Історія Галини Дмитрук із приміського села Підцир’я наповнена гіркотою розпачу та тілесних мук, котрі щодень приносить їй тяжка хвороба – цукровий діабет. Сьогодні добру частину пенсії жінка змушена витрачати на ліки. Те, що залишається, “витягує” комуналка. А їй ще треба купити харчі, оплатити інші витрати. Правда, звідкіля брати кошти на все це, жінка не знає. Бідкається, сама, без допомоги дітей, просто б не вижила. Хоча, додає з іронією, отримує від держави аж… цілих 2000 тисячі гривень, коли багато пенсіонерів не мають і того. Наболілим вона вирішила поділитися з читачами “Полісся”, а разом із тим знайти раду деяким своїм проблемам.
Не всі ліки “доступні”
“Шановна редакція газети “Полісся”, журналісти, доброго дня Вам! Я хворію на цукровий діабет уже 15 років. І все б нічого, якби сусід не кинув репліку: “А що вам, діабетикам, жити?! Вам же ліки “доступні” дають!” То я хочу розповісти про ці “доступні” ліки. Нам дають Метформін і Енаприл, за які ми доплачуємо до 70 гривень. Решту препаратів, як от Діапірид і Норматенс, треба купувати. А вони коштують у місяць до 400 і більше гривень. Коли я сказала своєму сімейному лікареві “може б ви написали в облздороввідділ, то може б ввели у список доступних ліків ці препарати”, то він мені відповів: “Самі пишіть, ви ж хворі пацієнти”. От так. То для чого обдурювати людей на всю країну про “доступні” ліки”, – починає сумну розповідь пані Галина.
Чи дійсно згадані лікарські засоби діабетики змушені купувати — ми й вирішили з’ясувати. Для цього звернулися за коментарем до спеціалістів Камінь–Каширського центру первинної медико-санітарної допомоги. Там журналістам пояснили, що за Діапірид і Норматенс людина оплачує сама, адже ці препарати не входять до затвердженого на сьогодні Міністерством охорони здоров’я переліку обов’язкових або життєво необхідних лікарських засобів. Щодо решти, то держава компенсує їх вартість повністю, або хворому потрібно покрити невелику суму (доплата вираховується залежно від виробника препарату). Тому, загалом, ліки таки є доступними. Шкода, що не всі.
– Для хворих на цукровий діабету 2–го типу МОЗом передбачено в переліку медпрепарати лише за трьома діючими речовинами: метформін, гліклазид, глібенкламід. Діапірид і Норматенс туди не входять. Пацієнти, на жаль, змушені купувати їх власним коштом. Але по кожному цьому пункту є лікарські засоби, які мають нульову ціну відшкодування. Тобто вони насправді доступні. Сімейні лікарі не пропонують пацієнтам ліки, що випускаються під конкретною торговою маркою, а виписують електронний рецепт, де вказана діюча речовина, в тій дозі, яка потрібна їм для лікування. Затим людина йде в аптеку і обирає з переліку бажані. Працівники аптеки повинні запропонувати їй на вибір різні варіанти: як безкоштовні ліки, так і ті, вартість яких держава покриває лише частково, а решту пацієнт має покрити сам. Якщо немає лікарського засобу по нульовій ціні, його можна замовити згодом адже електронний рецепт залишається дійсним впродовж місяця. Крім місцевих аптек – учасників програми реімбурсації “Доступні ліки”, отримати медпрепарати за рецептом можна й у інших аптечних закладах на всій території України, – пояснює заступник головного лікаря центру Василь Каширець.
Коштів на ліки за пільговими рецептами як завжди мало
Читаючи лист далі, дізнаємося, що Галина Дмитрук користується “перевагами”, які надає їй проживання на території, що зазнала забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Зокрема, на ті медзасоби, котрі не входять до переліку “Доспупних ліків”, в лікувальних закладах жінці виписують так звані “чорнобильські” рецепти. За ними вона має право придбати в аптеках ліки фактично “безкоштовно”. Бо витрачені на купівлю препаратів кошти держава, згідно закону, зобов’язується Галині Петрівні згодом повернути. Виходить, авторка послання даремно скаржиться? Та ні. Бо схема компенсації не позбавлена вад. Заплативши зі своєї кишені, хвора людина може місяцями чекати, поки нарешті отримає гроші назад, тим часом продовжуючи тратити на боротьбу з недугою чималі суми.
“Але ось біда, від березня рецепти на поточний рік уже не приймають. Ще не закінчився перший квартал, але їх набрали на рік уперед. Чому ж тоді не виплачують гроші за рецепти, виписані у 2019 році? Ще 3 січня я здала минулорічні рецепти за період із травня по грудень. Там сума до 3 тисяч гривень. А компенсація коли буде?”, – запитує пенсіонерка.
Держслужбовці управління соціального захисту населення Камінь-Каширської райдержадміністрації, котрих ми попросили відповісти на дане запитання, розуміють хвилювання Галини Дмитрук. Вони запевнили: так як рецепти були здані, а відповідна заява краянки зареєстрована, та отримає компенсацію у порядку черговості.
– На здійснення повного або часткового відшкодування вартості ліків мешканцям району, які скористалися правом і придбали їх за пільговими рецептами (“чорнобильськими”), поточного року передбачена субвенція в розмірі трохи більше трьох мільйонів гривень. Цих коштів, звісно, недостатньо, аби покрити всі потреби. Із березня ми дійсно не приймаємо рецептів, бо наразі перевищені межі встановлених лімітів бюджетних асигнувань. Однак зареєстровані раніше заяви від громадян ми опрацювали, кожен отримає свої кошти, коли дійде його черга, – наголосив начальник управління соціального захисту населення Камінь-Каширської РДА Максим Демидюк.
Чи відають владні мужі, як живеться простому народу?
Наостанок Галина Петрівна звертається до совісті наших високопосадовців. Чи відають владні мужі, як живеться простому народу? Не соромно їм отримувати мільйони гривень заробітної плати тоді, як мільйони українських пенсіонерів не мають і двох тисяч пенсії? Напевно, ні! Бо як пояснити те глибоке соціальне провалля, що сьогодні розділяє одних і інших.
“Я колись також була молода, працювала, платила податки, маю більше 30 років стажу, а… живу в бідноті. 2000 гривень – це й сміх, і біда. А окремі люди отримують пенсії й того менші – 1600 гривень. От і скажіть, як бути? Чи знає наш президент, що машина дров коштує до 4000 гривень? А таких машин на зиму треба дві. А ще кожного місяця 500 гривень витрачаю на медикаменти, 500 – на комуналку. 1000 – вартує зорати город, вивезти гній, посадити картоплю, окрім того душа їсти хоче. Не уявляю, як би ми, пенсіонери, жили, якби не діти!” – закінчує сумну розповідь жінка.
Олександр ПРИЙМАК.
