УРОДЖЕНЕЦЬ КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО ВІТАЛІЙ ЛЕВОНЮК (НА ФОТО) У СВОЇ 28 РОКІВ СТАВ КАНДИДАТОМ ТЕХНІЧНИХ НАУК. ВІН Є АВТОРОМ СОРОКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ. ЗА НАУКОВУ АКТИВНІСТЬ ВІДЗНАЧЕНИЙ ПРЕМІЄЮ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ ТА МІСЬКОЇ РАДИ.
Сільська глибинка, провінційні містечка дали Україні досить багато талановитих людей. Віталій Левонюк — один із них. Навчався він у звичайній школі, з малих літ цікавився історією, скуповував старі книжки про козаччину, УПА та відомих полководців. Коли настав час обирати професію — зосередив увагу на Львівському державному аграрному університеті. Хоч пройшов за рейтингом у кілька вузів, однак обрав факультет механіки та енергетики, де й працює нині. Майбутнього вченого вабила вишукана атмосфера шляхетного Львова з його унікальними парками та пам’ятками архітектури. Під час навчання доля звела Віталія з професором, який помітив у свого студента божий дар до науки і надихнув його до розвитку.
— Віталію Романовичу, розкажіть, яким був шлях до перших наукових здобутків?
— Під час навчання у вузі я кілька разів був призером Всеукраїнських студентських наукових робіт. У підсумку з відзнакою закінчив виш. Згодом отримав пропозицію залишитись працювати в університеті. Відтак вступив до аспірантури. Так уже в травні цього року захистив кандидатську, нині ж розпочав роботу над докторською дисертацією.
— Над чим працюєте, як вчений? Чи потрібні комусь в Україні дослідження науковців взагалі?
— Займаюся математичним моделюванням у галузі електротехніки, зокрема, покращенням методів аналізу процесів у згаданій царині. На жаль, на дослідження вчених в державі не звертають належної уваги. Для повноцінного впровадження результатів роботи необхідні величезні матеріальні затратити.
Представників великого бізнесу поки не цікавлять фундаментальні відкриття вітчизняних науковців. Ми споживаємо світові інноваційні продукти, але не пропонуємо нічого натомість. Система в країні працює так, що продавати сировину набагато легше, аніж готовий товар. В останньому випадку ти просто не витримуєш конкуренції. Можемо говорити лишень про поодинокі випадки успішної співпраці бізнесу та науки, але це крапля в морі у порівнянні з тим, що роблять наші західні сусіди. Тим часом, у нашій країні ще є потужна фундаментальна наукова база.
— Пане Віталію, скажіть, чи варто в умовах “неприхильності” держави ставати науковцем в Україні? Адже досвід розвинених країн з наукоємними економіками демонструє, що когорта вчених відносно зайнятого населення у них невпинно зростає. Натомість наша держава вже 2014 року мала найнижчий показник співвідношення кількості учених до кількості економічно активного населення серед європейських країн.
— Основна й загальновідома причина скорочення чисельності учених та “знецінення” науки — це хронічна нестача фінансування. Тож, якби сьогодні мені запропонували залишитися працювати в університеті, як це було п’ять років тому, я б навряд чи погодився. Насамперед це обумовлено надзвичайно низьким рівнем оплати праці людей мого фаху. До прикладу, молодий викладач в університеті отримує нижчу заробітну плату, аніж вчитель у школі. В умовах сьогодення вчені займаються науковою діяльністю скоріше задля хобі, а не щоб заробити. На мою думку, українські вчені — це неймовірні відчайдухи. Бо лише подібні їм можуть творити за мізерні копійки.
— У якому становищі перебуває наукова галузь у нашій державі сьогодні?
— Для мене це надзвичайно болюче питання. Закордонні дослідники встановили, що для утримання науки на рівні існування потрібно виділяти мінімум 0,3% ВВП країни. У розвинених державах цей показник сягає більше 5%. Натомість в бюджеті України 2019-го було закладено 0,26 %. Отож висновки робіть самі.
— З огляду на ситуацію у науковій сфері, скажіть, чи варто науковцеві виходити на міжнародний рівень? Чи плануєте це робити і як зазвичай цей процес відбувається?
— Талановита молодь знаходить своє місце під сонцем за кордоном. Жоден науково-дослідний інститут в Європі не обходиться без українців. Чимало науковців виїздять до Польщі, де отримують заробітну плату в чотири рази більшу, ніж у нашій державі. Однак і тут не все так гладко. Адже країни ЄС не визнають дипломів українського зразка, які здобуто після 2005-го року. Окрім цього, для працевлаштування за кордоном потрібно нострифікувати документи та мати науковий авторитет, який набувається шляхом публікування статей у тамтешніх наукових журналах. Однак, вартість таких публікацій стартує від 5-ти тисяч гривень. Сьогодні усе друкується за рахунок самих авторів. Утім чи варто виходити? Так. варто! Але це потребує величезної праці та матеріальних затрат.
— Що далі у планах науковця?
— Нині потужно займаюся докторською дисертацією. І якщо наука в Україні втримає свої позиції, то і далі буду прославляти волинську землю. Адже тут, на Львівщині, мене називають “сином Волині”.
Спілкувалася Леся МІНІБАЄВА.
