Національно-визвольні змагання 1917-1921 років – героїчна сторінка в новітній історії України. Попри великий проміжок часу довжиною в сторіччя ті події співзвучні із сьогоденням.
Після припинення у 1924 році існування Армії Української Народної Республіки як організованої збройної сили, її бійців чекала різна доля: одні емігрували в Європу й за океан, інші були заарештовані радянською владою і репресовані, чимало їх повернулося в Україну.
Як дотична ця історія до Камінь-Каширщини? Головним чином – через її учасників – легендарних героїв Армії Української Народної Республіки.
З Камінь-Каширщиною пов‘язані долі щонайменше чотирьох вояків Армії УНР: хорунжого Олександра Білецького, підполковників Івана Лиходька та Олександра Кузьміна, бійця дивізії Січових Стрільців Панаса Ткаченка. Без сумніву, цей перелік може бути продовжений після ретельного дослідження архівних документів.
Боровся за Україну зброєю
і духовним словом
Олександр Білецький народився 10 квітня 1900 (1903 ?) р. в Новоград-Волинському повіті (сучасна Житомирська область) в родині священника. Навчався в духовному училищі в Житомирі. Коли юнакові виповнилося 17 років, пішов служити в Армію УНР. Воював у складі 4-го кінного полку 4-ї Київскої дивізїї в ранзі хорунжого. 1920 року брав участь у боях в Галичині та на Поділлі. У листопаді 1920 року був інтернований і перебував із своїми побратимами в польському містечку Олександрів-Куяльський. Відколи Армія УНР була розформована, хорунжий Білецький приймає рішення повернутися в Україну. Тут він вступає на навчання в Кременецьку духовну семінарію і висвячується на священника.
Отець Олександр служив на багатьох парафіях Волині. Відомо, що він був членом Луцького товариства імені Петра Могили, заснованого 1931 року, ключовою метою якого – зміцнення українського православ‘я. Варто сказати, що серед членів цього церковно-громадського об’єднання було ряд колишніх вояків Армії УНР, зокрема, Павло Пащевський – капелан Армії УНР, учасник Першого Зимового походу, знакова постать серед православного духовенства.
Останнім місцем служіння священника Олександра Білецького була Хотешівська парафія. Організація в Хотешівських околицях більш інтенсивного, ніж в інших місцях, повстанського руху та створення старшинської школи УПА тлумачиться саме присутністю там і впливом такої сильної постаті, якою був колишній вояк Армії УНР, а на той час уже свідомий національно налаштований провідник Олександр Білецький.
Він загинув 23 квітня 1943 року від кулі червоного партизана і похоронений на сільському кладовищі. У 2017 році за рахунок благодійного фонду «Героїка» та жертводавців було встановлено новий пам’ятний знак на могилі старшини Армії УНР, священника Олександра Білецького.
Їх поріднив Камінь-Коширський
Знаковою постаттю національно-визвольних змагань був підполковник Армії УНР, а в Другу світову війну – керівник повстанського загону УПА Іван Лиходько. Він народився в Харківській області 28 серпня 1893 року. Після створення Дієвої Армії УНР Іван Лиходько служив у складі 19-ї пішої дивізії Північної групи, воював під Костополем. Уже в ранзі старшини 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР брав участь у Першому Зимовому поході під проводом генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка. З другої половини 1920-1923 років Іван Лиходько – старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
Відомо, що після поразки національно-визвольної боротьби у середині 1920-х – на початку 1930-х років підполковник Іван Лиходько проживав на Волині, зокрема в Любомлі, Костополі та в Камені-Каширському, де працював бухгалтером.
Не вдалося дізнатися, в якій саме камінь-каширській установі чи організації трудився Іван Лиходько. Проте відомо, що він був одружений на дівчині з Каменя-Каширського Теодорі (Федорі) Занчук.
Теодора Занчук народилася в Польщі в м. Краснік (тепер Люблінське воєводство), де служив їі батько Йосип Занчук. Він був піхотинцем 70-го Ряжського піхотного полку, котрий на той час дислокувався в Польщі. Дівчинка з’явилася на світ 28 листопада 1904 року, тоді ж була охрещена полковим священником. Яка доля спіткала матір дівчинки і чому нею опікувався тільки батько – не відомо.
Ця інформація містилася в службовому посвідченні батька Йосипа Занчука, виданому 1915 року Люблінською жандармерією.
У міжвоєнний період Занчуки жили в Камені-Коширському. Сюди на роботу прибув Іван Лиходько і взяв шлюб з Теодорою Занчук, проживали вони на Заберіззі. Згодом у подружжя народилося дві доньки: у 1925 році – Зінаїда, а через два роки – Галина.
Теодора й Іван Лиходьки вели активну громадську роботу і, за словами доньки Галини Лиходько-Швед, організовували в Камені діяльність «Просвіти».
Після звільнення Івана Лиходька з роботи сім’я переїзить у Любомль, там помирає Теодора. Наступне місце проживання родини – Костопіль.
У роки німецької окупації частина вояків Армії УНР активно вела партизанську боротьбу спочатку з німецькими, а потім радянськими військами у складі УПА. У 1941 році Іван Лиходько організував «Костопільську Січ», яка об’єднувала молодих українців-націоналістів і колишніх старшин Армії УНР. Основна частка молоді, котра проходила вишкіл у «Костопільській Січі», у кінці 1942 – на початку 1943 років поповнила ряди перших відділів УПА.
Наприкінці 1942 року сотні «Костопільської Січі» були роззброєні, а їх командир заарештований німцями і на деякий час ув’язнений. Після звільнення із в‘язниці Іван Лиходько керував повстанським загоном у районі Луцька. Загинув, за деякими даними, біля Луцька, точна дата смерті не відома: це 1943-й чи 1944-й рік.
Ще донедавна Галина Лиходько-Швед вже в доволі поважному віці проживала в Острозі. З нею зустрічався рівненський історик Ігор Марчук. Вона говорила про те, що її батька отруїв хтось із заступників у «Костопільській Січі» напередодні приходу радянської влади.
Скупі відомості ще про двох героїв
В історії української революції 1917-1921 років значиться ще одне ім‘я, дотичне до нашого краю, підполковника Армії УНР Олександра Кузьміна. Він народився 21 лютого 1896 року в містечку Стобихва тоді Ковельського повіту Волинської губернії. Служив у царській армії в ранзі поручика кінноти.
Відомо, що в роки Першої світової війни жителів населених пунктів, що перебували в епіцентрі ведення боїв, виселяли на схід; до числа таких належали й стобихівчани. Таким чином, сім’я Кузьміних потрапила в Курську губернію.
У 1919 році Олександр Кузьмін у ранзі старшини служив у 1-му Окремому запасному залізничному курені Дієвої Армії УНР. У грудні цього ж року він значиться серед українських вояків, інтернованих польською владою у Луцьку. 1920 року призначений командиром сотні 4-го кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, а з 15.04.1921 року Олександр Кузьмін – командир 6-го кінного полку Окремої кінної дивізії.
З 1923 року підполковник жив у еміграції в Познані. Подальша доля Олександра Кузьміна невідома.
Іван Лиходько та Олександр Кузьмін нагороджені Хрестом Симона Петлюри за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом Головного Отамана Симона Петлюри 1917-1921 років.
В архівних документах віднайшлася інформація про Панаса Зосимовича Ткаченка. Він народився 18 січня 1894 року в м.Пустовійтове тоді Кременчуцького повіту Полтавської губернії.
У період міжвоєнної Польщі, а конкретніше – у 1931 році проживав у Верхах тоді Боровненської гміни Коширського повіту. В акті пізнання Іван Лиходько підтверджував дату його народження і це засвідчує факт їхнього знайомства.
Відомо, що влітку 1923 року Панас Ткаченко перебував у складі 6-ї дивізії Січових Стрільців Армії УНР, котра була сформована 1920 року з полонених та інтернованих українських вояків у польських таборах Ланьцута і Берестя. Командиром дивізії був легендарний полковник Марко Безручко.
Але біографія цієї особистості ще потребує долідження.
** *
«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», – писав О.Довженко. Не будьмо сліпцями – пізнаваймо власну історію.
Наталія Пась,
директорка районного музею.
