Незалежна громадсько-політична газета

Життя — танець. А танець — життя!

 

unnamed (2)

Вона мріяла стати повітряною гімнасткою. Натомість доля привела її у провінційний Камінь-Каширський, де вже 20 років відкриває танцювальні таланти. Гостя рубрики— провідна хореографка школи мистецтв Світлана Шуляр.

Дитяча мрія Світлани стати професійною танцівницею хоч і з певними труднощами, але таки здійснилася. По закінченні школи танцю юна випускниця мріяла вступити до вишу, аби здобути вищу хореографічну освіту в інституті культури. Проте через величезний конкурс вступників стати студенткою їй не вдалося. Через травму ноги невдалою була і друга спроба. І лише на третій рік після закінчення школи наполеглива та цілеспрямована дівчина таки потрапляє на навчання в омріяний вуз.

—Я завжди мріяла виступати у відомому танцювальному колективі, гастролювати не лише містами, а й країнами. Проте життя склалося таким чином, що після завершення навчання стала викладати танець, інакше кажучи, демонструвати своє вміння учням, а не брати безпосередню участь у постановках. Хоча іноді траплялося й таке, що виступала на сцені як конкурсант у складі свого колективу, — розповідає Світлана Юріївна.

— Пані Світлано, Ви мешкаєте у Камені-Каширському ось уже двадцять років, куди переїхали з далекого Хабаровська. Чи думалось Вам тоді, коли прибули сюди, що осядете тут надовго? Чи сумуєте за тим краєм, де народилися?

— Коли ми переїхали з чоловіком на його малу батьківщину, у село Брониця, довелося звикати до тутешнього сільського життя. Тим паче, що на роботу щоранку змушена була доїжджати у Камінь-Каширський. На той час у нас було вже двоє дітей, вони народилися, коли ще проживали в Росії. Потроху вдавалося налагоджувати свій побут, позаяк почали народжуватись тут наші наступні діти. Нині маємо восьмеро нащадків. І тепер тут мій дім, моя родина, улюблена робота та мої безцінні вихованці, такі різні та водночас об’єднані спільною справою — творити мистецтво. Вони надихають мене, я ж тим часом намагаюся бути для них не лише вимогливим педагогом, а й вірним другом. Бо маємо й спільні секрети, які ніколи не вийдуть за межі танцювальної зали.

— Світлано Юріївно, мені довелося почути про те, що одного разу буквально після пологового відділення Ви вийшли на сцену. Це так?

— Моя професія давно стала нерозривною з особистим життям. Так, було в моєму житті, що десятого дня після виписки з пологового мені довелось виступати на сцені. Скажу відверто: жодної декретної відпустки я не провела, як належить, три роки. Не можу собі дозволити сидіти вдома у той час, коли на мене чекають мої вихованці. Відтак мої рідні діти перебували на заняттях разом зі мною у танцкласі, лежачи в дитячому візочку.

— Пані Світлано, коли розпочався справжній зірковий час Вашого колективу?

— Вперше ми голосно про себе заявили на всеукраїнському конкурсі в місті Шепетівка. Відтоді ми лише піднімали планку вимогливості до себе. Нині наш ансамбль “Сузір’я” продовжує шлях до вершин успіху. Так, жоден всеукраїнський та обласний фестиваль танцю не обходиться для юних обдарувань без призових місць. Цьогоріч колектив став абсолютним переможцем національного конкурсу-фестивалю “Україна єднає світ”. Днями на обласних змаганнях народної хореографічної творчості ім. Павла Вірського мої вихованці посіли третє місце за виконання молдавського танцю.

2..

— Пані Світлано, а Ваші діти переймають хист мами?

— Усі мої діти теж танцюють і співають. Вокальні таланти окремих з них відкрила ще у дитячому садочку музичний керівник Тетяна Лахай, за що я їй безмежно вдячна. Під егідою Тетяни Степанівни старший син Владислав та доньки Софія і Мар’яна виступали на обласних конкурсах ще з п’ятирічного віку. Нині у коледжі культури і мистецтв імені І.Ф.Стравінського здобувають освіту Роман та Анастасія. Ще двоє моїх дітей закінчили коледж, потому навчалися у національному педагогічному інституті ім. М.П.Драгоманова. Владислав — уже випускник вузу. Крім того, він — дипломований хореограф, закінчив студію народного танцю ім. П.Вірського. Зараз працює у студії бального танцю, викладає народні танці і паралельно освоює для себе акробатичні па. Ми з чоловіком не примушуємо своїх дітей обирати ту чи іншу професію. Даємо можливість самим означити шлях у майбутньому житті.

— Пані Світлано, якою є ваша професійна мрія?

— Хотілося б, щоб у нашому місті був  танцювальний колектив, де б могли розвивати свої нахили дітки різних вікових груп. Скажімо, чого вартий Волинський народний ансамбль “Волинянка”. Останній прославляє нашу країну на теренах зарубіжжя. А чому б і нам не показати себе, тим самим популяризувати наше місто. Це була б своєрідна візитівка нашого краю.

Спілкувалася Леся Мінібаєва.

 

Please enter banners and links.

ІНТЕРВ'Ю
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *