційно відзначають день авіації і космонавтики.

Зрозуміла річ, шансів зустріти причетних до цих сфер осіб значно менше, аніж, скажімо, вчителів чи лікарів. Однак навіть у наших краях є люди, для котрих ця дата — не просто день у календарі, але й зайвий привід передивитися старі фотографії і пригадати досвід молодих років. І хоча камінь-каширці не літали у космос, вони також різною мірою відповідали за цю галузь і вболівали за її успіхи.

Відповідав за енергозабезпечення Байконуру

Напевно, не всім відомо, що Байконур — це перший і найбільший у світі космодром, з якого стартували радянські ракети і космічні кораблі. І саме тут 26 років служив нині полковник у відставці Всеволод Говорецький, який займався підготовкою стартових майданчиків та ракетних комплексів. Саме так, енергозабезпечення усього Байконуру залежало від уродженця Великого Обзира!

Всеволод Володимирович покинув батьківський дім у 15-річному віці. Навчався в гірському технікумі в Ірпені, тоді працював у Одеській області на кар’єрах, а звідти уже був призваний до армії. Потрапив у навчальний центр, поступив у Військове ракетне училище і по закінченню навчання опинився на Байконурі — відповідав за енергосистему стартового і технічних комплексів, проводив заняття для підлеглих тощо.

— Якщо планувався запуск, то підготовка тривала днів сорок. Між пусками було все простіше. Якщо зробив помилку —  був шанс її виправити, а на запуску не можна було допустити жодної похибки. Адже тут були задіяні тисячі людей. Бо ж система яка була: ми запускаємо, а через 400 кілометрів стоять вимірювальні пункти, які перехоплюють нашу роботу, а останній — на Камчатці. Натомість 16 кораблів стояли навколо Землі. То уявіть, один зробить помилку, а тут тисячі людей по всьому світу. Найгірше було тим, хто стояв у морі… Наприклад, якщо ми не вклалися у 30 секунд, аби запустити ракету, потрібно було чекати добу до наступного запуску. Усе було чітко, сплановано до секунд. Тому що тут — хвилина, а в космосі — відстань у тисячі кілометрів, — пояснює мій співрозмовник.

«Навіть невдале випробування — це вже результат»

Всеволод Говорецький знав чи не всіх радянських космонавтів. Зізнається: на перших етапах робота і нові знайомства викликали захоплення. Але з часом польоти уже стали для нього звичною річчю: «Коли спочатку пускали Комарова, Биковського, Леонова з Біляєвим — там було цікаво, а потім уже звиклося, летять — хай летять».

Однак космонавтика — це не тільки гарні картинки, відкриття і тріумфи, це ще й ризики і трагедії. Бували й невдалі запуски, і ракети вибухали. А одного разу Всеволод Володимирович сам ледь не загинув. Зокрема, під час вибуху ракети на чолі з маршалом Недєліним на старті відразу загинуло 75 осіб. Замість людей у труни клали шматки асфальту, бо тіла зовсім згоріли, а від маршала знайшли лише один погон і чобіт. Пізніше ще померло більше 70.

Полковник Говорецький розповідає, що у критичні моменти потрібно було рятувати найперше старт, інакше у разі пошкодження його довелося б відновлювати кілька років. У таких випадках «зверху» наказували випустити ракету будь-куди (САС — «система аварийного спасения» — рятувала космонавтів), проте не менш важливо було втекти самому. Звичайно, опісля усе перевіряла комісія, але це були експерименти, і від форс-мажорів ніхто не застрахований. Було, випробовували одну ракету — разів 15 вибухала після запуску. Однак навіть невдале випробування — це вже результат. Все ж головне, аби люди не загинули.

Москву поміняв на Луцьк

А ще космонавтика — це романтично. Принаймі саме ця галузь певним чином поєднала молодого великообзирця з його долею — москвичкою Наталією, яка працювала на заводі «Зірка», що виготовляв космонавтам скафандри. Всеволод Володимирович одразу попередив  дружину, що обов’язково повернеться додому, на Волинь. Вона не перечила і поїхала услід за коханим. Тож уже 30 років полковник Говорецький мешкає і працює у Луцьку. Попри все, байконурської розміреності життя тут не вистачає. «Там було все чітко. Відповідальність! Ніхто нікого не міг підвести — не можна було. Усе працювало як цілісний механізм», — підкреслює наш герой. Зрозуміло, що йому інколи стає сумно, охоплює ностальгія. Все ж у пам‘яті — багато цікавих, приємних історій, а от з давніми друзями ні побачитися, ні побалакати. Адже із «байконурських» знайомих Всеволода Володимировича в Україні тільки 3 людини, всі інші — в Росії.

Став свідком найкоротшого польоту ракети

Ця історія — про Володимира Гапонюка із села Воєгоща. Так, у вісімдесятих роках він також проходив військову службу на Байконурі — був водієм у групі супроводу космонавтів. А день 26 вересня 1983 року став для чоловіка особливо пам’ятним — він був свідком вибуху ракети-носія на стартовому майданчику «гагаріновського пуску».

Зараз пан Володимир уже на пенсії. Замолоду проїздив пів світу, тож тепер насолоджується домашнім спокоєм і тішиться онуками. А поза цим — працює з металом. Каже, дуже любить щось вигадувати, ремонтувати. Зокрема, зробив дроворуба, який не тільки розрубує дерево, але й самостійно піднімає колоду. Словом, без діла не сидить. Однак час від часу «дембельський» альбом все ж повертає його у молодість. На космодром. Саме тут 20-річний Володимир мав змогу зустріти космонавтів-героїв СРСР, і навіть, стверджує, від декількох отримав на пам’ять підписи на форзаці військового квитка. Каже, це була своєрідна солдатська мода, бо ж більше не було що дати для автографа, а таких людей нечасто зустрінеш. І як доказ показує свій головний військовий документ. Звертає увагу на нижній датований підпис — каже, належить герою Радянського Союзу Юрію Глазкову. Підловив Володимира, коли той курив, а він не розгубився, попросив розписатися.

— Командир наказав підвезти до майданчика двох журналістів, аби зробили фото. Однак щось пішло не так і довелося втікати. Добре пам’ятаю, що в голові було дві думки: привалить бетонною брилою чи спалить вогнем? На щастя минулося. А вибух цей тримали в секреті, з нас навіть підписку про нерозголошення брали. Двічі. Тим більше, те, що там служать солдати, не оголошувалося на загал. А коли приїжджали гості — ми переодягалися у звичний одяг, «гражданку». А от на майданчику фотографуватися, на жаль, нам не дозволяли — гортаючи альбома, розповідає пан Володимир. — Одна ракета була тільки в місті, от там можна було вловити ту фотомить.

Володимир Гапонюк не приховує: у його розповідь вірять не всі. Думають, вигадує. Бо ж дійсно звучить неймовірно: підписи у такому серйозному документі, вибух ракети і тому подібне. Але ж у світі все можливо, тому кожен сам обирає — вірити чи кепкувати.

Аби дізнатися про це більше, звертаюся до всесвітньої павутини. Справді, вибух довго приховували, «адже космонавтика вважалася однією з візитних карток країни совєтів, а офіційна політика тих часів передбачала, що радянська космонавтика обходиться без тяжких пригод». А от і інтерв’ю екіпажу — космонавтів Стрекалова і Титова: політ зафіксовано в книзі рекордів Гіннеса як найкоротший ракетний політ, адже установка САС — це маленька твердопаливна ракета. Ось така вона, далека і близька космонавтика.

Іванна ВЕЛИЧКО.