Незалежна громадсько-політична газета

«Якщо не хірург – то ніхто»

2– Ви працюєте у «потрійному» режимі: хірургія, ендоскопія, проктологія. Не складно? Що сприяло такому поєднанню і як Ви наважилися на цей крок?

– Такі зміни викликані потребами адміністрації медичного об‘єднання. Вдячний керівництву за те, що розгледіли потенціал і сприяли його розвитку. Вдячний, що повірили у мої сили, адже я сумнівався. Боявся, що не посилю. На щастя, вдалося все освоїти, тому можу сказати, що справляюся з усіма покладеними на мене завданнями. Приємно, що є з ким порадитися, є в кого перейняти досвід. У згуртованому колективі завжди легше.

 

– Як потрібно будувати стосунки з пацієнтами? Маєте власні правила?

– У цьому процесі чи не найважливішою річчю є свобода спілкування. Будувати відносини потрібно на основі довіри і взаєморозуміння. Потрібно вміти бачити, чого потребує пацієнт. Хоче розради – розрадити, хоче підтримки – підставити своє плече, хоче бути другом – стати ним, не бажає стирати межу – бути тільки лікарем, без зайвих емоцій та симпатій. До кожного потрібен індивідуальний підхід. Головне, щоб пацієнт пішов другом, не інакше. У всьому важливо знайти золоту середину і мати терпіння до будь-яких забаганок.

 

– Як у Вашому житті корелюються робота та особисте? Чи можна розмежувати ці дві сфери? Як реагують на це рідні?

– Рідні розуміють та підтримують – це надзвичайно важливо для мене. Вдячний їм за любов, адже усвідомлюю, що проводжу на роботі дуже багато часу. Майже 100 відсотків. Якщо вдома мимоволі думаєш про робочі моменти, пацієнтів, то в лікарні не можеш собі дозволити переключатися на особисте: усе має бути точно, без найменших похибок. Час розпланований по хвилині і я повністю відданий справі. У житті можна дозволити собі дрібні недопрацювання, відкласти щось, але біля пацієнтів – ніколи. І хоча в сім’ї я вільніший, все одно не можу повністю абстрагуватися. Через це інколи серджуся на самого себе. Не завадило б навчитися переключатися. Тому й виходить так, що робота має великий вплив на особисте. Однак в житті є речі значно важливіші за побутові дрібниці, страхи, і це потрібно розуміти.

*  *  *

Попри велику відповідальність та завантаженість Іван Фіц задоволений результатами своєї роботи. Каже, що якби мав можливість прожити життя ще раз – без вагань повторив би це. Обдумуючи все почуте, зрозуміла, що покликання – це не міф, а реальність, яка поруч. Лицарі у білих халатах усе-таки існують, як і неписаний кодекс справжнього лікаря. Принаймні на цю думку наштовхнула щира розмова з Іваном Васильовичем, який радо розкрив нам свої секрети.

Спілкувалася Іванна ШЕМЕТЮК.

 

 

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *