Незалежна громадсько-політична газета

Сімейного тепла вистачає і на своїх дітей, і на шестеро прийомних

00

— Пані Інно, розкажіть, як виникла ідея створити такий заклад, маючи при цьому своїх біологічних дітей? Це ваше обопільне з чоловіком рішення та чи не боялися Ви такої великої відповідальності?
— Маючи синів, чомусь кожна мама хоче ще й дівчинку. Народити у нас не було можливості, тому я, не вагаючись, запропонувала чоловікові взяти на виховання доньку з дитбудинку. Олег певний період обдумував цю мою ідею, усе зважував, але врешті-решт погодився. Згодом нам запропонували створити саме будинок сімейного типу (дитячі будинки такого типу створюються з метою забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування — ред.). Вже у дитячому будинку нам порадили взяти трійко рідних між собою — двох сестер та брата.
— Як відбувався період адаптації дітей у новій родині і чи швидко вдалося їм порозумітися з вашими дітьми?
— Перші п’ять років були переломним періодом у нашому житті. Ми звикали і вчилися існувати в такому колективі усі разом. Це був тотальний стрес для всіх членів нашої чималої родини. Новим дітям доводилося пристосовуватися, крім того, в садочку і в школі. Зазвичай у кожному будинку є свої правила, а з ними — й певні обов’язки. Разом з тим, до кожного з них необхідний індивідуальний підхід. На щастя, діти порозумілися, стали дружити між собою. Згадуючи нині про той час, стає моторошно. Бо здається, що це відбувалося не з нами.
— Як відомо, на цьому ви не зупинилися та згодом узяли на виховання ще троє діток з однієї сім’ї. Як розвивався ваш побут на цьому етапі?
— З приходом наступних наших вихованців настала чергова смуга труднощів у моральному плані для нашої родини. Попередні дітки почали демонструвати перед “новачками” свою перевагу. Однак цього разу впоратися з непорозуміннями нам вдалося значно швидше, позаяк вже мали досвід встановлення стосунків. Та будь-які конфлікти чи суперечки врегульовували, маючи повну валізу знань про психологічні потреби дітей різного віку та таких вразливих категорій. Нині ми є повноцінною родиною, де піклування один про одного — на першому місці. Діти поважають батьків, а це чи не найвища нагорода для нас.
— Як проходять ваші свята та будні? Чи розважаєтесь ви у колі родини?
— У побуті, як відомо, дівчатка допомагають мамі, а хлопцям до снаги більш чоловіча робота. Разом з татусем сильна половина опановують столярну справу. Старша донька, Катерина, навчається в училищі, здобуває спеціальність кухаря. Їй до вподоби готувати, випікати солодощі. Вона вже повносправна господиня на кухні та матусина опора. Дітки не ледачі, усі спільно дбають про сімейне життя-буття. Є у нас і майбутні митці. Ось, до прикладу, чотирнадцятилітній Віталій малює надзвичайні картини. Художній майстерності навчається у досвідчених педагогів. Кажуть, не усім талановитим майстрам пензля вдається малювати портрети, натомість у нашого Віталія це виходить блискуче.
У вихідні ж вміємо й гарно відпочити. Часто виїжджаємо на лісові прогулянки. Влітку були на морі, мандрували також у горах. Спільна справа та дозвілля неабияк згуртовують наше сімейство.
— Після сили-силенної турбот, бо тато часто на заробітках, як розвантажується мама — берегиня чималого роду?
— Буває часом, що відчуваю шалену напругу. Тоді збираємося з подругами на спільне чаювання. Спілкуюсь переважно з матерями, котрі мають в родині всиновлених діток. На зустрічах ми ділимося власним досвідом проживання та виховання у таких сім’ях.
— Пані Інно, зважаючи на Ваш досвід, здається мені, що для Вас це не межа. І не виключено, що до вашого полку ще прибуде діток. Що скажете на це?
— Так, усе ще можливо. І організація будинку сімейного типу передбачає виховання десяти дітей разом з біологічними. Як мовиться, діти — окраса кожного дому, тому я не відкидаю такої перспективи, — додала моя співрозмовниця.
Леся Мінібаєва.

0000

 

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *